Але для декого він – «літературний бандерівець»
Препарування однієї інформаційно-психологічної спецоперації
Війна за незалежність зумовила те, що мало бути зроблено вже давно: денацифікацію історичного, культурного та мовного простору України від пухлин російського та радянського колоніалізму.
Нажаль, по мірі видалення з топонімічної мапи України гнійників «русского міра», ми все більше чуємо від деяких топ-спікерів наратив про «хороших русскіх», «русскую культуру, яка поза політикою та є цивілізаційним надбанням всіх», «іншу русскоязичну Україну», «іншу Росію» і так далі.
Так, дійсно, нормальні росіяни існують, – вони воюють в Легіоні «Свобода Росії» у складі Збройних Сил України, вони проводять інформаційно-психологічні та диверсійні операції на ворожій території, але зараз мова не за них.
Мова за звичних та милих серцю мерів деяких обласних центрів України ксенофоба Пушкіна та оспівувача групових зґвалтувань Лєрмонтова, сотень інших маркерів кровожерливого «русского міра», яких, з метою ідеологічного порятунку, намагаються вдягнути ледь не в шати бандерівців.
Таким, навіть не маркером, а ідеологом «русского міра», якого дивовижним чином перероблюють у «бандерівця», є Солженіцин.
Потягом четвертого місяця війни з російським загарбниками опубліковано дві статті голови Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професора Петра Кралюка, – «Чи передбачав Олександр Солженіцин війну Росії проти України? (https://www.radiosvoboda.org/a/solzhenitsyn-ukrayinarosiyaopir/31898297.html) та «Літературний бандерівець Олександр Солженіцин» (https://day.kyiv.ua/uk/blog/istoriya/literaturnyy-banderivec-oleksandr-solzhenicyn?fbclid=IwAR3awNfzlNI6-A_Du-7WO6Vh9IdZdX40HYHAc4Q8IH7J-4sULMIa29va9Oo). Самі публікації змістовно є панегіриком цьому натхненнику російського загарбання, цитуючи автора, «за великим рахунком, сам Солженіцин став «бандерівцем» у російській літературі, а не «літературним власівцем», як його обзивала радянська пропаганда».
Як і в будь якій інформаційно-психологічній спеціальній операції (ІПСО), в наведених статтях Кралюка змішалося все:
Солженіцин – позитивний персонаж. Він має українське коріння.
Вживав в своїх творах такі слова як «брехня» замість російського «ложь», «хлопец» замість «парень»; йому закидали використання «неправильних українських слів». Добре відзивався про бандерівців, готовий визнати право на незалежність України та апелював до Тараса Шевченка в «Архіпелагу ГУЛАГ». Запеклий антикомуніст та поборник Совєцького Союзу (навіть, набрався «крамоли від бандерівців, з якими йому доводилося спілкуватися», його думки співзвучні з «думками українських націоналістично налаштованих авторів». Напевно, свій.
Солженіцин – негативний персонаж. Він антизахідник та російський імперець.
І «хоча Солженіцин противник імперії радянської, але є апологетом старої Російської імперії. Остання для нього – якщо не рай, то принаймні “хороша держава”». Він начебто хоче “відродити” цю імперію – але враховуючи реалії сучасного життя. От тому він став таким собі “ідеологічним натхненником” сучасних російських імперців-путіністів, які теж намагаються апелювати до “імперської слави” Росії».
І як висновок: не все так однозначно. Хоч він і антизахідник, «але це антизахідництво водночас має антирадянську спрямованість». Хоч він російський імперець, але імперець специфічний, він противник імперськості по-радянськи, він проти злиття націй у єдиний радянський народ. Він просто прагне іншої Російської імперії, «аби росіяни й українці були разом». Адже, як він писав, «українське й російське поєдналися в мені і в крові, і в серці, і в думках». Це українське він вбирав з молоком матері-українки, із його оточення в дитячі та юнацькі роки». Ось такі дивні висновки.
Але це не все. Так, Солженіцин хоче розчленувати Україну, або словами Кралюка «…Солженіцин передбачав «розділення» України, те, що Росія «має право» відібрати в неї Крим, певні області лівобережжя, які «тяжіють» до Росії. І навіть говорить про «карпатських росіян». У цьому сенсі він ніби передбачав війну, яка може вестися між Росією й Україною за ці території». Але, на думку професора, «звісно, він війни не хотів. Вважав, що треба вирішувати ці питання мирно. Однак не склалося». Ось така «українськість» Солженіцина, – хотів поцупити українські землі мирно.
Фінальний акорд обох статей П. Кралюка – як ода вкиду про «не все так однозначно», щоб ми відчули, якого генія втратила українська культура: «Для українців Солженіцин, в жилах якого (принаймні по матері) текла бунтівна кубанська козача кров, став такою собі «пропащою силою». Він не захотів стати українцем, але відчував потяг до українства. Бо ж чому симпатизував бандерівцям або Тарасу Шевченку? Солженіцин вирішив творити на полі російської культури. Чимось він нагадує ще одну нашу «пропащу силу», свого земляка, талановитого й авантюрного кубанця генерала Андрія Шкуро, який служив білогвардійцям, але в кінці життя, щоправда, згадав про своє українство й ладний був прилучитися до українського руху. Скільки ж бо таких «пропащих сил» породив наш народ…».
Ви відчули сум за пропащим Солженіциним? Зрозуміли, якого бандерівця ми втратили?
Але ключове питання так і лишилося нерозкритим – чому «бандерівець» Солженіцин став ідеологічним натхненником Путіна?
Відповідь дуже проста, П. Кралюк ледь зачіпає «Как нам обустроіть Россію?» Соженіцина, а також старанно оминає ледь не останню роботу – «Россія в обвалє». Вони псують йому весь образ цього хмм… «літературного бандерівця». Тут вже не має ані схвальних відгуків за націоналістів, ані «мирного вирішення питання». Але натомість є всі ідеологеми «русского міра», опубліковані в путінській статті «Об історическом єдінстве россіян і украінцев», яка стала маніфестом російського загарбання України.
Тут буде слушним зацитувати пост Anna Colin Lebedev у фейсбуці, на який звернув мою увагу Віктор Рог.
Ось переклад цього тексту з французької:
«Про те, що я знову встромила свій ніс не туди для цілей моєї книги, я підтверджую: Путін не занурювався в історичні книги. Він читав і перечитував лише одне: «Росія під лавиною» Солженіцина. Щодо того, що стосується нас сьогодні, – розділ 12 «Слов’янська трагедія». Все є там, у цьому тексті; це буквально підручник для дискурсу та дій російської влади. Ми майже дослівно знаходимо елементи мови Путіна та його одержимостей: український націоналізм, нація, створена Леніним, мова, церква, НАТО, Крим… Я не вимірювала, наскільки прямим був вплив цієї книги. Якби Путін був студентом, а його виступ про російський і український народи копією, я б його обнулила за плагіат…
«Я боюся людини однієї книги», – шепоче мені фраза святого Томи Аквінського. Це саме те».
Ну що ж, порівняємо натхненника та його епігона.
Солженіцин: те, що можна назвати Русь, як називали здавна (слово «русскій» століттями обіймало малоросів, великоросів і білорусів), або Росія (назва з XVIII століття), або, за вірним змістом тепер: Російський Союз.
Путін: росіяни та українці – один народ, єдине ціле.
Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складалася з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремі слов’янські народи: російський, український та білоруський.
Солженіцин: Це все – нещодавно придумана фальш, що мало не з IX століття існував особливий український народ з особливою неросійською мовою…
Ми дізналися, що українська нація — це «наднація», вона настільки сягає тисячолітніх глибин віків, що українцем був… Володимир Святий… Росіяни відлучаються і від слов’янства як «монголо-фінський гібрид».
Путін: Історичної основи тут не було і не могло бути, тому висновки будувалися на різних вигадках. Аж до того, що українці нібито взагалі не слов’яни, чи навпаки, що українці – це справжні слов’яни, а росіяни, «московіти» – ні.
Солженіцин: Ми всі разом почалися з дорогоцінного Києва, «звідки пішла руська земля», за літописом Нестора, звідки нам засвітило християнство. Одні й ті ж князі правили нами: Ярослав Мудрий поділяв між синами Київ, Новгород і весь простір від Чернігова до Рязані, Мурома та Білоозера; Володимиром Мономахом був одночасно і київський князь, і ростово-суздальський; і така сама єдність у служінні митрополитів.
Путін: І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Стародавньої Русі, яка була найбільшою державою Європи. Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою… господарськими зв’язками, владою князів династії Рюриковичів. А після хрещення Русі – і православною вірою. Духовний вибір Святого Володимира, який був і Новгородським, і Великим Київським князем, і сьогодні багато в чому визначає нашу спорідненість.
Солженіцин: У Литві та Польщі білоруси та малороси усвідомлювали себе росіянами та боролися проти ополячення та окатоличення. Повернення цих земель у Росію було всіма тоді усвідомлюваним як Возз’єднання.
Путін: У XIV столітті правляча еліта Литви прийняла католицтво. У XVI столітті була укладена Люблінська унія з Польським Королівством – утворилася «Річ Посполита обох народів» (по суті – польського і литовського) … Проводилися ополячення і латинізація, православ’я витіснялося.
Як відповідь, у XVI – XVII століттях наростав визвольний рух православного населення Подніпров’я.
Солженіцин: Так, боляче і ганебно згадувати укази часів Олександра II (1863, 1876) про заборону української мови в публіцистиці, а потім і в літературі, – але це не протрималося довго, і це було з тих дивовижних окостенінь і в управлінській, і в церковній політиці, які готували падіння російського державного устрою
Путін: Не маю наміру нічого ідеалізувати. Відомі і Валуєвський циркуляр 1863 року, і Емський акт 1872 року, що обмежували видання та ввезення з-за кордону релігійної та суспільно-політичної літератури українською мовою. Але тут важливим є історичний контекст. Ці рішення приймалися на тлі драматичних подій у Польщі, прагнення лідерів польського національного руху використовувати «українське питання» у своїх інтересах.
Додам, що художні твори, збірки українських віршів, народних пісень продовжували видаватися.
Солженіцин: Однак і суєтно-соціалістична Рада 1917 року склалася угодою політиків, а не народно обрана. І коли, відступивши від федерації, оголосила вихід України з Росії, вона не питала народної думки.
Путін: На прикладі УНР видно, наскільки нестійкими були різного роду квазідержавні утворення, що виникали на просторі колишньої Російської імперії під час Громадянської війни та смути.
Солженіцин: …ніякої насильницької українізації, як із кінця 20-х років…
Путін: Водночас під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація найчастіше нав’язувалась тим, хто себе українцем не вважав.
Солженіцин: А Карпатська (Червона) Русь? Перевіримо і на ній: вимагаючи справедливості до себе, як справедливі будуть українці до карпатських росіян.
Путін: Окремо скажу про долю Підкарпатської Русі, яка після розпаду Австро-Угорщини опинилася у Чехословаччині. Значну частину місцевих жителів складали русини. Про це зараз мало згадують, але після звільнення Закарпаття радянськими військами з’їзд православного населення краю висловився за включення Підкарпатської Русі до РСФСР або безпосередньо в СССР – на правах окремої Карпато-руської республіки. Але цю думку людей проігнорували.
Солженіцин: Обтяжлива помилка її (України – авт.) – саме в цьому непомірному розширенні на землі, які до Леніна Україною не були: дві донецькі області, вся південна смуга Новоросії (Мелітополь-Херсон-Одеса) та Крим. (Прийняття хрущовського подарунку – щонайменше недобросовісно, присвоєння Севастополя всупереч, не кажу, російським жертвам, а й радянським юридичним документам, – державна крадіжка).
Путін: У 1954 році до складу УССР була передана Кримська область РСФСР – з грубим порушенням правових норм, що діяли на той момент.
…Таким чином, сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської доби. Ми знаємо і пам’ятаємо, що в значній мірі вона створювалася за рахунок історичної Росії. Досить порівняти, які землі возз’єдналися з російською державою в XVII столітті і з якими територіями УССР вийшла зі складу Радянського Союзу.
Тому довільно нарізали кордони, роздавали щедрі територіальні «подарунки». …Очевидно одне: Росію фактично було пограбовано.
Солженіцин: Не вся Україна у її сьогоднішніх формальних кордонах є справді Україна.
Некерований розкол відбувся по неприродних, етнічно не обґрунтованих адміністративних кордонах (ленінсько-сталінсько-хрущовська спадщина), – кордонах, до яких Захід, необґрунтовано, тут же застосував гарантію Гельсінських угод…
…по живому відрубати Україну (і ту, де зроду старої України не було, як «Дике поле» кочівників – Новоросія, або Крим, Донбас і мало не до Каспійського моря). І якщо «самовизначення нації» – так нація і повинна свою долю визначати сама. Без всенародного голосування цього не вирішити.
…Через те, що в різних областях України – різне співвідношення тих, хто вважає себе українцем, і хто – росіянином, і хто – ніким не вважає, – тут буде багато складного. Може бути, по кожній області знадобиться свій плебісцит…
Путін: Хочете створити власну державу? Будь ласка! Але за яких умов? Нагадаю тут оцінку, яку дав один з найяскравіших політичних діячів нової Росії А. Собчак… В 1992 році висловив таку думку: республіки-засновники Союзу після того, як вони самі ж анулювали Договір 1922 року, повинні повернутися в ті кордони, в яких вони вступили до складу Союзу. Вся решта територіальних придбань – це предмет для обговорення, переговорів, тому що анульовано підставу.
Солженіцин: У міру того як українські націоналісти розгортали свою ідеологію, у ній брали гору найдикіші крайнощі трактувань та закликів.
Путін: Відкрито і все нахабніше заявляли про свої амбіції радикали та неонацисти.
Солженіцин: І така антиросійська позиція України – це саме те, що потрібно Сполученим Штатам. Українська влада, і за Кравчука, і за Кучми, послужливо підіграє американській меті послабити Росію. Так і дійшло швидко – до «особливих відносин України з НАТО» та до навчань американського флоту у Чорному морі, 1997. Мимоволі згадаєш безсмертний план Парвуса 1915 року: використати український сепаратизм для успішного розвалу Росії
Путін: Крок за кроком Україну втягували в небезпечну геополітичну гру, мета якої – перетворити Україну на бар’єр між Європою та Росією, на плацдарм проти Росії.
Солженіцин: Роздроблення наше, що так тішить нинішній політичний світ, болісно і затяжно позначиться на всіх трьох слов’янських народах. А сьогоднішня тактична теплота до України з далекого-далекого Заходу не виявиться довговічною, але лише до того, як мине потреба.
Відірвані від решти України, користуючись переполохом 1991 року і невпевненістю українських лідерів, котрі сором’язливо поспішали відмитися від комунізму примиканням до розжареного «антимоскальства», зуміли накреслити й поставити всій Україні хибний історичний шлях.
Путін: Замовники цього проекту взяли за основу ще старі напрацювання польсько-австрійських ідеологів створення «антимосковської Русі». І не треба нікого дурити, що це робиться на користь народу України. Ніколи Речі Посполитої не потрібна була українська культура і, тим більше, козацька автономія. В Австро-Угорщині історичні руські землі нещадно експлуатувалися і залишалися найбіднішими. Нацистам, яким прислуговували колаборанти, вихідці з ОУН-УПА, потрібна була не Україна, а життєвий простір і раби для арійських панів.
Солженіцин: Вже зараз українська влада вибрала шлях посиленого утиску російської мови. Їй не лише відмовили стати другою офіційною державною, але її енергійно витісняють із радіомовлення, телебачення, з друку. У десятки разів дорожчають підписні ціни на російські видання. Ідуть низкою посадові звільнення за неволодіння українською… Зі шкільних навчальних програм російська мова – де виключають націло, де зводять до «іноземної», до факультативної; повністю виключили історію Російської держави, та з програми з літератури – майже всю російську класику. Звучать такі звинувачення як «лінгвістична російська агресія» та «русифіковані українці – п’ята колона». Так – починається не з методичного піднесення української культури, а з придушення російської.
Путін: Під удар потрапило все те, що поєднувало нас і зближує досі. Насамперед – російська мова. Нагадаю, що нова «майданна» влада насамперед спробувала скасувати закон про державну мовну політику. Потім був закон про «очищення влади», закон про освіту, що практично викреслив російську мову з навчального процесу.
Але річ у тому, що в Україні сьогодні ситуація зовсім інша, оскільки йдеться про примусову зміну ідентичності. І найогидніше, що росіян в Україні змушують не тільки зректися свого коріння, від поколінь предків, а й повірити в те, що Росія – їх ворог.
Не буде перебільшенням сказати, що курс на насильницьку асиміляцію, на формування етнічно чистої української держави, агресивно налаштованої до Росії, за своїми наслідками порівняний із застосуванням проти нас зброї масового ураження. В результаті такого грубого, штучного розриву росіян і українців – сукупно російський народ може зменшитися на сотні тисяч, а то й на мільйони.
Солженіцин: І наполегливо тиснуть на Українську Православну Церкву, ту, що залишилася вірною Московській Патріархії, з її 70% українських православних.
Путін: Вдарили і по нашій духовній єдності. Як і за часів Великого Князівства Литовського, затіяли нове церковне розмежування. Не приховуючи, що переслідують політичні цілі, світська влада грубо втрутилася в церковне життя і довела справу до розколу, до захоплення храмів, побиття священиків і ченців. Навіть широка автономія Української Православної Церкви за збереження духовної єдності з Московським Патріархатом їх категорично не влаштовує. Цей зримий, багатовіковий символ нашої спорідненості їм треба будь-що-будь зруйнувати.
Солженіцин: У сьогоднішній Україні не можна й голосу підняти за її федеративний устрій…: відразу виступає привид автономного Криму, автономного Донбасу. (Про русинів Закарпаття, з їхнім стійким російським корінням, ми вже й думати забули.) Якби не кривава затія чеченської війни – Москва у роки гострих кримських криз, можливо (може бути?..), мала б мужність і вагу підтримати законні вимоги кримчан (їх 80% голосувало за незалежність півострова)…
Скільки росіян з обуренням і жахом пережили цю безвольну, аж ніяк не оскаржену, ні найменше опротестовану за в’ялістю нашої тодішньої дипломатії віддачу Криму – і зраду його за кожного потім кримського конфлікту. І беззаперечну, без найменших політичних кроків віддачу Севастополя, алмазу російської військової доблесті. Злочин цей скоєно нашою ж виборною владою – однак і ми ж, громадяни, не чинили опір вчасно.
Путін: Проект «анти-Росія» відкинули мільйони українців. Кримчани та севастопольці зробили свій історичний вибір. А люди на Південному Сході мирно намагалися відстояти свою позицію. Але їх усіх, включаючи дітей, записали в сепаратисти та терористи. Стали загрожувати етнічними чистками та застосуванням військової сили. І жителі Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя.
Зупинимося цитувати цей морок, від написання якого до його епігонства – дистанція в 24 роки, кривава війна та десятки тисяч життів українців.
Вся «українськість» Солженіцина завершується однією його фразою: «За кілька коротких днів 1991 року позбавили сенсу кілька століть російської історії. За два-три серпневі дні замазані та змиті два століття російських жертв та зусиль (восьми російсько-турецьких воєн) вийти до Чорного моря».
Це він про незалежність України. І про майбутню війну, «якої не хотів». Реваншист та нацист. Ідеолог розчленування та знищення України.
Задаймося іншим питанням, – якщо хтось із нього, натхненника Путіна, ліпить «літературного бандерівця», – то кому це вигідно?
Леонтій Шипілов
