Ярослав Середницький
22 липня 2016 року 432 із 442 депутатів Сейму Польщі
проголосували за Постанову «Про вшанування жертв
геноциду громадян Другої Речі Посполитої, здійсненого
українськими націоналістами в 1943-1945 роках»
Із серпня 1935 року польською політикою щодо національних меншин зайнялися військові. Гасло консолідації всього населення во ім’я захисту Другої Речі Посполитої, проголошене маршалком Едвардом Ридз-Смігли в травні 1936 року, підтримала більшість польських політичних партій. Національна політика Уряду генерала Ф. Славой-Складковского схилялася до ендеківської моделі асиміляції меншин.
Уже в грудні 1936 року вищі польські влади створили в Любліні Координаційний комітет для примусового навернення православних україн- ців у католицьку віру на «східних кресах» (польська назва – ревіндикація). Очолив комітет командувач Округу Корпусу ІІ генерал М. Сморавіньскі, а до складу ввійшли представники адміністрацій Люблінського і Волинського воєводств. Рішення комітету були обов’язковими для виконання органами влади і місцевого самоврядування. У лютому 1938 року Рада Міністрів розглянула «Проект рішення в справі акції, спрямованої на зміцнення польського елементу в Східній Малопольщі» [1]. Заборонено навіть вживання назви Галичина.
Запланована у Варшаві системна полонізація й католизація українського населення розпочалася на Волині в другій половині 1937 року. У лютому 1938 року у селі Великі Загайці (нині Шумський район Тернопільської області) на римо-католицизм перейшло 118 осіб. Це був результат тиску місцевої польської влади, ксьондза парафії Шумбар і погроз військовиків Корпусу Охорони Прикордоння (КОП) про виселення з прикордонної зони. Влітку 1938 року широка антиукраїнська кампанія охопила всю Волинь.
У 1938 році в селі Гриньки гміни Шумськ Кременецького повіту селян заставляли міняти віру погрозами про парцеляцію землі. Незгідних виселили на три роки з прикордонної зони, у кількох десятків забрали паспорти, позбавивши їх можливості пересування. Заборонили ходити до сусідів після заходу сонця і світити в хатах. Православного священика М. Малюжинського зобовязали отримувати дозвіл на кожну відправу в командування батальйону КОП «Дедеркали». До церкви його супроводжував капрал. Посла Польського Сейму С. Тимошенка не пустили до Гриньок. В результаті в лоно римо-католицької церкви перейшло 116 осіб із 35 родин [2].
У липні 1939 року перед нападом Німеччини на Польщу в Кременецькому повіті створили 10 нових римо-католицьких парафій. Всі ці акції не були самодіяльністю військовиків КОП у прикордонній зоні, хоча там репресії були найбільш жорстокими. Конфесійну політику на «східних кресах» вирішував Військовий міністр генерал Т. Каспжицкі. Ще 2 липня 1936 року він оголосив командному складу Війська Польського: «Польська держава, а отже й війська, повинні прагнути до підпорядкування віруючих окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури…». А далі йшлося про «процес полонізації церковно-релігійного життя слов’янських меншин» [3].
Староста Кременецького повіту вказував у звіті: «Католицька акція на терені парафії Козачки-Осники проводиться за активної підтримки КОП. Селянам забороняють працювати на городі, вимагаючи попереднього зголошення на стражниці – за 3 кілометри. Й дня не проходить, щоб кого-небудь із православних не заарештували». Працівник слідчого відділу поліції в Кременці Ю. Огороднік доповідав волинському воєводі Г. Юзевскому, що КОП у «місіонерській діяльності» застосовував тактику «середньовічних рицарів-хрестоносців» [3].
У 1938 році крайнє правими поглядами навіть у середовищі польських військових осадників вирізнявся відставний генерал Війська Польського Маріан Янушайтіс – господар на сорока гектарах в селі Шили Кременецького повіту. Його ставлення до автохтонного українського населення Волині відображає протокол судового розгляду його позову проти Луцької газети «Wolyń». Газети, що насмілилася в № 24 за 1937 рік критикувати дії очолюваного ним Stronnictwa Narodowego в Кременецькому повіті (ультраправої політичної групи з централею у Варшаві) в статті «Bez Józefa Pilsudskiego» (Без Юзефа Пілсудского) [4].
Генерал Маріан Янушайтіс восени 1938 року.
Судовий позов генерала М. Янушайтіса до газети «Wolyń» відображав ставлення військової верхівки Польщі та більшості військових осадників до волинського воєводи Генрика Юзевского і його політики від червня 1928 року. Політики нормалізації польсько-українських відносин, що отримала в Другій Речі Посполитій назву «Волинський експеримент». Луцький воєвода Г. Юзевскі «пробував будувати на Волині ані безкласове суспільство (як цього хотіли комуністи), ані інтегральну націю (як цього хотіли націоналісти), а мультикультурну спільноту» [5].
20 серпня 1928 року в промові на з’їзді послів до Сейму й Сенату від Волині воєвода Г. Юзевскі, зокрема, заявив [6]: «Стверджую, що пересічний російський поміщик завжди трактував українську мову, як жаргон, а в українському селянинові не бачив представника іншого народу. Пересічний поляк насолоджувався українською мовою, українською піснею, україн- ськими звичаями. Це є однією із засадничих підвалин ствердження польсько-українських симпатій».
Урочисте вручення Митрополиту Діонісію (Костянтину Валединському) послання Президента Ігнаци Мосціцкого з нагоди скликання собору Православної церкви Польщі. Третій зліва Генрик Юзевскі, четвертий – Митрополит Діонісій. 27 лютого 1923 р.
Волинський воєвода Генрик Юзевскі. 1935 р.
Г. Юзевскі був одним із чільних діячів табору маршалка Юзефа Пілсудского в Другій Речі Посполитій. Народився й вчився в Києві. Під час Першої світової війни служив у структурах Польської Військової Організації. Був одним із організаторів польської розвідки в Києві й прихильником Польсько-українського союзу 1920 року. В 1920 році під час Київської кампанії Війська Польського та українських дивізій став віце-міністром внутрішніх справ в Уряді УНР. За наказом Ю. Пілсудского у 1928 році очолив Волинське воєводство. Його політика толерантності щодо українців і розвитку української культури мали гарантувати так званий «святий спокій» на кордонах Польщі та становити противагу українізації в Совєцькій Україні.
Колишній полковник Армії УНР Філімон Шпільман у Вербовці, підполковник Степан Скрипник у Борсуках та низка емігрантів із Наддніпрянської України завдячували державним посадам у Кременецькому повіті підтримці воєводи Г. Юзевского. Проте в 1928 році на Волині заборонили Товариство «Пласт». Воєвода Г. Юзевскі був прихильником незалежної України… Але на східному березі Збруча. Галичина і Західна Волинь мали належати Польщі. І саме він заборонив у 1935 році вшанування пам’яті козаків, що загинули біля села Пляшева в битві з польськими військами під Берестечком 28 червня 1851 року.
Оголошення про заборону проводити громадянські заходи з нагоди річниці битви козаків і поляків під Берестечком. Мінімальне покарання – 500 злотих штрафу або 2 тижні арешту, “якщо вчинок не підлягатиме більш суворому покаранню”. 1935 р.
«Волинський експеримент» Г. Юзевского провалився, бо мав забагато ворогів. Його ненавиділи українські націоналісти й українські комуністи, як польського воєводу. А волинські поляки і польські праві бачили в ньому масона і українського націоналіста… На одній з українських публічних акцій Г. Юзевскі встав під час виконання Шевченкового «Заповіту» – для них це було страшне приниження польської гідності. Г. Юзевскому не довіряла армія і розвідка, а після смерті маршалка Ю. Пілсудского в 1935 році він втратив підтримку у Варшаві. В квітні 1938 року Г. Юзевского перевели воєводою до Лодзі, бо польське політичне життя різко хитнулося вправо [5].
На суді в Луцьку в 1938 році свідок М. Янушайтіс висловився категорично: «Визнаю русина, поборюю українця. Кожен українець є кандидатом на державну зраду. Все українське життя зорганізовано під знаком мобілізації. Навіть такі організації, як кооперативи, є нічим іншим, як кадри військової мобілізації. Українські впливи з Малопольщі (Галичині) щораз більше заглиблюються у Волинь… Вся молодь настроєна вороже. Посол (до Польського Сейму – Авт.) Пулавскі з Волині публічно висловився, що разом з українською молоддю чекає утворення незалежної України. Помилковою є думка, що українське населення за першої-ліпшої нагоди не впхне нам ножі в плечі» [4].
Командувач Варшавської панцерно-моторизованої бригади у Вересневій кампанії 1939 року полковник Стефан Ровецкі.
Набагато об’єктивнішу, ніж генерал М. Янушайтіс, оцінку кризового стану польсько-українських відносин у другій половині 30-х років ХХ-го століття дав не менш відомий польський військовик Стефан Ровецкі. У 1936-1938 роках він у рангу полковника командував бригадою «Подолє» КОП, а у Вересневій кампанії 1939 року – Варшавською панцерно-моторизованою бригадою. С. Ровецкі більше відомий, як генерал «Грот» і керівник у 1939-1943 роках Головної команди «Związku Walki Zbrojnej» (Об’єднання збройної боротьби) Польщі у Варшаві. Об’єднання в 1942 році перейменували в Армію Крайову (АК). Генерала С. Ровєцкого-Грота важко запідозрити у симпатіях до українців.
У «Спеціальному рапорті» від 15 листопада 1941 року С. Ровецкі-Грот» написав [7]: «У переддень Німецько-польської війни акція нормалізації стосунків польсько-українських на землях Речі Посполитої була заламана. Уряд відкинув проект автономії УНДО (Українського національно-демократичного об’єднання) і стримав реалізацію запропонованих концепцій у Східній Малопольщі (Галичині). Ставлення українців до польського населення робилося все більш ворожим і агресивним, викликаючи у відповідь широкі репресії. Відкликанням Юзевского з Волині зліквідовано і там політику порозуміння з українцями… Руйнування церков на Холмщині ворожа пропаганда повністю використала проти нас».
Віце-маршалок Польського Сейму Василь Мудрий. 1935 р.
Генерал С. Ровецкі так продовжив аналіз польсько-українських відносин у 1939 році [7]: «У таких умовах парламентарна декларація лояльності, висловлена Мудрим (Головою української репрезентації та віце-маршалком Польського Сейму Василем Мудрим) після вибуху війни, була актом швидше розуму політичного керівника, а не виразом настрою населення. Мобілізований український жолнєж в перебігу кампанії поводився, загалом, лояльно… Українське село стало на антипольську позицію й виразило симпатії до обох ворогів, що вступили до Польщі».
Варто додати, що акціями з примусового перехрещення православних українців у католиків римського обряду на українських землях Холмщини керував не хто інший, як командувач 3-ї піхотної дивізії Легіонів Війська Польського генерал Брунон Ольбрихт. Це підтверджують його особисті таємні накази від 28.10.1937 р. № 1358 і від 20.01.1938 р. № 1/Ков. Польське військо не тратило часу на «переконання» непоступливих православних українців Холмщини, а використало більш дієві засоби окатоличення – руйнування та примусові заміни церков на костели [8].
Руйнування української православної церкви у селі Крилові на Холмщині за участі польських військових. 1938 р. www.nasze-slovo.pl/75-років-тому.
Колишній віце-маршалок Польського Сейму Василь Мудрий у 1943 році (під псевдом «Борович») підтвердив у статті «Україна і Польща» в підпільному часописі ОУН «Ідея і чин» наведені висновки генерала С. Ровєцкєго. Зокрема, підкреслив, що «в 1939 році Польща не могла вистояти між такими двома сусідами, як Німеччина і СССР, на таких кордонах і при таких внутрішніх відносинах» [9]. Польський правлячий тріумвірат Президент Ігнаци Мосціцкі, маршалек Едвард Ридз-Смігли і міністр закордонних справ Юзеф Бек забули слова маршалка Юзефа Пілсудского: «Перемогти і спочити на лаврах – то поразка».
У 1938 році при реалізації на Волині програми Уряду зі «зміцнення польськості краю» під тиском військових кіл закрито у Варшаві опозиційний журнал «Biuletyn Polsko-ukraiński» (Бюлетень Польсько-український). Адже його редактор, чільний працівник Східного інституту у Варшаві Влодзімєж Бончковскі насмілювався писати в 1937 році [10]: «Державні проблеми крім оборони і закордонної політики попали до рук посередностей, вихованців духу загарбань, галицьких ставлеників і московських чоловічків, принижувачів Речі Посполитої … що опираються на націоналістично-народні традиції й живляться ненавистю до українців».
Закрито не тільки Бюлетень Польсько-український, а відсунуто від справ державної ваги, згрупованих навколо нього тверезо мислячих польських політиків, прихильників політики «промететеїзму», започаткованої маршалком Юзефом Пілсудскім у 1920 році. Тобто, підтримки військової й політичної еміграції з України та незалежних держав Кавказу й Середньої Азії, завойованих у 1918-1921 роках Червоною Росією. Політики з відновлення боротьби народів цих держав за незалежність і розвал основного ворога Польщі – Совєцького Союзу. До цієї групи входили люди, що підтримували Україну й українців, зокрема, міністр рільництва Уряду УНР у 1920 році Станіслав Стемповскі, міністр закордонних справ Польщі в 1919 році Леон Васілєвскі, Станіслав Папроцкі та Алєксандер Бохеньскі.
У 1938 році А. Бохеньскі, С. Лось і В. Бончковскі вимагали від польських влад «зміни психічної налаштованості у відношенні до української проблеми. Зокрема, усунення урядової заборони на термін «український», впровадження двомовних надписів на будинках державного управління, впровадження української мови до органів самоврядування на територіях зі змішаним населенням. Крім того, вилучення з шкільних підручників фрагментів, що ранили душу українців, опіки влад над місцями релігійного культу й вояцькими могилами, ношення народних строїв та співання українських пісень без жодних обмежень».
Реальність була протилежною. У Волинському воєводстві, де поляки становили 16,6% населення, у 1938 році було 1459 польських, 520 утравістичних (фактично польських з предметом – українська мова) й 8 українських шкіл. Репресії проти українців набрали такого розмаху, що в 1938 році в Кременці закрили Українську гімназію й заборонили діяльність Союзу Українок.
Перед самим початком Німецько-польської війни польські влади посилили репресії проти національно свідомої української інтелігенції. 31 серпня 1939 року в Кременці заарештували члена Центральної Ради, колишнього посла від Волині до Польського Сейму, керівника повітового Товариства «Просвіта» Бориса Козубського, його сина, члена ОУН Юрія, колишнього посла до Польського Сейму вчителя й просвітянина Семена Жука, колишнього професора Волинської духовної семінарії Михайла Кобрина – автора фундаментальної праці українською мовою «Існування Бога в світі», кооперативного діяча Йосипа Жиглевича, лікаря, діяча «Пласту» й письменника Василя Кархута, лікаря Петра Рощинського та інших [11].
Багато хто з них опинився у сумнозвісному польському концтаборі в Березі Картузькій. Після подій 2014-2016 року в українському Криму й Донбасі напрошується ще одне формулювання цієї польської передвоєнної акції – «зачистка».
Література
1. Wiszka E. Emigracija ukraińska w Polsce 1920-1939 / E. Wiszka. – Toruń Wydawnictwo MADO, 2004. – S. 451.
2. Юрчук Л.В. Роль Корпусу охорони прикордоння в утвердженні польської державності на Волині (1924-1939 р.р.) / Л.В. Юрчук // Зб. навч.-методичних матеріалів і наукових статей Історичного ф-ту Волинського НУ ім. Лесі Українки. – 2008. – С. 113-121.
3. Крамар Ю.В. Акція окатоличення українців Волині 1938 року: причини, хід та наслідки / Ю.В. Крамар // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – 2001. – № 5. – С. 127-131.
4. Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich / М. Siwicki. – t. 1. – Warszawa: Zaklad wydawniczy «TYRSA», 1992. – S. 78-79.
5. Грицак Я. Про шпигунські ігри і політичну модернізацію Східної Європи / Я. Грицак // В кн. «Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад». – К.: Критика, 2011. – 176 с.
6. Przemowienie wojewody Józewskiego na zjeżdzie poslów i senatorów BBWR z Wolynia (20.VIII.1928 r.) // Centralny Аrchiwum MSW, S II-3, Referat politycno-narodnowościowy za okres 1 VIII – 1 XI 1928, zal. 1.
7. Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich / М. Siwicki. – t. 2. – Warszawa: Zaklad wydawniczy «TYRSA», 1992. – S. 35.
8. Сивіцький М. Записки сірого волиняка / М. Сивіцький. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2000. – 399 с.
9. Борович Я.В. Україна і Польща / Я.В. Борович // Ідея і чин. – 1943. – № 4. – С. 10-15.
10. Bączkowski W. Anketa na temat stosunków polsko-ukraińskich / W. Bączkowski // Biuletyn Polsko-Ukraiński. – 22.VIII.1937. – № 30. – S. 12-17.
11. Козубський О. Від Львова до тайги / О. Козубський. – Снятин: Видавнича фірма «Прут Принт», 2011. – 287 с.
