Чи актуальний націоналізм, зокрема, український? Дискусій про актуальність націоналізму не мало би бути взагалі, оскільки націоналізм – це «основний інстинкт» нації. Нема націоналізму – немає нації, вона вмерла, розчинилася в інших націях, врешті – переродилась у якусь іншу національну спільноту, яка відкидає своє походження. Але поки націоналізм присутній, його спільнота зберігає здатність жити і боротися за своє існування. Теза про неактуальність або шкідливість націоналізму вигадана ворогами нації для її роззброєння у вічній боротьбі національних спільнот за своє існування, домінування, володіння територією. Україна – не виняток, а доказ необхідності націоналізму для нації.
Два десятки років існування держави Україна перед початком останньої українсько-російської війни підтвердили правильність багатьох ідеологічних тез, з якими ОУН починала свою боротьбу від свого заснування. І найперша з них – значення держави для нації. «Погана державність є кращою від блискучої бездержавності» – і в ці два десятки років слабенької, часто «політично шизофренічної» державності, чиновники якої вважали, що колонізатор України боровся за її незалежність, патріотам вдалося зробити речі, які у 2014 році зруйнували російський «бліцкріґ». Держава, у якої армія не хотіла воювати, міліція організовано переходила на бік окупанта, врешті, в залишків армії, які ще були лояльні до своєї держави, бракувало зброї, амуніції, пального і справної техніки – ця держава раптом «з нічого» організувала опір, який зупинив і відкинув окупанта. Але, оскільки «з нічого» звичайно й трапляється «нічого», то треба нагадати, звідки взялися ті люди, які за відсутності армії зупинили агресора. Крім звичайного, стихійного націоналізму, вони взялися ще із того, що організований націоналізм протягом усіх років незалежності влаштовував у різних місцевостях вишкільні табори, учасники яких, свідомо чи несвідомо, проходили підготовку до майбутнього конфлікту з Москвою. І у виховній частині, під час гутірок, вони найчастіше мали зустрічі з ветеранами УПА, які, крім усього іншого, пояснювали, чому потрібно бути готовим до збройної боротьби. І в списках Небесної Сотні, і серед добровольців, які своїм життям заплатили за неготовність державної машини до російської агресії, ми знаходимо немало учасників тих передвоєнних вишколів – і з дистанції років війни бачимо, що ця праця з молодими людьми була важливішою для нації від багатьох гучних політичних ініціатив.
Цей приклад дає привід замислитися про шляхи боротьби за кращу долю нації, якими націоналіст іде до своєї мети. Для більшості суспільства вони часто незрозумілі, і не раз – неприйнятні. Суспільство у своїй масі є зібранням пристосуванців. В часи боротьби за національну незалежність найбільше, що можна сподіватися від такого пристосуванця – це пасивний спротив поневолювачеві, та й то, у випадку явного гноблення. В час війни саме цей елемент організовує спротив мобілізації, не тому, що він ідейно проти України, він саботував де міг мобілізацію і окупантом. Це елемент який живе виключно для себе, і воювати у регулярному війську він буде виключно під примусом. Це саме той елемент, який уважає, що Україна йому винна, а він Україні – нічого. І він голосує на виборах. Це саме завдяки йому у представницькій владі присутні політики-популісти, які обіцяють, що все дадуть, хоча насправді дають лише гречку на виборах або частину коштів, зібраних податками з народу. Це середовище не розуміє мови націоналізму: замість утвердження чину «Я зроблю!” воно каже «Дайте мені!». І якщо спробувати пристосувати націоналізм до способу думання цього середовища, то націоналізм щезне, розчиниться в тому, що Донцов називав «провансальським болотом».
Так, носіїв націоналізму в суспільстві менше, ніж пристосуванців. Однак націоналіст має велику перевагу перед ними – він готовий боротися за свою ідею до останнього, а пристосуванець не готовий боротися за своє болото навіть до «глибини кишені». Суспільна технологія націоналіста – не пристосовуватися до обставин, а творити обставини. Це вимагає пожертви, часом навіть життя – але це єдиний випробуваний історією шлях для реалізації мети націоналізму. І тоді пристосуванці, які не хотіли змін, бо звикли до старого ладу, вимушені пристосовуватися до нових обставин. Ні, вони не підійматимуть прапор ідейної боротьби проти змін – це робитимуть вороги національної революції. Пристосуванці ж, якщо матимуть свій життєвий мінімум, обмежаться «протестами на кухні». Якщо націоналісти не допустять масового поширення антинаціональної ідеї в цьому середовищі, воно залишиться таким, як завжди – ніяким, і такою самою буде загроза Україні з цього боку.
Оскільки націоналіст за визначенням – дієвий, то й шукати вдячне для поширення (і втілення!) націоналістичних ідей середовище він повинен там, де є люди, які менше сподіваються на державу, царя чи олігарха, а самі є ковалями свого щастя. Саме тому український націоналізм першої половини минулого століття спирався на селян. Справа не лише в національних традиціях, збережених на селі, чи в чисельності цієї верстви. Врешті, далеко не на все селянство можна було опертися, і це показав досвід визвольних змагань. Однак характер сільського життя того часу формував людей, які мусили покладатися на себе: як посієш, так і пожнеш.
Люди, життям навчені самі творити своє майбутнє, якнайкраще підходили до Прикмет і Правил націоналіста. Двадцяте століття багато чого змінило в суспільній структурі української нації, комуністична соціальна інженерія декласувала селянство, перетворила його з власників на державних рабів, з усіма світоглядними наслідками такої інженерії. Декласований пролетарій є дуже зручним об’єктом маніпуляцій з боку імперії, відсутність власних засобів для існування дозволяє керувати ним матеріальними подачками і робить його безпорадним з матеріальною потугою держави.
Великим щастям для України стало те, що за час «поганої державності» у ній сформувалася верства самодостатніх людей, яких життя навчило самостійно вирішувати власні проблеми, не чекаючи допомоги від держави. І тоді, коли пристосуванці в державному апараті, опинившись біля розбитого корита на початку російсько-української війни, обмежувались поясненнями вини «папєрєдніків», самодостатні волонтери показали, що означає «любити Україну до глибини кишені» і врятували ситуацію. Якби це були пролетарії, то, за Марксом, вони могли б пожертвувати лише власні кайдани. Але це були люди, які мали власність, доробилися власності і віддали її, щоб врятувати національну державність. Націоналізм селянина починався від конкретного клаптика української землі, який давав можливості для існування йому і його родині. Так само стихійний націоналізм в часи теперішньої війни починається від власної справи, яка спочатку була загрожена російськими ставлениками уряду Азарова, а потім – безпосередньо московськими окупантами.
Націоналізм передбачає готовність до пожертви. Найвищою ціною, яку націоналіст може заплатити для існування нації, є його життя. Ці хрестоматійні випадки є регулярними прикладами для національного виховання у патріотичних творах. Але будьмо відверті, якщо людина не в стані на пожертву для нації з власної кишені, то про пожертву життя з нею говорити безглуздо. Крім того, є ще один аспект пожертви життя для нації. Багато національних подвижників не жертвували своє життя одномоментно – вони жили для нації все життя, яке їм дав Творець. Жили, борючись за збереження національного «Я» в той час, коли їхні сучасники завдяки поневолювачам здобували статки. Вони це бачили, але обирали життя для нації всупереч власній вигоді. Вершиною, зразком такого націоналістичного погляду на свою місію стало життя провідників ОУН, як в Україні, так і в еміграції. Ми маємо приклад життя Степана Бандери, який не доробився ніяких статків завдяки своєму провідництву ні для себе, ні для своєї родини, сумлінно виконував свою функцію провідника із загрозами для життя, і таки був убитий ворогом. Звичайно, що така постава лідера дуже важлива для дієвості націоналістичного ідейного руху, бо зберігає його ідейну цілісність і не дає можливості ворогам розкладати націоналістичний рух із середини.
Це зовсім не означає, що націоналізм прагне аскетичності життя нації. Якраз навпаки, націоналізму потрібна багата нація, бо лише багата нація має достатньо засобів для свого захисту. Важливо лише правильно розуміти пріоритети і не ставити соціальне вище національного. Не може бути соціального визволення без визволення національного. Кожен поневолювач поневолює іншу націю для визиску, використання для власної користі матеріальних і людських ресурсів поневоленої нації. Тому найблискучіша бездержавність не дасть соціального визволення, поки існує «чорна діра» колонізатора, в яку поневолювач стягує добробут поневоленого. Всі проблеми поневоленого, які стоять на дорозі вирішення соціальних проблем, множаться вдвічі: до внутрішньої корупції додається корупція поневолювача, з’являється колонізаторський олігархат, який стає недосяжним для поневоленого народу, і якого можна поставити на місце лише силами власного національного державного апарату. Тому – спочатку власна держава, а тоді – лад у власній державі.
Для націоналіста важливо не творити ілюзій про власну націю. Так, нація будується кров’ю. Але вона будується кров’ю націоналістів. Людей, готових ставити інтереси нації вище власних ніколи не є багато. Вони завжди є меншістю, але їх величезний вплив на суспільство існує тому, що вони є пасіонарною меншістю. Готовність платити життям для власної нації переважує бажання жити для власної кишені. Це є величезна перевага націоналізму, і для того, щоб ця перевага спрацювала, потрібно не так уже й багато. Потрібно, щоб націоналісти були елітою нації. Елітою в сенсі розуміння процесів, які дозволяють змінювати суспільство, елітою, провідництво якої через управління процесами було б визнане суспільством, елітою, яка б, незважаючи на маніпуляції ворогів, не розмінювала першорядні пріоритети на другорядні.
І тоді все буде Україна.
Ярослав Сватко
