Андронік Кармелюк
Думки з приводу близького майбутнього
2017-ий рік запам’ятався здебільшого як рік, в якому світ, зокрема Західний, став більш непевним і також на кілька ступенів менше безпечним. Для підтвердження наводяться різні причини, серед них такі: часті акти сліпого терору проти мирних людей, виконані представниками політичного ісламу; гібридна війна Росії проти України на Донбасі й в Криму; військово-політична підтримка Кремлем злочинного Башіра Асада, диктатора з ласки Путіна розтерзаної війною Сирії; політичне використання світової мережі відкритого інтернету для кібер-атак зі свідомою метою – дестабілізувати світ, впливаючи на настрої виборців.
Журналісти стали використовувати для опису нинішнього стану нові терміни, які описують – і при цьому ще й поглиблюють – непевність та неспокій серед людей. Так, ми сьогодні потрапили нібито у світ «постправди», де реальні факти заперечуються і, замість них, поширюють надумані події чи характеристики. Далі – грізніше: мовляв, тепер настала постдемократична доба в Європі, де у свідомості людей переважають та у суспільній дискусії вводять популістські гасла, відірвані від реальності. Одні наголошують на зростаючому розриві у передових державах між невеликою групою багатих і масою менш заможних та загалом бідних людей, що є джерелом невдоволення мас та їхньої готовності до підтримки голосних «популістів». Нестримні та неконтрольовані потоки сотень тисяч біженців з Африки та Близького Сходу до країн мирного і добробутного ЄС підсилили прихильників т.зв. крайніх ідеологій та виступів на збереження місцевої ідентичності, і то як у правому, так і в лівому секторах політикуму. Водночас у всіх державах демократичної Європи центристські сили, які довгі роки були фактором політичної стабільності, дедалі стрімкіше втрачають свою стабілізуючу силу і гарантію правового захисту суспільства та влади. До того ж, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі, отримавши від ЄС всі необхідні та жадані матеріальні блага, поволі починають проявляти авторитарні риси, послаблюючи при тому налагоджені демократичні процеси та основи правового устрою держави, які лежать у фундаменті добровільної спілки держав у форматі ЄС.
За визначенням і за історичним досвідом, можемо твердити: жодна влада за своєю (людською) суттю не є стабільною, жодний уряд не є в кінцевому рахунку справедливим, зрештою – у суспільствах ніщо не встановлено остаточно і навічно. З цього випливає, що сучасні демократичні держави в ЄС (а також поза його межами) будуть продовжувати задавнені або щойно розпочаті «ремонтні роботи» по своїх державних Домах. І вони будуть змушені дати відповіді на гостроактуальні запитання: Чи витримає їхня система іспит часу та іспит політичної стійкості? І чи вони взагалі ще будуть спроможні схвалювати правильні рішення? Демократія існує лише в умовах політичної свободи, а свобода здатна до конструктивної співпраці, коли її учасники готові брати на себе відповідальність. В цьому полягає суть і завдання політики, яка – за давнім визначенням Платона – здатна обіцяти краще майбутнє, перспективу, проголосити мрії, накреслити цілі і завдання. Вона випливає з потреби людини належати до суспільства, до спільної ідентичності, а це передбачає і певні відмежування, враховує як перемоги так і поразки у парламентських дебатах, де політичній опозиції належить особливе та однаково відповідальне місце та роль. Така класична і доросла схема політичної структури суспільства в нашій постмайданній Україні – номінально присутня, але її наповнення й ментальна готовність жити і діяти за тією схемою лишає бажати кращого й ефективнішого функціонування в державі.
Ми дотримуємося в описі сучасної політичної ситуації як у світі, так і в Україні, навмисно теоретичної абстрактності. Кожен грамотний і свідомий читач легко справиться з завданням, виходячи з реалій постмайданної України, щоб наповнити чинну владну схему іменами конкретних політиків. Чи то з патріотичного сегменту, проурядової коаліції та президентського одноосібного оточення, чи то з-поміж популістів, яких не бракує в кожній із парламентських фракцій ( від радикальних аж до БеПеПістів з головнокомандуючим на чолі, якому ніяк не пасує камуфляжний стрій до його очільної ролі в республіці, або ж – не до лиця йому й кумедна військова беретка, бо невідповідного розміру).
Дехто із західних коментаторів висловлює побоювання, що добробутний і демократичний Захід із часом може перетворитися на авторитарний Схід, який потерпає від родових вад та (явних і скритих) наслідків тоталітаризму й комунізму. Існує загроза, що страх і втрата орієнтації опанують країни, що до влади можуть прийти харизматичні політики, які піднімаються по владній драбині методами очорнювання і демонізації противників, поширюванням побрехеньок та безпідставних підозр, розігруючи перед виборчою авдиторією апокаліптичну боротьбу між добром і злом, на життя або смерть.
Як протистояти внутрішній агресії
Цій бурхливій інформаційній пропаганді мусимо протиставити пояснення про важливість і практичну необхідність розподілу влади, про те, що означають і як функціонують такі інституції, як законодавчий парламент, виконавчий уряд, адміністративний апарат, національна армія, вільна і незалежна преса, вільна та прикладна наука й освіта, судова гілка влади (ця остання намагається зберегти свою привілейовану позицію в постмайданній Україні, де вплив олігархічної касти досі не усунений від влади і від монопольної позиції в економіці). Але й в цій системі незалежні судді, науковці а також журналісти не повинні автоматично працювати на користь лише одного табору, бо демократія створює те, що звемо зонами нейтральності. Там, де є диктатура, влада перебуває під монополією т.зв. сильної руки. Натомість, устрій демократії та свобода громадян тримається на сильних інституціях, тобто незалежних (суверенних) виконавчих органах та усвідомлених юридичних нормах.
Зайво, мабуть, нагадати, що, маючи під боком авторитарну Росію і трохи далі комуністичний Китай, де при диктаторах культурна й інтелектуальна діяльність перебувають у застої, на мертвій точці. З іншого боку, демократію ми звикли ототожнювати, зазвичай, з періодичними виборами та голосуваннями. Така думка на перший погляд правильна. Однак, мусимо також знати і назавжди запам’ятати, що під зовнішніми формами демократії лежить глибша основа, інституційна складова, яку окреслюють поняттям «правова захищеність» (законобезпека, сприятливий правовий клімат). Правова захищеність громадян та державних інституцій може існувати тільки з умовах збереження згаданих угорі невтральних зон. Саме тому богиню юстиції-правосуддя відображають із зав’язаними очима… Україна, де громадське суспільство й станові професійні організації не достатньо структуровані, або зовсім відсутні, досі перебуває на етапі усвідомлення і створення життєво необхідних невтральних зон у нашій демократичній державі. Наскільки прогресуючим буде даний розвиток становлення по-громадському структурованого суспільства в Україні, настільки можна буде вважати успішним 2018-ий рік, який у додаток буде ще й роком передвиборчим.
Сила історичної традиції
У нас велика сила – це традиція, яку Томас С.Еліот назвав «відчуттям історії». Традиція – це також передача й спадкоємність мови, звичаїв, норм, порядків протягом століть, від покоління до покоління. Большевизм наніс розривного удару по традиції українців, але він таки не спромігся остаточно її умертвити та викорінити. Усі три Майдани в період незалежності України, а також нинішня російсько-українська війна на Донбасі й в Криму, апелюють до історичної традиції воїнської доблесті і волі українського народу, а також кримсько-татарського народу.
Європа відзначає у 2018 р. велику катастрофу – т.зв. Тридцятилітню війну між протестантами й католиками, яка почалася 23 травня 1618 р. у Празі повстанням богемців (чехів) проти кайзерівської влади Габсбургів. Це була війна не тільки релігійна, а ще й станова – за зберігання привілеїв шляхти та економічних переваг. Війна була одною з найжорсткіших в історії Європи, вона велася переважно з допомогою найманців і від неї найбільше постраждали селяни. Внаслідок війни центральна Європа була спустошена і втратила більше ніж половину свого населення. Тридцятилітня війна завершилася 24.10.1648 р. підписанням відомого Вестфальського миру, який став основоположним документом, що з того часу регулював міждержавні стосунки в Європі, і був одним із перших документів міжнародного права, який регулював юридичний правопорядок між державами.
Відродження нормального життя на території Священної Римської імперії німецької нації зайняло понад 100 років. За той час Англія і Франція виросли в державні потуги, з тим що Англія першою розірвала традицію абсолютизму під час т.зв. Славної революції 1688 р., яка різко обмежила владу короля і уповноважила парламент схвалювати всі витрати державних коштів. З того часу економічний розвиток Англії поклав основу під відому Індустріяльну революцію, яка стала можливою 100 років пізніше. Натомість, Німеччина була зайнята відновленням адміністративних структур і наповнюванням скарбниць численних дрібних князівств та інших адміністративних утворень. Історики називають тодішню економіку німців «камералістською», яка дбала насамперед про наповнення владної скарбниці ( по-латинськи: camera) через збільшення здесяткованого населення і добиваючися надлишку від торгівлі. В такому європейському контексті соціологи охарактеризували Німеччину пізніше як «запізнену націю». Цей стан змінив у 19-му ст. «залізний канцлер» Бісмарк, його вважають творцем новітньої Німеччини, яка відіграла таку трагічну і водночас ключеву ролю в Європі протягом усього ХХ ст.
1648 р. Україна під керівництвом гетьмана Б.Хмельницького стала на шлях Національної революції, яка записала на політичній карті Європи Козацьку державу, яка утвердила державну суверенність українців і зберегла власну автономію понад 100 років. Завдяки цьому вольовому й державотворчому актові з боку козацьких гетьманів та всього козацького народу державницька традиція української нації відродилася в Національній революції 1917 р., а протягом 1918 року молода держава у формі УНР й ЗУНР намагалася організувати своє державне життя, домогтися міжнародного визнання і збройно вистояти проти зазіхань сусідних держав, зокрема комунізованої Росії та відродженої Польщі.
Періодів державності в України було три – (1) Київська Русь та Волинсько-Галицька Русь, (2) Гетьманщина та (3) період Перших Визвольнихзмагань з утворенням УНР-ЗУНР (1917-1921) та з їхнім продовженням під час Других Визвольних змагань (1938-1958), де були проголошені у Хусті самостійна Карпатська Україна та – Актом 30 червня 1941 у Львові – відновлення незалежності України та покликання УДП на чолі з Я.Стецьком. Між цими періодами державності Україна перебувала під пануванням чужих династій або іноземних режимів. Але при тому вона зберігала свою самобутність, церковно-релігійну ідентичність, свою політичну суб’єктність і віковічне прагнення до державного усамостійнення. Для означення цих міждержавних періодів радо запозичуємо вислав волинського історика й літератора Сергія Синюка «Кладка на прірвою». Молодий, а ерудований автор описує в історичному творі під цією назвою події «на землях Галичини і Волині у ХІІ-ХІІІ століттях, коли майбутнє нації було над прірвою бездержавності» ( Юлія Бондючна «Волинська Височина», В-во «Богдан», Тернопіль, 2016, стор. 168).
Із щойно названої книжки Ю.Бондючної про історіософію сучасної Волинської землі позичимо ще одну цитату із твору С. Синюка: «Книжний розум – це найгрізніша зброя держави, бо зберігає силу навіть тоді, коли безсилий меч». І ще таке влучне нагадування від цього ж автора: «Землю пішов захищати чоловік із книгою в руках». Ці слова чудово підходять для переходу до наступної теми, чи історичної річниці, яку Україна відзначатиме в 2018 р. , а саме 150-річчя створення «Просвіти» (1868-1939), чиї заслуги в період нашого перебування в одній з останніх «прірв бездержавності» є неоціненні — вони заслуговують на пригадування та відзначення на найвищому державному рівні. Це важливо з двох причин. Щоб усвідомити й зрозуміти важливість громадського чинника у сфері культури, шкільної освіти, преси та інформації, кооперативно-господарської та політичної діяльності в умовах чужого панування над нами,- це по-перше. І по-друге, сама такою була «Просвіта» в задумках й ініціативах батьків-засновників різних галузей цієї унікальної та дуже успішної громадської установи (а не бюджетно-залежна структура). Товариство «Просвіта» формувало світогляд і готувало свідомих українців для повнокровної побудови і розвитку України – суверенної, соборної, культурно самобутньої, демократичної, економічно розвиненої та обороноздатної. Діячі «Просвіти»,заснованої у Львові і поширюваної на всі терени проживання українців, включно з Кубанню і Зеленим Клином, стали творцями й активними учасниками державних утворень УНР та ЗУНР.
Посилаючися на історичні традиції нашого минулого і враховуючи змінені реалії сьогодення, – головно технологічного порядку, які пришвидшують процеси комунікації та соціо-економічного розвитку суспільства майбутнього, – нам буде легше знайти ефективні підходи до реформування держави, до зміцнення її національної ідеї як невід’ємної складової міждержавної спільноти Європи.
Якщо ми спроможемося створити міцну національну, модерну, передову й демократичну державу, від цього скористається і Європа, бо вона переживає нелегкі часи. І тоді будемо також достатньо озброєні, щоб відновити нашу територіяльну цілісність держави, зможемо адекватно захистити свою суверенність, в тому й економічну, а будемо теж готові прийняти удари, які найбільш імовірно надходитимуть до нас зі Сходу , в тому з Близького та Далекого Сходу.
У перспективі перед Росією стоятиме дилема: вона або зміниться і повернеться лицем до власного народу, або продовжуватиме ступати по шляху авторитаризму та державно-олігархічної економіки, втрачаючи життєво необхідні контакти з Заходом.
Україна в таких умовах здатна вижити головно тому, що вона була і залишається частиною європейської цілості – культурної, економічної, політичної і безпекової. Звідси пріоритет нашої уваги і наших зусиль має бути звернений саме на зміцнення власних сил.
Київ, 3 січня 2018 року.
