21 лютого російський диктатор Путін визнав утримувані ним терористичні угруповання на окупованих територіях Луганської і Донецької областей України за незалежні держави. Одразу після того, підписавши з так званими «ЛНР» і «ДНР» договори про надання військової допомоги, він розчистив собі шлях для «спеціальної воєнної операції» проти України. І вже через два дні розпочалося широкомасштабне вторгнення російських військ.
Для чого ж було Путіну формально визнавати власні де-факто окупаційні адміністрації як «незалежні держави»? Тут ми бачимо декілька факторів:
Ідеологічний. Путін заперечує існування України як держави, а українців, як нації. Своє ставлення до України він окреслив в минулорічній статті «Про історичну єдність росіян та українців», яка по суті і є ідеологічною платформою агресії. Ключові тези Путіна зводяться до наступного. Розпад СССР – найбільша геополітична катастрофа ХХ сторіччя. Як наслідок, російський народ виявився найбільшим розділеним народом у світі. Російський народ – це росіяни, українці та білоруси. Українців як окремої нації не існує, їх вигадали поляки та австро-угорська влада. Відтак, Україна – штучна держава, яка створена на «споконвічно російських землях» ворогами Росії. Сучасна ж Україна – це анти-Росія. З існуванням анти-Росії Путін ніколи не змириться.
В уяві Путіна, України, як національної держави, існувати не повинно, її мають замінити квазідержавні утворення, побудовані за територіальним принципом: луганські, донецькі, херсонські та інші «народні республіки».
Геополітичний. Попри те, що терористичні організації «ЛНР» та «ДНР» були створені росіянами на окупованих землях українського Донбасу ще у 2014 році, з їх визнанням Путін не поспішав 8 років. По-перше, російські збройні сили під прикриттям «ополчення і «народної міліції» вели війну проти України (постійно повторюючи, що «іхтамнєт»). По-друге, «ЛНР» та «ДНР» через Мінські угоди виступали геополітичним знаряддям тиску на Україну, з метою її перетворення на конфедеративну державу з контролем Росії над зовнішньою та безпековою сферою.
Оскільки тиск не увінчався успіхом, Росія перейшла до планування вторгнення в Україну. Отут і знадобилося визнання незалежності «ЛНР» та «ДНР».
Легітимаційний. Путіну важливо, щоб його дії сприймалися як легітимні. Для внутрішнього споживача це проявляється в роздмухуванні пропагандистами антиукраїнської істерії, вигадуванні фейків про «розіп’ятих хлопчиків в трусиках» та «нацистів, які знищують мешканців Донбасу». А для міжнародної спільноти необхідно було вигадати щось більш співзвучне демократичним переконанням. Виявляється, захоплення території іншої країни, запровадження там окупаційної адміністрації, а потім визнання її в якості «незалежної держави» – відповідає статутним документам ООН. Принаймні, так було заявлено 26 квітня Генеральному секретареві ООН Антоніу Гутеррешу.
Путін «нагадав… про Косово і рішення Міжнародного суду ООН про те, що території не зобов’язані звертатися до центральної влади за дозволом при проголошенні суверенітету». Російської окупації, звісно, не було (як і завжди «іхтамнєт»). Відтак, на думку російського диктатора, «ДНР та ЛНР мають таке ж право оголосити про суверенітет, не звертаючись до центральної влади, бо «прецедент створено». Ну а далі «Росія мала право надати допомогу ДНР та ЛНР відповідно до документів ООН».
Таким чином, Путін «розкрив карти»: своїм визнанням «ЛНР» та «ДНР» він переслідував суто утилітарну мету – отримати «легітимний» привід для нападу на Україну.
Утім, «мавр зробив свою справу, мавр має піти». Як це вже було з українським Кримом у 2014 році: російські окупанти спочатку проголосили його «незалежність», щоб потім відразу незаконно анексувати. Така сама історія й з «ЛНР» та «ДНР»: вони реалізували своє призначення (прикриття путінської загарбницької політики) і мають бути утилізовані.
Ватажок терористів Пасічник ще на початку вторгнення заявив про необхідність включення «ЛНР» до складу Росії. Тоді російські куратори вказали, що це «не на часі». Однак тепер, за даними російського інтернет-ресурсу «Медуза», на територіях підконтрольних «ЛНР» та «ДНР» у середині травня таки можуть відбутися «референдуми» про приєднання до Росії. Очевидно, це пов’язано з тим, що інших «досягнень» Путіна у війні з Україною, які можна було б видати за успіх, не спостерігається.
А тепер російські загарбники запланували псевдореферендум і в окупованому Херсоні. Щоб надати «легітимності» окупаційному режиму вони вирішили незаконно проголосити так звану «Херсонську народну республіку».
Таким чином, без огляду на майбутню утилізацію «ЛНР» та «ДНР», сценарій «народних республік» росіяни переносять на південь України. Але кінцеві цілі у агресора лишаються незмінними: «щонайменше дві третини жителів півдня України, зокрема Херсонської області, частини Миколаївської області та Запоріжжя проголосують за входження до складу Росії, якщо буде проведено відповідний референдум», – заявив кримський колаборант Цеков.
Яким же чином росіяни збираються забезпечити оті «дві третини» голосів мешканців окупованих територій? Бодай мінімальної підтримки населення загарбники не мають. Тому вони продовжують використовувати «заїджену платівку» про «державний переворот 2014 року» та невизнанні права України на власну державність.
Але, попри марення російських агресорів, Україна нікуди не зникала, у чому вони пересвідчуються щохвилини на всіх фронтах, а на її території діє виключно українське законодавство, яке не передбачає російських сценаріїв сепаратизму та анексії.
За Конституцією України питання про зміну території держави вирішується виключно всеукраїнським референдумом, а не «голосуваннями» під дулами російських автоматів. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Отже всеукраїнський референдум можливий лише щодо збільшення території України, а не навпаки.
Проблема не лише у формальностях. Центральна виборча комісія (ЦВК) закрила на окупованих територіях доступ до Державного реєстру виборців (а це єдина база даних, з якої можна отримати відповідну інформацію), зупинила виконання повноважень та діяльність територіальних виборчих комісій і їх членів на період дії воєнного стану на цих територіях. А ще ЦВК закликала українських громадян утримуватися від будь-якої участі в організації або проведенні псевдореферендумів та виборів, ініційованих Росією на українській території, та попередила, що такі прояви колабораціонізму є кримінальним правопорушенням.
Навряд чи окупанти застосовуватимуть російське законодавство, бо який тоді сенс в псевореферендумі про проголошення «ХерНР» (не плутати з «ХарНР»)? Тоді яке ж законодавство застосувати? В тому то й справа, що ніякого. Те, що відбувається, немає нічого спільного ані з правом, ані з народним волевиявленням.
Так, російські окупаційні сили збирають персональні дані місцевих мешканців під час розповсюдження продуктових пайків з так званої «гуманітарної допомоги», намагаючись отримати інформацію, яка хоч віддалено нагадувала б реєстр виборців. Паралельно на окупованій території друкуються «бюлетені», бланки, брошури, плакати та буклети для проведення «голосування».
Насправді ж реального голосування окупанти не проводитимуть та й не зможуть провести, натомість, для «картинки» російським ЗМІ продемонструють декілька показових дільниць, та й ті із завезеною «масовкою».
Як це відбувається, можна побачити на прикладі тимчасово окупованої Розівської громади Запорізької області. Там людей похилого віку та переселенців з Маріуполя обманом зібрали начебто для обговорення їх соціально-побутових потреб, а насправді озвучили меморандум за те, щоб провести вибори нового «мера», якогось «активу села», а потім і про звернення до «ДНР» про приєднання, «поки не буде захоплено Запоріжжя».
В умовах російської окупації, під дулами автоматів, не може бути ані законного, ані вільного, ані процедурно витриманого голосування. Можливо лише зімітувати «волевиявлення» та намалювати зі стелі взяті відсотки «підтримки». Власне, реалізувати те, до чого звикли в самій Російської Федерації, де путінський режим панує ось уже більше 20 років.
Як бачимо, псевдореферендуми та утворені за їх допомогою псевдореспубліки – це типова зброя з арсеналу російського окупанта, спрямована на поглинання загарбаних територій.
Але в кінцевому рахунку вони є нічим іншим, як інструментом анексії – воєнного злочину за міжнародним правом та черговим доказом для майбутнього Міжнародного трибуналу над Росією.
Леонтій Шипілов
