Незалежна національна держава немислима без незалежного й самодостатнього функціонування всіх сфер життя, серед яких немаловажне місце займає і наука. В свою чергу її повноцінний розвиток залежить від наявності власної термінологічної бази. Вона складається як з термінів національної мови, так й іншомовного походження. Хоча серед іншомовної частини термінів є вагома частка таких, що стали загальноприйнятними для міжнародного наукового дискурсу, справою честі кожної національної науки є мінімізувати вплив інших мов на формування її наукового апарату.
Особливо актуально ця проблема постає для постколоніальних держав, які позбуваються впливу колишніх метрополій на своє внутрішнє життя. До таких належить і Україна. Питання впорядкування термінологічної бази національної науки було актуальним протягом всього періоду Незалежності, але особливо гостро постало в умовах московсько-української війни, що розпочалася 2014 р. Її гібридний характер зумовив необхідність широкої демосковізації українського суспільного життя загалом, а інформаційного й інтелектуально-наукового простору зокрема.
Поряд з вичищенням українського публічного простору від колоніальної топоніміки та монументальної символіки, а книгосховищ від книг відповідного змісту, не менш актуальним є й вичищення термінологічного апарату національної науки від колоніальної спадщини. На нашу думку термінологічна нормотворчість в науковій галузі повинна носити як ретроспективний, так і випереджувально-конструктивний характер. Її зусилля мають бути спрямовані однаковою мірою і на заміну в усіх галузях української науки термінів, що мають явно виражене москвомовне походження, і на формування власних концептуальних підходів до наукового осмислення нових проблем та забезпечення їх належною національною термінологічною базою.
До таких актуальних проблем, що потребують вироблення власних концептуальних підходів і їх забезпечення таким же власним національним термінологічним апаратом належить перш за все сама московсько-українська війна 2014-2022 рр. Українська наука повинна вже сьогодні виконати це завдання на випередження, не чекаючи, аби наукові кола московської, а чи іншої неприхильної до нас держави, не розробили та не поширили в світовій науці ворожі для наших національних інтересів концепти і наративи.
Виконання такого завдання, а особливо в контексті виявлення причин і характеру війни, в свою чергу повинно базуватися на фундаменті оновлених концептуальних і термінологічних підходів у трактуванні попередніх етапів української історії. До таких, перш за все, належать періоди належності України до Московської імперії Романових та Совєтського Союзу.
Успішна анексія Криму Московською державою та захоплення окремих районів Донецької і Луганської областей в 2014 р. великою мірою стали можливими тому, що місцеве населення цих регіонів сприймало ворожі війська через призму «своїх». Це стало результатом цілеспрямованої діяльності совєтської та постсовєтської пропагандистської машини, а зокрема формування в свідомості українців концептів про «три братні слов’янські народи», «Київську Русь як спільну колиску» й, врешті, про «єдіний совєтський народ».
В той же час мова йде про викрадення сусіднім московським народом угро-фінського походження історії держави та назви народу, до яких він має опосередковане відношення.
Термін «Київська Русь», поєднуючи в назві держави назви її столиці й титульного народу, в суті своїй є штучним і тавтологічним. Очевидно, що в часи існування давньої Русі він не вживався, а є пізнішим вимислом. Як відомо, він є книжного походження й веде свій початок із розробок московських книжників XVI століття. Пізніше був опрацьований та введений до широкого вжитку московськими істориками М. М. Карамзіним, С. М. Соловйовим, В. Й. Ключевським та рядом інших з метою обґрунтування нібито київських генеалогічних витоків правлячого в Москві князівського роду. Поряд з цим були також запроваджені терміни «Володимирська Русь» та «Московська Русь» з метою створення історичної ілюзії, що нібито поряд із середньовічним київським цивілізаційним центром східне слов’янство мало такі ж центри й на території нинішньої Московщини, що є очевидною вигадкою.
Натомість європейські джерела вказують, що під Руссю аж до поч. XIX століть вбачалася територія, населена українцями і білорусами. Тобто, навіть після того, як українські землі вже були завойовані Москвою, а цар Петро І своїм указом 1721 р. проголосив Московське царство «Российской империей». Водночас московські терени, колонізовані свого часу Руською державою, на мапах Європи називалися «Московією».
Цей короткий історичний екскурс здійснений для того, аби наголосити на важливості відновлення історичної правди і справедливості та їх закріплення на рівні наукової термінології і повсякденної суспільно-політичної мовленнєвої практики. Вважаємо, що на законодавчому рівні Українська держава повинна закріпити вживання по відношенню до теперішньої держави «Російська Федерація» назви «Московія», або ж «Московська Федерація» й застосовувати його не тільки у внутрішньо-національному, але й міжнародному вжитку.
А до часу ухвалення такого законодавчого рішення українським суспільством мала б бути витворена відповідна атмосфера виключення у повсякденному вжитку слів «Росія», «російський» тощо й заміна їх на відповідники «Московія», «московський» і т.п. І саме така атмосфера може стати найаргументованішим стимулом для впровадження згаданої законодавчої ініціативи. Тим більше, що останнім часом в українському суспільстві вже проявилися відповідні. Зокрема, на офіційному інтернет-представництві Президента України зареєстровано петицію відповідного змісту, а Посол України в ООН С. Кислиця виступив з пропозицією, аби український парламент ухвалив відповідний закон.
Не меншої уваги потребує остаточне розвінчання міфу та закріплення в масовій свідомості українців правди про т.зв. Переяславську раду 1654 р. і «возз’єднання України з Росією». Адже він слугує ідеологічним обґрунтуванням теперішньої московської агресії. Її ціллю офіційні чинники Московії проголосили «демілітаризацію, денацифікацію та нейтральний статус України». Однак за такими деклараціями, а в реальності за намаганням денаціоналізувати та демілітаризувати Українську державу, явно бовваніє мета здійснити чергове «возз’єднання», відродити Московську імперію та її геополітичну вагу. Бо ж Московія почала відігравати помітну роль в геополітичних процесах лише тоді, як обманом поглинула Україну та її природні і людські ресурси. Сьогодні в українській історичній науці є достатньо досліджень, які розвінчують московську фальшивку про «возз’єднання України з Росією» на т.зв. Переяславській раді 1654 р. Однак з уваги на те принципове світоглядне значення, яке вона відіграє в нинішніх реваншистських планах Московщини, концепт «московського поглинення України обманом» повинен набути широкого політологічного та суспільного застосування.
В той же час найновіші українські історичні енциклопедичні видання й надалі репродукують вказані антиукраїнські концепти московської науки. Так сучасна «Енциклопедія історії України» подає статтю про «Київську Русь», як «середньовічну державу східних слов’ян 9-13 ст.». Концептуально аналогічно відображена в ній інформація і про Переяславську раду 1954 р. та «возз’єднання України з Росією».
У висвітленні того історичного періоду, коли Україна належала до неоімперського утворення під назвою «Союз Совєтських Соціалістічєскіх Рєспублік» принциповим вважаємо вживання нав’язаних московсько-совєтською колоніальною адміністрацією термінів в їх оригінальному й неперекладному звучанні. Як от: «СССР» – не «СРСР», «УССР» – не «УРСР», «совєтський» – не «радянський», «НКВС» – не «НКВД», «КҐБ» – не «КДБ», «кагебіст» – не «кадебіст» і т.д.
Трактування СССР як новітньої імперії є вже достатньо поширеним та прийнятним в середовищі світової наукової спільноти. Наприклад, американський вчений українського походження Р. Шпорлюк чітко стверджує, що «формально створений у 1922–1924 рр. Радянський Союз являв собою відновлену Російську імперію у найголовніших і найочевидніших рисах». Воно повинно стати звичним і для нашої національної науки в процесі дистанціювання України від нинішньої Московщини, як модернізованої після краху СССР неоімперії.
Визнання Совєтського Союзу імперією цілком логічно тягне за собою і визначення колоніального статусу України в ній. А отже й УССР слід трактувати як квазідержавне адміністративне утворення, а її т.зв. «уряд» як колоніальну адміністрацію московської метрополії в Україні. Таке ствердження має принципове значення для виведення державницької генеалогії сучасної Української держави.
В постсовєтській, постколоніальній українській науці і в практиці законотворчості та державного управління аксіоматичним було ствердження, що Україна є «правонаступницею УССР». Навіть тест Декларації про державний суверенітет України пронизаний суперечливою дихотомією. Проголосивши «державний суверенітет України», тодішня Верховна Рада весь текст цього документу супроводжує визначенням держави як «Української РСР».
Очевидно, з уваги на його тодішній партійно-політичний склад цей законодавчий орган просто не спроможний був вийти за межі колоніального способу мислення. Однак виведення генеалогії новопроголошеної держави з квазідержавного адміністративного колоніального утворення оголювало справжні його наміри і реальний статус України. Погодившись на проголошення Незалежності, тодішня колоніальна адміністрація вчинила тактичний політичний хід, потерпаючи за власне самозбереження в умовах розпаду СССР та наростання національної революції в Україні. Зрештою їй вдалося і себе зберегти при владі, й національну революцію загальмувати. Одночасно концепт «правонаступності від УРСР» означав закріплення стану квазідержавності та реальної залежності від Московської метрополії.
Вважаємо, що для остаточного подолання постколоніальних рудиментів квазідержавності в преамбулі Конституції мала б бути зафіксована спадкоємність сучасної Української держави від історичних форм державності, а зокрема тих, що існували в новітньому періоді її історії: УНР, ЗУНР, Карпатської України та держави, відновленої Актом 30 червня 1941 р. у Львові. Одночасно в гуманітарній політиці держави концепт офіційного державного свята «проголошення держави» мав би бути змінений на концепт «відновлення держави».
В контексті таких концептуальних підходів до трактування колоніального статусу України в складі Совєтського Союзу, доцільності остаточного розриву з рудиментами квазідержавності та сьогоднішнього вибудовування незалежного державного статусу вживання в українській науці вказаних вище і подібного ґатунку «совєтських» термінів у їх оригінальному написанні та звучанні набуває принципового значення, бо підкреслює їх неорганічний і нав’язаний ззовні характер.
Вище наведені концептуальні розмірковування щодо трактування окремих етапів української історії приводять до логічного засновку, що теперішня московська-українська війна є лишень етапом довгої екзистенційно-перманентної боротьби української нації за своє визволення й державне існування. Екзистенційної – бо це боротьба за саме існування української нації (лат. existentia – існування, життя, буття), а перманентної, бо її прояви носили постійний характер протягом всього того періоду, відколи Україна обманом була поглинута Московією (лат. рermanens – постійний, неперервний).
Останнім проявом такої збройної боротьби була національна-визвольна боротьба УПА, що була створена 1942 р. під час Другої світової війни, вела боротьбу на два фронти проти нацистської Німеччини та більшовицького СССР й останній бій останнього її підрозділу датується 1960 р. Порівняльний аналіз вказує, що сьогоднішня московсько-українська війна є практично її продовженням. Адже і агресор, і його мета та методи її досягнення залишаються незмінними. Ним є Московія і вона веде війну з Україною, намагаючись не тільки позбавити її права на власну державність, але й знищити саму фізичну субстанцію української нації. А до класичних методів цього агресора належить терор проти цивільного населення. Й чим більше невдач він терпить у фронтовій боротьбі, тим інтенсивніше тероризує цивільне населення.
Відмінність між цими двома етапами екзистенційної московсько-української війни є як в локалізації місця її ведення, так і в рівні самоорганізації української нації. В 1942-1960 рр. вона велася в західних регіонах України і проти бездержавної нації, а тепер перемістилася до її східних кордонів і ведеться в умовах існування Української держави.
Якщо визначення сьогоднішньої московсько-української війни як екзистенційної позиціонує її в загальноісторичній періодизації, то висвітлення на тлі 30-річного розвитку відновленої Української держави дозволяє виробити періодизацію розвитку її самої в латентному і збройному етапах.
Вважаємо, що протягом всіх років Незалежності тривала неоголошена війна імперської Московії проти відновленої Української держави. Однак до 2014 р. вона мала латентний характер, а після Революції Гідності перейшла у збройну фазу.
Збереження квазідержавності України після проголошення її Незалежності і збереження при владі колишньої колоніальної адміністрації давали Московії добрі стартові умови для досягнення поставленої мети. Тож на етапі латентної війни вона намагалася втягнути Україну в неоімперське лоно, застосовуючи «мирні» гібридні методи – окупувавши культурно-ментальний простір, ведучи інформаційну війну, наставляючи свою агентуру у військово-політичне керівництво держави, руйнуючи українську армію тощо.
Революція Гідності 2014 р. стала межею переростання цього етапу у «гарячу» фазу війни. Саме вона дала зрозуміти московському керівництву, що його зусилля марні й ними годі одурити українське суспільство, яке відчуло смак свободи й всупереч постколоніальній державній псевдоеліті демонструвало під час цієї та попередньої Помаранчевої революції 2004 р., що обирає не московський ординсько-азійський, а європейський вектор розвитку. На завершальному етапі Революції Гідності кремлівський диктатор віддав наказ перейти до етапу збройного завоювання України. Латентна, або «холодна», московсько-українська війна, що тривала протягом 1991-2014 рр., переросла у збройну, «гарячу», фазу, що триває ось уже всім років.
Кожна війна в історії зафіксована під своєю оригінальною назвою і її своєрідність залежала від багатьох факторів – мети, досягнутих результатів, тривалості, локального, регіонального чи світового значення тощо. Над визначення теперішньої московсько-української війни також точаться дискусії. Найбільш поширеними є концепти, що несуть в собі ретроспективно-історичне навантаження.
Деякі науковці, а за їхнім поданням і політики, включаючи очільників держави, називають її «Вітчизняною війною». Очевидно, за такою пропозицією вбачається постсовєтський спосіб мислення та намагання прив’язатися до відомої совєтської концепції «Великой отечєственной войни 1941-1945». В її контексті перебуває і практика найменування окремих українських міст званнями «міст-героїв». В контексті вище викладених міркувань вважаємо цей підхід принципово неприйнятним в умовах дистанціювання України від своєї колоніальної минувшини і побудови незалежної європейської держави.
З іншого боку деякі автори в якості альтернативи пропонують назву «Визвольна війна». Така пропозиція також є намаганням занурити українське суспільство в історичну ретроспективу, у цьому випадку в атмосферу українських визвольних змагань ХХ ст. Вона має свої ризики, бо поряд з символічною прив’язкою до славних сторінок української історії, одночасно реанімовує і трагічну морально-психологічну атмосферу, пройняту безвиглядністю тогочасної національної боротьби і песимізмом поразок. В той же час сьогоднішнє українське суспільство потребує візії переможного майбутнього.
Окрім морально-психологічного навантаження, етимологія цього визначення суперечить досягнутому рівню державницького поступу української нації. В ХХ ст. вона перебувала в поневоленому стані, а тому визначення збройних змагань як «визвольної війни» відповідало поставленій цілі. Однак московська агресія 2014-го розпочалася вже в умовах існування Української держави. На цей час вона під революційним тиском українського суспільства (Помаранчева революція 2004 р. та Революція Гідності 2013-2014 рр.) подолала ознаки квазідержавності й, обравши європейський вектор розвитку, почала набувати ознак реальної суверенності. Московська агресія, що розпочалася 2014-го, якраз і спрямована на те, аби в зародку зруйнувати основи української державної незалежності. Вважаємо, що саме збереження Незалежності є головною метою українського народу у цій війні, а тому її слід називати «Війною за Незалежність».
Історично-ретроспективними є й намагання ідентифікувати нинішній політичний режим в Московії як «російський фашизм» чи «російський нацизм». Вважаємо їх інерційно шаблонними та неправомірними і натомість пропонуємо для цього термін «рашизм».
Фашизм і нацизм – ідентифіковані всім світом за їхньою ж самоназвою. А тому і московський злочинний режим слід означувати саме так, як він себе називає. В той же час і московський народ має понести тягар злочинного тавра так само, як свого часу його понесли німецька нація за нацизм та італійська за фашизм. Ідеологія і практика московського рашизму мають бути засуджені світовою спільнотою так само, як і німецький нацизм та італійський фашизм. Й історія має зафіксувати цей факт для майбутніх поколінь.
Цей режим проголосив концепцію «русскава міра» і відповідно до неї розпочав руйнування української державності та заявляє неприховані плани такого ж руйнування і щодо держав, які свого часу були завойовані Московщиною, а після розпаду Совєтського Союзу відновили незалежне існування. А тому цілком логічно вживати щодо нього англізоване означення «рашизм».
Рашизм з нацизмом та фашизмом єднають тоталітарні методи організації внутрішньо державного життя та агресивна експансія проти інших народів. Однак, попри схожість, він має і своєрідні, тільки йому притаманні, риси.
Головна різниця між рашизмом, нацизмом та фашизмом лежить в ідеологічній сфері. Кожна ідеологія, як система ідей, має світоглядне ядро, що єднає ці ідеї до одної цілісності. Таким ядром для ідеологічної системи нацизму була ідея расової вищості німецької нації, а для ідеології фашизму етатизм – виняткова роль держави у відродженні слави древнього Риму. Обидві ідеології стали продуктом націй з високо розвинутих культурою.
В той же час цивілізаційно відстала Московія завжди здійснювала агресивну експансію щодо країн, які в культурному розвитку стояли значно вище за неї. Сьогоднішня ідеологія рашизму базується на цьому її історичному досвіді. А тому ядром ідеології рашизму є консервування культурної відсталості і руйнування розвинутих цивілізацій.
Таке визначення рашизму було нами запропоновано в соціальних мережах ще 8 березня 2022 р. Аналіз українських засобів масової інформації вказує, що воно набрало значного поширення і домінує серед інших визначень теперішнього московського режиму.
Отож, для повноцінного дослідження московсько-української війни 2014-2022 рр. українській науці слід остаточно подолати ті нав’язані московські концептуальні підходи до висвітлення історії України, що призвели до її виникнення і сьогодні слугують московському агресору світоглядним виправданням, та сформувати власне її трактування і витворити відповідну для цього термінологічну базу.
Олександр Сич
