Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова
Очевидно, що війна мобілізувала суспільство, принесла несподівану героїку, стала каталізатором оновлювальних процесів. У 1991 р. незалежність далася Україні дуже легко. Майже не було жертв, справжньої політичної боротьби – з масовими арештами, підпіллям, вуличними протистояннями і т. ін. Подарована свобода – розслаблює, люди не розуміють вартості здобутої самостійності. Тож донбаська війна стала ніби другим запізнілим етапом боротьби за суверенність нації.
Великим здобутком війни є те, що, як ми бачимо, велика частина російськомовних, російськокультурних мешканців України взяла найактивнішу участь і в розгоні сепаратистських протестів на південному сході (наприклад, в Одесі), і в самій війні. При чому, часто ці люди виявляють справжній героїзм, жертовність. Це зафіксувало історичний момент утвердження нової національної свідомості українства. Відбулося це стихійно, бо сама держава зробила дуже мало для цього.
Натомість і далі зяє велика лакуна для реалізації комплексної програми з формування нової якості російськомовного стратуму українського суспільства. Бракує патріотичних, концептуальних російськомовних телеканалів, майже немає перекладених російською мовою класичних праць теоретиків української політичної, державницької думки і т. ін. Замість нудних і ніяких «Просвіт» в головних містах Сходу і Півдня мали б давно діяти модерні культурологічні центри українознавства.
Тобто війна, а перед тим революція, попри весь свій трагізм, раптово зробила більше, аніж за всі роки незалежності офіційна влада.
Керівництво країни – Президент, уряд, Верховна Рада – поволі переходять на рейки тупцювання. Про це засвідчують і останні відставки людей – облич Майдану: А. Парубія, Т. Чорновол, П. Шеремети та ін. Очевидно, що влада відмовляється ламати хребта всюдисущій корупції, імітаторству проєвропейських реформ, профанаторству державницьких дій. Образно кажучи, поволі країною знову оволодівають дрібні чиновники, які видають якісь дозволи і довідки, але так, щоб суспільство все більше і більше влазило у павутиння стагнації, залежності від начальства і кумівських взаємостосунків.
Ми бачимо жахливі приклади, коли передові, переважно добровольчі, загони на Донбасі не забезпечуються зброєю, амуніцією, військовою технікою і навіть харчами та водою. Складається враження, що влада хоче каналізувати таким чином революційну енергію суспільства, адже на фронт пішли передові сили Майдану. Гинуть і отримують поранення талановиті і мужні командири (недавня смерть полк. В. Гуменюка, поранення С. Семенченка), гинуть відважні молоді хлопці, які воюють із добре технічно озброєним ворогом майже голіруч, лише з автоматами. Усе це підтверджує тезу, що керівництво країни насправді відчужене від інтересів нації, воно й надалі виражає спосіб мислення, цілі і критерії поведінки традиційного для України режиму «внутрішньої окупації», який лише прикривається патріотичною фразеологією, але стратегічно не працює на повне визволення і оптимальний розвиток української нації, зберігає систему вижимання соків-багатств із суспільства і країни.
Ми й далі не бачимо адекватної української політики щодо Росії: в основному ведеться пропаганда викривального змісту, мовляв, ось яка Росія і російські диверсанти жорстокі, підступні, цинічні. Це має, за задумом, викликати моральний осуд в нас і в світі. Однак цього замало. Потрібен системний аналіз російського імперіалізму і шовінізму як виявів абсолютного зла, тобто зла, яке загрожує національному існуванню всіх сусідніх із Росією народів, народів зараз окупованих Росією, народів, які потенційно можуть стати жертвами Росії (передусім народи Закавказзя, Середньої Європи, Центральної Азії); зла, яке дестабілізує геополітичну ситуацію на планеті, яке поширює в світі тоталітаристські і ксенофобські міазми. Відповідно, нема й адекватної політики: Україна не застосовує повних економічних санкцій до Росії, підтримує економічно і торгівельно Крим і цим допомагає окупантові гармонізувати становище на півострові; не уведено військового стану на Донбасі; немає стратегічних інформаційних проектів, які б дозволили пропагандивно змінити ситуацію в самій Росії. Наприклад, цілком недорого для держави можна було б створити хоча б 4‑и російськомовні сайти для основних регіонів Росії: для фіно-угорських народів північних регіонів, для народів Поволжя (там живе понад 10 млн. тюркомовних мусульман і фіно-угорців), для Північного Кавказу і Сибіру. Систематично у ці велетенські регіони має йти інформація про злочинність російського імперіалізму, про природні права різних народів на самовизначення, про справжню ситуацію в Україні і т. ін. Не мудро просто чекати, що Росія сама по собі розвалиться від імперської ваги, треба стимулювати дезінтеграційні процеси в ній. До сьогодні не спромоглися перевидати російською мовою класичну і дуже порадну книжку Ю. Липи «Розподіл Росії» (1941 р.), яка ще тоді обґрунтовувала дезінтеграцію Росії як порятунок для світової цивілізації.
Недавня заява Дмитра Яроша про те, що влада, особливо МВС України, бойкотує фронт, і погроза піти на Київ якраз підтвердила із самого епіцентру воєнних подій, що влада відчужена від реальної переможної боротьби. Цікаво, що більшість ліберальних сайтів і телеканалів, слідом за шанувальниками георгіївської стрічки А. Аваковим (див. сайт «Правого сектору»), оголосили, що «це грає на руку Москві» (традиційна мулька про націоналістів в Україні), однак суспільство вже не повелося на це. Це засвідчило момент набуття імунітету українцями щодо заразливості ліберальної фальшивої пропаганди.
За період війни рівень громадянської свідомості помітно зріс. Ми спостерігаємо небачений приплив солідарності, велику активність людей, які працюють на нижчих рівнях суспільства. Однак дивує, що самі партії діють на нижчих щаблях дуже інертно. Звернімо увагу, за 9 місяців (!) революції ми не побачили активної боротьби партій з корупцією в міських, регіональних адміністраціях, де вона є масовою. Чому? Тому, що партії вже підлаштувалися під систему. Вони й далі залишаються вождистськими структурами (все підлаштовується під мету діяльності лідера), елітно-олігархічними структурами (коли верхівка партії міцно входить у зв’язки за «кредиторами», які, своєю чергою, міцно зав’язані на корупційних схемах у владі і великому бізнесі). Відтак і вождь, і партійні еліти не зацікавлені, щоб по-справжньому боротися із корупцією на низах (про боротьбу з «центральними» олігархами навіть не говоримо). Вожді, правда, голосно, на всіх телеканалах, як О. Ляшко, декларують «боротьбу із корупціонерами», але ми чудово розуміємо, що ті люди, які прийдуть до рад усіх рівнів в майбутньому «на хвості у Ляшка», так само реально не будуть атакувати систему корупції. У цьому й полягає чарівне замкнуте коло української політики: вона залишається декларативною, імітаторською, профанаторською, бо немає суворого морального (з покараннями) добору людей на відповідальні місця і посади, немає суворо дотримуваних принципів у життєдіяльності усіх українських партій та організацій. На жаль, саме суспільство звикло до цієї гнилизни і болота і навіть, боюся, негативно зреагує на тих, хто буде це болото і гнилизну очищувати.
Чи здобулося українське суспільство на те, щоб хоч якось, хоч би у формі якихось люстарційних ізоляцій, покарати тих, хто винен у політичних обманах нації (як В. Ющенко і його оточення), у страшних розграбуваннях (як Л. Кучма і його оточення) і т. ін.? наприклад, ще у 2010 р. на президентських виборах, скажімо, в Дрогобичі В. Ющенка офіційно представляли різні пройдисвіти, крадії, пристосуванці: чи хоч би одна структура в місті дала їм оцінку? Ні. І так – скрізь. Це просто вияв якоїсь фатальної імпотенції соціуму.
Особливо важливими зараз є зміни у середовищах національних меншин України. Наймасштабніші процеси проходять із російською меншиною. Вона за століття звикла почувати себе «домінантною», «передовою», «культуртрегерською». Російська свідомість суттєво просякнута імперством і шовінізмом. Це обумовило велику зверхність, безкритичність, самозакоханість у соціальній поведінці росіян в інших країнах. Вони занадто повірили в імперській міф про те, що «Росія всіх захищала, визволяла, розвивала». Тож перебудувати свою самосвідомість їх дуже важко. Але процеси йдуть.
На відміну від Німеччини, яка теж здійснювала злочини на ґрунті імперіалізму і шовінізму, у Росії лише трішки відбулися процеси переосмислення і самокритики власної історії і самосвідомості. В. Путін суттєво ці процеси зупинив і перевів національне виховання на рейки нового імперіалізму. Сьогодні важливо перевести революційний струс в Україні в конструктивне річище. У нашій державі живе найбільша кількість росіян за межами РФ (до 5 млн.). Це можна перевести у позитив: саме українські росіяни можуть стати тою інтелектуальною, культурною, ідеологічною платформою, на якій може розпочатися широкий процес перебудови російської самосвідомості. В Україні є належний потенціал (ресурсний, науковий, інформаційний), за допомогою якого, за підтримки держави, політичних партій, громадських і культурних організацій, фондів, університетів і т. ін. можна розпочати широкий фронт різноманітних акцій трансформаторського змісту. Вартує організувати спеціальні видання, систематичні наукові конференції, круглі столи, форуми з правдивого вивчення російської історії, політичної думки, культури, ментальності під кутом зору критики і переоцінки імперіалізму, тоталітаризму і великодержавницького шовінізму в них. Особливо цінними могли б бути якраз акції, присвячені темам російсько-українських взаємин, в яких російський імперіалізм виявився у найпотворніших формах (цинічне обкрадання української культури, насильницька русифікація еліт, геноциди у вигляді трьох голодоморів, масвий терор і т.ін.).
Як показує досвід, росіяни й надалі перебувають у полоні жахливо брехливих, примітивних, іноді смішних стереотипів. Вони й не думають якось змінювати своє світобачення. Відбулося просто накладання реанімованих царських історичних міфів на совєтські (хоча колись вони взаємозаперечували себе). Така гібридна, монархічно-соціалістична, православо-атеїстична, свідомість, закономірно, повела до розростання масового цинізму, розмивання будь-яких критеріїв і принципів в сприйнятті політики. Адже це дуже цікава і повчальна тема загалом для інших народів, а українці досі не здобулися хоч би на один публіцистичний фільм про форми й ідеологію, ментальні мутації і впливи російського імперіалізму.
Вельми важлива трансформація відбулася і з єврейською національною меншиною в Україні. Як відомо, історично євреї на постросійському просторі дуже зрусифіковані, часто вони працювали на російську імперську ідею. За визначенням самих єврейських ідеологів, тут суттєвим фактором була держава Хозарія в долині Волги (7 – 10 ст.), в якій духовною елітою були юдеї, а юдаїзм – головною релігією. Згодом замінником Хозарії для євреїв стала Російська імперія. На цьому базується ідеологема сучасних євразійців (А. Дуґін і Ко), які доводять духовну спорідненість єврейства і русизму на просторі Євразії. Тому факт, що головні єврейські організації України на чолі з такими постатями, як Й. Зісельє, М. Фішбейн, Л. Фінберґ підтримали українську національну революцію, процеси демократії, є архіважливим для формування новочасної української державницької ідеології.
Зараз визначну роль в стабілізації ситуації в Україні відіграє провідний діяч європейського єврейського руху І. Коломойський, який виявився чи не найпередовішим, стратегічно мислячим і просто мудрим українським політиком (Що вартує його проект створення телеканалу «Ukrainetudey»). Важко сказати, якою б була доля держави в зіткненні із проросійським сепаратизмом, якби не тверда позиція цієї людини. Очевидно, що ця позиція вплине й на українське єврейство, яке посилить тенденцію інтеграції в українське національне суспільство.
Успіхом для всієї України стало те, що В. Рабінович балотувався у президенти. Цей крок голови Європейського єврейського парламенту показав перед усім світом, що євреї України почуваються вільними, упевненими, налаштованими на розбудову української держави і демократії. Це ударило по столітніх стереотипах про нібито «запеклий антисемітизм українців», розвіяло міфи про наступ фашизму в Україні.
Так останні події увиразнили давню геостратегічну тезу різних теоретиків поч. 20 ст.: єврейство мусить вийти із колії російського імперіалізму, бо інакше він неодмінно вестиме і вестиме його до зловорожостей, цивілізаційних зіткнень із Середньою Європою, до нацьковувань на інші народи.
Натомість є одна меншина, яка не переживає серйозної трансформації свідомості через Майдан і донбаську війну – це угорська. Як засвідчили заяви різних угорських офіційних політиків, в т. ч. прем’єр-міністра В. Орбана, Угорщина «не дуже розуміє», що Росія веде диверсійну війну на Донбасі, що українці боролися за демократію на Майдані і т. ін. Очевидно, що такі недружелюбні прояви свідчать про законсервовані імперсько-шовіністичні уявлення в угорському суспільстві. Угорське королівство від 13 до 16 ст. було мініімперією в Середній Європі, контролювало землі словаків, словенців, хорватів, сербів, румунів і закарпатських українців. Коли після тимчасової втрати державності у 18 ст. почалося національне відродження угорців, то зверхність до сусідніх народів збереглася і по-новому розгорілася, бо ті почали вважатися причиною угорських поразок і проблем. Дався знати і чинник мовно-культурної відрубності угорців як народу-вихідця із Уралу. Тому часто угорці виявляли шовінізм. Носієм такої свідомості є й закарпатська національна меншина угорців. Не секрет, що в місцях їх компактного проживання угорці часто й сьогодні не знають української мови, ігнорують українську культуру, в контактах спілкуються російською. Такий стан речей є ненормальним: жодна держава не може дозволити собі існування на її теренах вороже налаштованої меншини. Про це мають зробити свої висновки і українська влада, і революційно налаштовані українці.
