Сьогодні багато хто намагається порівняти путінський режим у Росії з гітлерівською Німеччиною. Справді, в обох прикладах ми бачимо багато спільного, особливо стосовно людиноненависницької сутності згаданих режимів, ефективних пропагандистських систем, наявності стійких політичних міфологій, здатних поглинати релігії. Не варто забувати про те, що навіть нацистські концтабори були запозиченою в російських комуністів технологією, створеною ще за Володимира Леніна.
В чому різниця
Однак можемо відзначити і суттєві відмінності. Якщо Адольф Гітлер використовував реваншистські настрої приниженої і зруйнованої Першою світовою війною Німеччини, намагаючись встигнути до зміни настроїв німців, рівень життя яких 1933 року вже починав зростати, Володимир Путін розпочав вторгнення в Україну у 2022 році радше з безвиході і нездатності успішно управляти країною.
Тобто Путін, як ідейний спадкоємець Радянського Союзу, не бачив іншого шляху, окрім створення надзвичайних стресових обставин війни для населення країни, переважна більшість якого перебуває у злиденних умовах. Так само, в часи СРСР радянські люди повинні були відмовлятися від приватних інтересів на користь суспільних, забувати про свої щоденні побутові потреби, одержувати похвальні грамоти замість заробітної платні.
Вся логіка дій путінського режиму виросла з радянських підходів. Технологічно напад у 2022 році на Україну можна порівняти з відновленням у 1974 році безглуздого проекту будівництва Байкало-Амурської Магістралі, яке мало насамперед не військове чи економічне, але ідеологічне значення. Таке масштабне будівництво дозволяло знову послуговуватися риторикою «максимального напруження людських сил», «нових перемог» СРСР, «героїзму» трудящих людей, «мудрості» Комуністичної партії і т.і. Подібно, тепер Путіну потрібна була коротка успішна війна в Україні, яка б підкріпила його імідж «собірателя» чи то російських, чи то радянських земель.
Обидва режими, німецький нацистський та російський комуністичний, відрізняє ставлення до корупції. У тогочасній Німеччині вона не була такою тотальною, як в СРСР. Зокрема гітлерівська управлінська система, на відміну від сталінської, могла запропонувати німцям певний добробут. Натомість Радянський Союз спирався на рабську працю колгоспних селян, в’язнів ҐУЛАҐУ та надмірну експлуатацію інших верств населення. Росіянам не жилося в СРСР краще, але вони мали певну психологічну компенсацію через усвідомлення того, що жили у «великій» (насправді у злочинній та злиденній) державі.
Досі точаться дискусії з приводу ідентифікації гітлерівського режиму: він був авторитарним чи тоталітарним, як СРСР. На мій погляд, у з’ясуванні цих обставин приховані важливі типологічні риси. За словами професора Богдана Осадчука, який під час Другої Світової війни мешкав у Берліні, Гітлер ніколи не міг так всебічно контролювати редакції німецьких мас-медіа, як це робив Сталін з радянською пресою.
Традиції свободи слова у Німеччині були настільки сильними, що берлінські журналісти зверхньо ставилися до провінційних parteigenossen (товаришів по партії), делегованих нацистами в редакції столичних газет. Це означає, що після завершення війни німецькому суспільству було куди повертатися під час денацифікації і пізніше – модернізації своєї політичної культури. Воно і раніше мало певні демократичні орієнтири, пов’язані із цінностями свободи слова та іншими політичними правами і свободами.
Навпаки, російське суспільство ніколи не мало досвіду пошани до особистості, традицій індивідуалізму чи взагалі будь-якої поваги до людської гідності. Це ілюструють багато російських інтелектуалів, від Андрія Курбського до Зінаїди Ґіппіус. Малочисельні незалежно мислячі росіяни радянської доби були остаточно маргіналізовані путінським режимом. Вони були меншістю навіть у ҐУЛАҐУ, поруч з українцями, представниками балтійських і кавказьких народів, євреями та ін.
Мова йде про те, що російська політична культура завжди була автократичною, деспотичною, такою, що прагнула упокорення і безініціативності широких суспільних верств. Цей сумний історичний досвід може свідчити лише про те, що зміна політичного режиму в Росії не матиме наслідків, подібних до повоєнної Німеччини. Тобто з Росією все виглядає набагато гірше. Злочинці путінського режиму впевнені у власній безкарності.
Іншими словами, це не Путін вплинув на російське суспільство, а росіяни знайшли для себе кумира і створили політичний феномен Володимира Путіна. Тепер вони ним пишаються. Головне: знищення російської пропагандистської машини не відмінить російську політичну культуру, що випливає власне з російської національної культури, з тих питомих рис, які роблять її відмінною. Залишається поміркувати над тим, чому «велике» російське мистецтво чомусь виховало демонічне суспільство тиранів, рабів і садистів.
Україна – не Росія
Відомий український громадський активіст, учасник Революції Гідності і доброволець Роман Ратушний, який загинув на фронті, стримуючи російський наступ біля міста Ізюм: «Просто запам’ятайте: чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям. Ця війна триває більше трьох сотень років. Коли ми її програємо, ми стаємо гарматним м’ясом для росіян. Коли ми її виграємо – отримуємо час на відпочинок до наступної фази цієї війни».
У цих словах – вся історія стосунків України та Росії. Тут важливо зробити правильні наголоси у ставленні українців до росіян. Перше. Зараз відбувається не війна племен. Тобто російське прізвище не є в Україні ознакою ворога. Українські громадяни російського походження так само захищають свою державу, як самі українці та інші українські громадяни.
Друге. Ворогами виступають не лише російські громадяни, які прийшли в Україну зі зброєю в руках, це також усі власники паспортів Російської Федерації, які підтримують путінський режим. Підтримка росіянами Володимира Путіна настільки велика (Левада центр каже про 83 %, згідно з опитуванням 24-30 березня), що дозволяє нам зробити узагальнення на цілу Росію: це ворожа Україні держава, вороже суспільство та ворожа політична культура. У переважній більшості випадків, російські опоненти Путіна (якщо такі є), не виступають проти його політики. Їм не подобається відсутність результату, а саме те, що він не зміг досягти заявленої мети: відродження Російської імперії / Радянського Союзу.
Третє. Беручи до уваги слова Романа Ратушного, а також весь попередній історичний досвід, Росія не може погодитися з існуванням незалежної України, оскільки цей факт руйнує російську політичну міфологію, що розглядає Київ як «матір російських міст». Тому напад на Україну виступає для цілого російського суспільства сакральною війною, наслідком якої Київ повинен стати російським містом.
Четверте. Чому порівняння путінської Росії і нацистської Німеччини не витримує критики? Тому що російська проблема набагато більша. Це проблема для всього Західного світу. Зміна політичного режиму ніяк не змінить ні російську політичну культуру, ні російську національну культуру, ні самих росіян. Вони відразу почнуть шукати для себе нового Путіна, який знову і знову зіграв би на «особливій гордості» рабів.
П’яте. Росія не є безумовною цілісністю, як і всі, хто мають російські паспорти, не є росіянами. Потрібно, щоб кожна нація-в’язень із цієї «тюрми народів» висловила своє право на гідність і самовизначення. Тоді Росія, яку ми знаємо, припинить своє існування в теперішніх кордонах, а ми будемо ставитися до бурятів не як до озброєних Путіним варварів, а як до малого за чисельністю народу, існування якого загрожене внаслідок цілеспрямованої злочинної політики Москви.
Сергій Квіт,
президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»
