Якби не рясні резолюції парламентів чужих країн, то і не подумав би, що за місяць 90-ті роковини Голодомору-геноциду. Якось тихо всередині. Хоча десь і працюють наші з міжнародними судами, борються за кваліфікацію Бучі як геноциду… Мовляв, «це ж було уже». І не покарано.
Але що «було»? Знову будуть казати, що Сталін намагався вигубити «селянство». А те намагалося тікати «в місто».
А от дивлюся нові документи по Голодомору на Гетьманщині аби показати, що втрати населення були там до 40%, наводять статистику шкіл. От народилося в 1931/1932 рр. стільки то дітей, а до школи 1938/1839 пішло стільки то. І справді – куди поділося 37% дітей?
Але! На досліджуваних територіях привертає увагу факт: найбільші втрати дітей були не в селах, а в … містах! Переяслав, Баришівка, Пирятин, Сенча, той же Миргород.
Ой, це не такі міста? А які ж?
Судячи з географії масових убивств дітей, то саме в «невеликих містах» України (towns) московська власть змогла розгорнути найбільшу інтенсивність терору голодом. Бо й справді, у Переяславі чи Миргороді тотальний контроль харчів уявити простіше, ніж на хуторах.
Та це деталі. Головний же висновок, який «тікає» з риторики усіх спікерів про Голодомор – убивства голодом були інтенсивніші в МІСТАХ, де вбивали саме МІСТЯН.
А тоді який сенс протиставляти селян і містян у картині Голодомору? Йшлося про вбивство українців загалом, мешканців окупованої території УНР. А не якогось там «класу» чи «верстви».
Згодом це накладеться на ще одну стратегію окупанта: міста з домінуванням українців оголошувати селами або «селищами міського типу», а промислові «посьолкі» московських мігрантів – містами.
Вже з висоти якихось 1990-их років перевернута оптика показувала «сільську Україну» там, де були ще теплі наші маґдебурії, а фавели кацапів на нашій території тішилися легендами горожанства.
Після рішення Верховної Ради від 30 серпня про «трансфер» селищ міського типу у селища без приставки «міський», хворого просто штовхнули до рову. Звісно, ні Переяслав, ні Миргород, ні Пирятин ще не «село», але Баришівка і Сенча – вже.
Ростислав Мартинюк
