«Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші.
Ти кажеш – батько, а життя біжить.
Наш батько – з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить»…
Ліна Костенко «Маруся Чурай»
Першого дезертира я зустрів під час першого заїзду нашої формації на фронт. Перші захОди на позиції під Лисичанськом у червні 2022 (до того в боях за Київ у складі напівлегальної ДФТГ дезертири не траплялися), перші загиблі. Виклик по рації про необхідність евакуації пораненого. (Оскільки наш підрозділ їхав на війну самостійно моторизований, і наші пікапи були чи не єдиними мобільними засобами на фронті, окрім властивої роботи на МК19, доводилося часто працювати «позиційним таксі»).
Забираємо пораненого. Дядько моїх років. Питаємо про поранення. Каже: болить спина. Бачу в очах паніку і переляк. Беру в руки зброю і кажу йому: «Ти ж дезертир. Ти кинув своїх побратимів і втік, а тепер ще й брешеш. Тому доведеться тебе розстріляти».
Дядько перелякався і почав говорити. Пішов в армію на хвилі історій про трактористів і мисливців, хотів героїчних фото і поваги близьких. Побачив першу відірвану голову і злякався. І вирішив прикинутись пораненим.
Кінець історії не такий драматичний. Дядько трохи відбув фізичну повинність і щасливий, що був не розстріляний, потім зник.
Інші хлопці з його підрозділу втекли аж до Києва. А їхні родичі з закордону записували гнівні відео: чому хлопці поїхали без танків і Ф16, де авіаносець і важкі гармати, хлопців кинули на смерть…
На передку стало важче. Фронт не звузився, а людей стало менше. Тоді ми відступили.
Хлопці, щоправда, повернулися і билися далі героїчно.
Потім я ще багато бачив дезертирів. З різних причин і з різними мотиваціями. Чужих і знайомих. Нікого не засуджував. І не судив. Але й ніколи не думав, що їх вчинки героїзуватимуть і робитимуть мейстрімними.
Тепер, в очах медійних необольшевиків, все мало б виглядати інакше.
Тепер «Тарас Бульба» виглядав би приблизно так. Остап мускулінний футбольний фанат, вульгарний, войовничий і зовсім непрогресивний. Андрій – витончений інтелектуал, дописувач «Громадського», який дає інтерв’ю і говорить про спільне польсько-українське майбутнє і що все «не так однозначно».
Інша студія: сотник Іван Ніс розповідає про героїчну спецоперацію в Батурині. Мовляв, хотів як краще. Ведучі уважно кивають і співчутливо підтакують. Кажуть, репортаж маю бути об’єктивним і враховувати всі сторони.
Іскра і Кочубей виступають на «Фестивалі Ідей». Кажуть, написали лист Петру з благих мотивів. Учасники аплодують.
Сташинський – посол доброї волі в Німеччині, блискучий і дієвий патріот і дипломат має бути задіяний…
Божевілля, кажете? А чомусь саме так є.
І героями стають боягузи, а не козаки, які рубаються до останнього.
А козак сидить місяць на «спешці». Воду постачають дронами. По 50 грам на день. Їжі і БК обмаль. Перед ним ворог. За ним вже нікого немає. Він той, на кому тримається світ. Він втомлений. Вигорілий. Але стоїть. Бо це його війна. І на ньому тримається земля. Бо він козак. І це про нього мали бути ефіри, сюжети. Це він – піхотинець – сіль цієї землі. І він і далі йтиме на позиції. Без надії на вчасну евакуацію. Виходячи кожного разу, як востаннє.
Це вони, новітні Козаки, яких не приймає мейстрімна шобла…
Так і живемо. Хтось дорожить честю більше ніж життям, а хтось себе, коханого, мислить державою.
Все як у Ліни Костенко: «І Чураєві голови на палях, і Вишнякові голови на плечах»…
Тільки от кінець може бути фатальним.
Тому вкотре кажу, треба відібрати в дітваків сірники…
Юрій Сиротюк
