Висунувши гасло відродження політичної незалежності України революційним шляхом та сформувавши її кінцеву мету «в своїй хаті, своя й правда і сила, і воля» Тарас Шевченко у середині XІX століття започаткував серію філософських та політичних розмірковувань про межі і зміст відновленої української державності.
У 1900 році Микола Міхновський виклав формулу майбутньої української держави: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі», означивши принцип політичної суб’єктності української нації на своїх етнічних територіях.
Згодом Організація Українських Націоналістів у своїх установчих документах у 1929 році вивела принцип соборності територіальної та етнічної як визначний принцип майбутньої Української держави, зокрема зазначивши:
«Державна форма життя найвимовніше потвержує конкретне узмістовлення чинного характеру національної ідеї, а тому першим природним прагненням нації є прикрити межі своєї державної виконности з цілим краєвидом свойого етнічного розпросторення, щоб таким чином державно оформити ввесь свій фізичний організм – цю найважливішу елементну підставу своєї будучності.
Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава.
Український Націоналізм висновує для себе з провідних засад державної організації практичні завдання, підготовчі для здійснення державного ідеалу соборними зусиллями українців-державників, зорганізованих на принципах: чинного ідеалізму, моральної своєзаконности та індивідуального почину».
(Постанови Великого збору Організації Українських Націоналістів (28 січня – 2 лютого 1929 р.).
Згодом принцип соборності ліг у основу визвольної концепції борців за Незалежність XX століття і став невід’ємним атрибутом і ознакою Української держави.
Державу-мрію так і називали – «Українська Самостійна Соборна Держава».
На жаль, з відновленням Незалежності у 1991 році термін «соборність», як і «самостійність» зник з юридичного і конституційного визначення державності.
Чи ігнорування проблематики соборності вплинуло на подальший хід новітньої історії, долю країни, в тому числі анексію Криму та окупацію окремих районів Донецької та Луганської області, і зрештою як тема соборності корелюється з викликами національній безпеці, спробую окреслити в цій статті.
Отож, що саме ми розуміємо під «соборністю» і як це безпосередньо пов’язано з національною безпекою.
Саме слово собор – означає збори, зібрання. Первісно поняття було рівнозначне поняттям церква у греків, умма у мусульман, синагога чи кагал у євреїв і позначало просто зібрання віруючих. Слово собор відповідає грецькому слову «церква», яке споріднене таким словам як «цирк», «cirkle», які є відповідниками понять «коло», «круг» — у цьому випадку зібрання людей і одночасно форма управління (напр. козацький круг).
Отож соборність – це об’єднання усіх українців та громадян України в межах території етнічного розселення в одній державі.
Українська держава, що виникла в результаті розпаду Совєцького Союзу в межах кордонів, визначених окупаційним урядом СССР та визнаних світовою спільнотою, за визначенням не стала державністю всієї української нації, не охоплює всіх українських етнічних територій, тобто територій, де українці проживали споконвіку (не вони кудись переселилися, а державні кордони політичними рішеннями без врахування їхньої думки були пересунуті). Рівнозначно, як і всіх закордонних українців, розкиданих внаслідок окупацій по світах (які не отримали автоматичного права на громадянство України силою свого історичного походження у зв’язку з відсутністю механізму подвійного громадянства чи інших преференційних механізмів для українців поза Україною). Натомість законні громадянські права отримали окупанти та їхні нащадки, які зі зброєю в руках знищили легітимну українську державність на початку XX століття.
Як це вплинуло на безпеку держави і нації – тепер очевидно. З одного боку, держава не забезпечила допомогу і захист в межах міжнародного права інтересів українців, які тисячоліттями проживали на своїй етнічній території в межах інших країн, спокійно спостерігаючи за процесами асиміляції, знищення ідентичності своїх одноплемінників, за асиміляцією (природною в розрізі західних еміграцій та насильницькою, особливо в розрізі українців, що проживають в межах Російської Федерації та на окупованих територіях Донбасу і Криму, де вони фактично піддаються етнічним чисткам). Держава втратила підтримку, прихильність значної частини діаспори, фактично втративши інструмент комунікацій та позитивної народної дипломатії і промоції України у світі силами армії закордонного українства. А слід зазначити, що українська діаспора – одна з найчисельніших, найрозгалуженіших та найзбереженіших діаспор у світі (особливо серед європейських націй), чисельність якої сягає понад 20 мільйонів за найскромнішими підрахунками.
З іншого боку, ми отримали анклави з вороже налаштованим населенням, які вже включилися в антидержавну діяльність на сході країни, на території окупованого Криму і Донбасу і все більш вороже проявляють себе і на західних кордонах України. Тому недооцінка категорій «соборності» уже наочно і негативно вплинула на безпекову ситуацію в країні. Як бачимо, Соборність напряму пов’язана з суверенністю, з правом бути собою і залишатися суб’єктом політики.
Тепер детальніше, як ми розуміємо пов’язаність проблематики соборності із безпековим виміром.
Тут зазначимо кілька вимірів соборності.
Соборність територіальна, соборність громадянська, етнічна соборність в її метафізичному розумінні (як нерозривна єдність, мертвих живих і ненароджених).
Щодо соборності територіальної. На жаль, нині важко говорити про соборність в розумінні покриття Українською державою меж етнічного проживання українців. Ряд земель у 20 столітті було втрачено, вони не ввійшли до кордонів незалежної України – від Закерзоння та Мармарощини до Кубані та Східної Слобожанщини. Ще більш болюче сприймається тимчасова втрата контролю над окупованими Кримом і окремими частинами Донецької та Луганської областей.
Очевидно, що не повністю Соборна Україна (без значних етнічних територій) постійно загрожена, передусім з боку Росії. Наприклад, включення Кубані ліквідувало б можливості Москви для впливу в Чорноморському басейні
Принцип непорушності кордонів є одним із визначальних принципів світової політики після закінчення ІІ Світової війни. З іншого боку, Росія, порушивши цей принцип, поставила відкритим питання кордону між Україною і Росією. Нині, користуючись правом сильнішого і агресора, Росія посунула свій кордон на захід, анексувавши Крим і окупувавши окремі райони Донецької і Луганської областей. Але у випадку розвалу і дезінтеграції Російської імперії (а всі імперії рано чи пізно падають – це теж непорушне історичне правило) українці Росії, що компактно проживають на своїх етнічних територіях, можуть виявити бажання приєднатися до Української держави – і тоді гіпотетичне гасло «аж по Кавказ» може бути реалізоване на практиці.
Що стосується принципу соборності щодо українських етнічних територій, які опинилися у складі інших держав, то Українська держава зобов’язана берегти, захищати в межах європейського законодавства про національні меншини права закордонних українців, що проживають на своїх етнічних територіях в межах інших держав: на збереження ідентичності, мовної, культурної окремішності, збереження місць пам’яті, недопущення насильницької асиміляції та колонізації. Також це буде підставою створення позитивного буфера і транскордонного співробітництва.
Що стосується соборності в межах нинішніх визнаних світовим співтовариством кордонів України. Під територіальною соборністю розуміємо унітарний статус держави, рівність всіх її територіально-адміністративних суб’єктів, недопущення автономізації та особливих статусів. Як зазначили мені російськомовні українці, до речі прихожани РПЦ, в щойно звільненому Бахмуті (окупаційна назва Артемівськ), щоб повернути Донбас і зняти проблеми сепаратизму треба його одержавити і українізувати.
Автономний Статус АРК Криму і спеціальний конституційний статус Севастополя дав ґрунт для прикриття анексії Криму псевдозаявами про рішення місцевих органів влади. В майбутньому, враховуючи ці помилки, жоден регіон не має мати спецстатусу. Держава не повинна дозволяти на будь-якій частині її території появи на органах влади прапорів інших держав, діяльності партій інших держав та їх парамілітарних структур.
Соборність громадянська. Має означати, що всі громадяни незалежно від національного походження повинні мати однакові права і обов’язки щодо держави, поважати її символи, мову. Масова практика незаконного отримання подвійного громадянства має бути припинена. До речі, Конституція України передбачає єдине громадянство, але не передбачає покарання за наявність громадянства інших країн. У Верховній Раді VII скликання ми запропонували вирішення цієї законодавчої колізії. Наявність громадянства іншої країни відповідає автоматичній добровільній відмові від громадянства України. Громадяни інших країн мають бути обмежені в активному та пасивному виборчому праві, можливості працювати в структурах державної влади та секторі безпеки і оборони.
Громадянська солідарність передбачає застосування принципу екстериторіальності при службі в армії за контрактом та службі в структурах сектору безпеки і оборони, органах державної влади, можливість вільної реалізації своїх економічних, освітніх, соціальних прав на будь-якій частині України. Водночас Україна має гарантувати захист культурних прав та ідентичності громадян з іншонаціональним походженням, зокрема націй, які споконвіку проживають на території України та не мають матірної країни.
Однак окрім територіальної єдності не менш важлива людська соборність – відчуття населенням своєї спільної долі та потреби залишатись у складі єдиної держави, її підтримувати. Без підтримки цього аспекту, особливо під впливом зовнішніх недружніх чи просто ворожих країн зростає ризик розмивання спільного уявлення про Батьківщину як Соборну Україну. Йдеться не лише про культурне самовизначення національних меншин. Окремі групи українців можуть перебільшену увагу приділяти регіональним відмінностям, будуючи на етнографічних ознаках модель власної окремішності. Найбільш історично уразливі до цього – Слобожанщина, Крим, Донеччина, Галичина та Закарпаття. Донецьку регіональну ідентичність зараз посилено використовують на окупованих територіях, просуваючи в школах історію окремого регіону. Слобожанська ідентичність підтримувалась у сусідніх з Україною Бєлгородській та Воронезькій областях та у самому Харкові серед русифікованої інтелігенції. Галичанська самобутність експлуатувалась з 19 століття, з кінця 1990-х відроджується середовищем журналу «Ї», за часів Януковича підтримується Партією регіонів (форуми, організовані Вадимом Колєсніченком).
Та на даний момент чи не найбільш потенційно небезпечною зоною залишається Закарпаття – не лише через угорський фактор (угорськомовна меншина незначна), а через пропаганду так званого «русинства». Підтримувану як з боку Росії (через Московський патріархат), так і зі Словаччини. Попри неодноразові свідчення антидержавної діяльності і розслідування СБУ, досі продовжує діяльність священик Московського патріархату Дмитро Сидор (який щоправда отримав умовний термін ув’язнення, однак не згорнув пропагандивну діяльність).
Соборність національна. Українці як нація-автохтон є основою української державності. Україна має впроваджувати чітку політику захисту ідентичності (культурної, мовної) закордонних українців, які проживають на території інших країн. Легалізація та наповнення конкретним змістом власників статусу закордонного українця, на зразок прав, якими володіють власники «карт» поляків чи угорців. Нині, на жаль, лише 12 тисяч українців скористалися цим символічним статусом, водночас навіть вони не отримують жодної, навіть моральної, підтримки від матірної держави. Приміром 12 березня 2021 року у Гродно в Білорусі було затримано, а згодом заарештовано і ув’язнено білоруського журналіста, редактора білоруськомовної версії сайту міжнародної волонтерської спільноти «Інформнапалм» Дениса Івашина, який має статус закордонного українця. Жодної реакції з боку України.
Україна має використовувати своїх співплемінників на території інших держав не як п’яту колону, а як комунікаторів та народних дипломатів, промоутерів української культури, історії та ідентичності. Приміром, за результатами останнього перепису населення, в Росії майже 2 мільйони її громадян вказали свою національність – українець, а 75% з них – українську мову як рідну. Нині Росія веде політику жорсткої асиміляції українців, а на окупованих територіях – наявні ознаки етнічних чисток українців. Ще задовго до війни в Росії були заборонені і знищенні українські культурні об’єднання. Ще до війни заборонили діяльність офіційно зареєстрованої організації «Об’єднання українців Росії». А спробу створити замість неї нове об’єднання українських організацій – «Конфедерацію українців Росії» припинили в зародку, відмовившись реєструвати дане об’єднання. Росія зробила все, щоб українці не змогли сказати свого сконсолідованого слова на засудження агресивної війни Росії проти матірної України. Загострюється потреба сепарування українців від «русскіх» в Росії у випадку карколомних подій в РФ – українці, які стоять на службі імперської машини, можуть накликати проблеми на всю громаду, аж до етнічних чисток і депортацій своїх братів і сестер.
Більше того, після початку російсько-української війни в Російській Федерації розпочали чистку силових структур від людей з родинними зв’язками в Україні.
Відтак Україна має активізувати роботу і зусилля щодо забезпечення етнічних прав українців на території РФ. А права росіян на території України мають мати дзеркальний характер.
Щодо західної діаспори, то вона, на жаль, піддається природній асиміляції після здобуття Україною Незалежності. Виконавши свою функцію і не отримуючи належного розуміння Україною, західна діаспора почала розчинятися у своїх суспільствах. Нині Україна має перебудувати принцип «діаспора для України» на «Україна для діаспори» та затвердити довготривалі державні програми підтримки закордонного українства, заснувати окремий центральний орган державної влади (бажано у статусі міністерства), який мав би реалізовувати довготривалу політику підтримання і захисту права українців в інших країнах.
Окрему ланку займає трудова міграція, яка, вносячи величезний вклад інвестування в країну зароблених коштів, не отримує практично жодної допомоги з боку держави
І, нарешті, соборність метафізична – як зв’язок поколінь, поглиблення історичної пам’яті, укорінення ідентичності на противагу розсіянню і космополітизму. Бо не укорінені в історичний простір нації українці легко піддаються маніпуляціям і навіть стають знаряддям в руках ворога. Згадаймо, скільки «козаків» і «енків», і «уків» стали в Росії найбільшими виконавцями і оспівувачами агресивної політики щодо України.
В нинішній час «історична укоріненість» є хорошою протидією проти ворожих спецоперацій.
Саме непорушна трансцендентна позачасова духовна єдність українців, яка спонукає їх відчувати себе одною спільнотою і прагнути бути частиною її історії, стає фундаментом збереження ідентичності, розділеної кордонами та лініями окупації, спонукою будувати Україну всередині себе і навколо, де б ти не знаходився. А ще це активна пам’ять про тих, хто поклав життя, щоб зберегти єдність Української держави та існування української нації. Таким чином проявляється вимір Соборності як зв’язку поколінь – історичної пам’яті, яка передає досвід майбутнім поколінням.
З точки зору безпекового осмислення саме соборність як перебування більшої частини етнічних територій в одному державному організмі, який діє в інтересах Української Нації, стає запорукою від культурного, економічного та навіть фізичного знищення Нації. Зокрема варто згадати досвід Голодомору та большевицьких репресій. З іншого боку, в наші дні чверть населення Криму, що ідентифікує себе українцями, як і більша половина населення окупованих територій Донеччини і Луганщини, перебуває під тиском російської влади, що проводить політику етноциду – знищення осередків культурного та релігійного життя, лінгвоциду, а врешті і позбавлення засобів до існування. Навіть збереження можливості переселитись на вільні території не для всіх можливе з огляду на матеріальні обставини, вік та інші фактори.
Таким чином, формування спільної ідентичності, усвідомлення близькості населення інших регіонів є одним з найважливіших факторів Соборності, яка має перейти з рівня гасел і підручників на рівень світовідчуття кожного українця. Тут багато важить і економічний фактор – збільшення можливості українців подорожувати країною, розбудова інфраструктури – як автомобільної, так і залізничної (згадаймо 16-годинний поїзд Київ-Маріуполь, що перетворює донецьке Приазов’я на ізольований острів, піддатливий до впливу окупантів). Не менш важливий принцип екстериторіальності для служби у Збройних силах та інших силових структурах
Гуманітарна політика, виховання майбутніх поколінь і економічна розбудова спільної інфраструктури, орієнтованої передусім на взаємозв’язок всередині країни, а не з сусідніми державами, В цьому аспекті слід досить обережно відноситись до практик транскордонного співробітництва між суміжними регіонами, що має потенціал гуманітарного і економічного впливу ззовні.
Таким чином, на сьогодні чи не найнагальнішою проблемою є збереження політичної цілісності регіонів, унеможливлення виникнення сепаратистських анклавів (національних автономій, територій з особливим правовим статусом). Це вимагає недопущення в нинішніх умовах федералізації, яка прямо окреслена як вимога Кремля до української влади. Унітарність має домінувати не лише на папері. Важливо не допустити переростання децентралізації у форми, що загрожуватимуть сепаратизацією та феодалізацією країни.
Юрій Сиротюк
