
За грецькою легендою, шашки вигадав давньогрецький бог Гермес, або інший грек – воїн Паламед, учасник греко-троянської війни. Війна тривала довгих десять років, і гра в шашки стала одним зі способів розваги, а водночас відточування оперативного мистецтва.
Та насправді коріння цієї логічної гри сягає в глибину тисячоліть. Її мета – через серію тактичних кроків захопити фігури противника або заблокувати їх. І лише московити перетворили цю логічну гру в «Чапаєва», коли замість оперативного мистецтва і логіки фігури противника просто вибивають із шахівниці силою.
Сьогодні міжнародні відносини все більше нагадують московського «Чапаєва», ніж традиційні шахи чи шашки. Сила остаточно стала головним інструментом реалізації зовнішньополітичних завдань. На зміну оманливим словам про міжнародне право і правила, незворотність покарання порушників, прийшла відверта демонстрація того, що сильним дозволено безкарно руйнувати світовий порядок. Тепер правий той, хто сильніший.
Світовий порядок, який сформував дивний альянс переможців після закінчення ІІ світової війни як баланс їхніх інтересів, помер остаточно. Спершу розпад комуністичного блоку зумовив гегемонію США. Нині ж неспроможність США виконувати роль «світового поліцейського» призвела до зростання нестабільності, появи лакун, де гравцями стали позадержавні сили та ріст центрів регіонального впливу. Але якщо раніше виклик світовому порядку і мирному розв’язанню суперечок кидали терористичні організації, різноманітні групи повстанців та режими-ізгої на кшталт північнокорейського, то сьогодні новий світовий порядок силоміць будують великі гравці. А точніше – вони демонстративно і брутально руйнують старий.
Цей новий порядок ґрунтується на безапеляційному праві сильного і фактично нагадує новітній імперіалізм, що ставить під сумнів принципи територіальної цілісності та національного суверенітету – особливо тих держав, які входять до «зони інтересів» неоімперських хижаків.
Побудова такого світопорядку передбачає нехтування старими правилами та злам старої системи. Відтепер національний суверенітет будь-якої країни може бути заперечений, а її територіальна цілісність – знищена.
На попередньому етапі світового переділу ключові гравці не завойовували країн-суперниць, а перетворювали їх на недієздатні об’єкти – без контролю національної влади над населенням і територією, з правом грабунку природних ресурсів та без реальних кордонів. Так з’явилися країни, що досі існують на старих політичних картах, але фактично не є самодостатніми суверенними державами з повносправною владою, яка була б результатом внутрішнього суспільного договору.
Але якщо раніше це робилося під фальшивим прикриттям захисту демократії, прав людини чи недопущення геноциду, то нині маска удаваної доброчесності виявилася непотрібною. Тепер сильний диктує право без зайвого припудрювання псевдогуманістичною риторикою. А оскільки переділ світу вже перебуває у фазі активної реалізації, до кола переможців намагаються потрапити й інші гравці – регіональні лідери. Ті, хто не згодний зі своїм становищем у світі.
Приміром, Москва вирішила, що й цього разу може стати одним із ключових полюсів нового світу поряд зі США та Китаєм. Попри критичну економічну відсталість, кремль намагається компенсувати слабкість енергетичними ресурсами і військовою брутальністю, раз по раз вдаючись до ядерного шантажу.
Максимально послаблена після розвалу совєтського союзу, Москва як імперський центр намагалася припинити подальшу дезінтеграцію імперії та зупинити парад суверенітетів поневолених нею народів. Унаслідок посилення імперського тиску метрополії суверенні федеративні права суб’єктів федерації були критично обмежені, а їхні самоправні можливості стали ляльковими.
XX століття, яке пройшло під знаком антиколоніалізму, дивним чином оминуло РФ – останню колоніальну імперію у світі. Ба більше, Росія і нині спекулює антиколоніальною риторикою. Але під колоніалізмом вона розуміє виключно вплив євроатлантичного світу, вперто не помічаючи власної колоніальної імперської суті.
Дві агресивні війни проти Чечні, які, крім мовчазного осуду, не викликали жодної адекватної реакції світу, стимулювали Москву до посилення імперських апетитів. У 2008 році кремль підвищив ставки, напавши на суверенну Грузію та загарбавши значну частину її території. Безкарність цієї агресії спровокувала реванш московських апетитів на весь постсовєтський простір, на колись окуповані країни так званого Варшавського договору і, зрештою, на весь Європейський континент – із претензіями на «неділимий простір до Лісабона» включно.
Війна в Україні відкрила скриньку Пандори ще ширше. Спершу під чужими прапорами Росія розпочала агресію в Європі, анексувавши Крим і загарбавши частину української Донеччини та Луганщини. Далі відбулися події, що зробили сповзання світу у Третю світову війну неминучим. Скориставшись оперативною паузою в Україні, Москва активно втрутилася в конфлікти в Сирії, Лівії та влізла у справи африканських країн. З регіонального хулігана Москва переросла у серйозного регіонального порушника світового порядку і стабільності.
Оголосивши «спеціально воєнну операцію» 24 лютого 2022 року, Росія остаточно скинула маску і перевела війну проти України з фази гібридної у повномасштабну конвенційну.
Зрештою, старий світовий порядок остаточно добили США: втрачаючи роль глобального гегемона, вони ніби зумисно розпалюють конфлікти в усіх частинах світу, залишаючи наступнику не підготовлений трон, а руїни. Тож сила стала ключовим інструментом перерозподілу впливів у світі як мінімум на середньострокову перспективу. Тепер країни, які реально намагатимуться розв’язати зовнішньополітичні завдання, вдаватимуться не до церемоніальних засідань ООН чи нескінченно імпотентних переговорних груп, а з’ясовуватимуть відносини силою. Тепер це новий стандарт міжнародної політики до фази завершення глобального переділу світу.
Де в цьому новому всесвітньому хаосі місце України? Хто ми? У чому полягають наші національні інтереси, куди має бути спроектована наша сила і в чому, зрештою, вона полягає? Як діяти в умовах війни з московською колоніальною імперією, за фактичної відсутності реального східного кордону? Де має бути вибудуваний новий кордон на сході? І де пролягають кордони і зони наших інтересів у світі?
На ці складні питання варто дати відповідь бодай для того, щоб вижити. Зберегти відроджену після десятиліть совєтського рабства і століть російського імперського ярма державність.
На 13-й рік російсько-української війни ситуація все ще виглядає невизначеною. 12 років війни засвідчили, що Україна здатна гідно протистояти імперській метрополії, яка має в рази більший економічний, фінансовий, військовий та людський потенціал. Росія досягла дуже скромних результатів, хоча повномасштабна фаза вже перевищила тривалість німецько-совєтської війни 1941-1945 років (до речі, війни екс-союзників, розпалювачів ІІ світової). Росія зазнала величезних людських та військово-технічних втрат, реалізовуючи найпримітивнішу воєнну тактику «м’ясних штурмів». Москва посилає на смерть безмірні маси слабко підготовлених вояків в обмін на загарбання територій, які сама ж перетворює на руїни.
Втративши значну частину своєї військової компоненти і людського ресурсу, підірвавши власну економіку, Росія, яка насміхалася з ганебної поразки США в Афганістані, сама ж потрапила в пастку «українського Афганістану». Це, з одного боку, штовхає її все глибше у вирву безнадійної війни з вірою, що вдасться переламати ситуацію, а з іншого – повністю обнулило російські амбіції на участь у правлінні світом.
Проте Україна перебуває в стані екзистенційної невизначеності. Бо допоки існує імперська Москва, наші інтереси і наше існування завжди будуть загрожені.
Тож для України існує лише один шлях – іти вперед. Для цього вона має найбільш боєздатну армію на європейському континенті – єдину, якій під силу простояти на рівних російському імперіалізму. Армію, яка здатна вести повномасштабну конвенційну війну з масовим використанням дронових технологій та втримувати інтенсивні піхотні боєзіткнення. Нині Україна є єдиною країною, яка може бути основою європейської безпеки. Українська армія засвідчує ефективний приклад здатності меншої, але мотивованішої сили протистояти в рази більшій військовій потузі.
Водночас є кілька стратегічних питань, які варто розв’язати, адже російська загроза існуватиме до розподілу Росії. Навіть після зникнення Росії як суб’єкта міжнародного права з боку постросійських територій будуть спроби відновити імперію, а треті сили вестимуть боротьбу за контроль над великим євразійським степом. Україні не слід розраховувати на підтримку живою силою від країн-партнерів. Доступу до технологій ядерного стримування ми наразі не маємо. Тому завданням є збереження боєздатності українського війська і обороноздатності держави й нації на довгострокову перспективу.
Нинішня мобілізована українська армія має вичерпний часовий та людський ресурс. Отже, варто розробляти стратегію створення професійного армійського ядра з контрактної служби і тотальної системи підготовки усього населення до спротиву. Військові ветерани нинішньої фази російсько-української війни могли б стати ядром народного резерву – Козацтва та дієвої структури територіальної оборони на місцях.
Держава має впровадити систему військово-патріотичного виховання та комплекс заходів задля зміцнення ідентичності української нації та протидії ворожим інформаційно-психологічним атакам. Діти мають бути об’єднані мережею військово-патріотичних організацій та єдиною системою патріотичного виховання, що органічно поєднує шкільну та позашкільні системи. Відтак навички захистити себе, надати першу допомогу, знання найновіших тенденцій дронової війни та специфіки реалізації кібероперацій є базовою потребою кожного громадянина.
Система тотальної підготовки населення має передбачати обов’язковий курс БЗВП для всього населення – від початкового дво-тримісячного вишколу з подальшим щорічним нарощуванням фахових та тактичних умінь. Необхідними є щорічні кількатижневі військові збори; без участі в такій підготовці жоден громадянин не матиме право працювати в державних структурах. Обов’язковим є відновлення права цивільного населення на відповідальне володіння всіма видами зброї.
Суттєвою проблемою залишається забезпечення війська зброєю та боєприпасами. Україна повинна мати повний цикл виготовлення зброї всіх типів. Ми маємо стати своєрідним експериментальним майданчиком для ВПК країн Європи, причому з повним правом самостійно розпоряджатися ключовими технологіями та мати бази для їхнього виробництва. До повернення ядерного статусу Україна повинна володіти усіма видами ракетного озброєння, здатного досягати будь-якої точки на території ймовірного противника. Україна має повернути статус повноцінної космічної держави.
На першій фазі геополітичного переділу Україна має сама прагнути стати великим регіональним гравцем. В іншому разі на перетині ключових світових інтересів – на стику Європи й Азії, мусульманського та християнських світів, фактично на фронтирі – «малій» безамбіційній країні не вижити.
Тому, враховуючи перспективу власного зростання та розширення інтересів і зон потенційної проекції української сили, варто чітко і предметно сформувати наші національні інтереси у світовому масштабі.
Ці інтереси повинні враховувати наші військові спроможності, продовольчу базу (Україна має відігравати ключову роль у балансі світової продовольчої безпеки), наявність необхідних технологій і сировини в потенційних союзників. У зв’язку з посиленням суперечностей у всьому світі Україні варто налагодити дружні відносини з країнами, що володіють критично важливою сировиною і технологіями та готові ними ділитися. Наразі нагальною потребою є досягнення мінімальної технологічної і ресурсної незалежності для повного циклу виготовлення всіх типів озброєнь та володіння базовим набором технологій.
Відкритий східний кордон потребує виходу України на природні укріплені рубежі на сході – як мінімум по Волгу та кордоном по північному Кавказу. Також в наших національних інтересах вибудова «санітарного кордону» з дружніх або нейтральних до України режимів у нових суб’єктах міжнародного права на майбутніх східних рубежах. А в найближчій перспективі варто розв’язати проблему придністровської та білоруської російських окупаційних зон.
Паралельно Україна має послідовно обмежувати міжнародні можливості Москви.
Першою фазою має бути ізоляція Росії від Європи: унеможливлення сухопутного та повітряного транзиту, переміщення людей, грошей і товарів. Надалі потрібне встановлення морського бар’єра та контролю за морськими перевезеннями в Чорному та Балтійському морях. Для виконання цього завдання життєво необхідною є деокупація Білорусі й усунення колаборантського режиму проросійської маріонетки Лукашенка. Водночас Україна повинна заохочувати Молдову та допомагати їй ліквідувати незаконний придністровський анклав з урахуванням інтересів української етнічної більшості, що традиційно проживає на тій території. У разі зволікання Молдови Україна, з огляду на екзистенційні загрози, буде змушена самостійно деокупувати цей край.
Беручи до уваги майбутню потенційну конкуренцію за контроль над басейном Чорного моря між Україною та Туреччиною, після деокупації Криму півострів має стати невіддільною частиною унітарної України. Його статус повинен бути рівним з іншими адміністративними територіями, з повною повагою до культурних прав усіх мешканців краю.
Крім того, Україна має встановити природний кордон по Кавказ та бути активним гравцем у регіоні Північного Кавказу.
Спроби Росії будувати антиукраїнський «санітарний кордон» на наших західних кордонах мають отримувати адекватну протидію. Перебуваючи на фронтирі, Україна не може дозволити існування відверто антиукраїнських режимів на своєму західному порубіжжі.
Україна має стати одним із символів світового антиколоніального руху. Подолавши західний колоніалізм, світ зупинився перед необхідністю ліквідації колоніалізму російського. Тому підтримка Росії – а отже, й брутального колоніалізму – має наражатися на безкомпромісну протидію (навіть із застосуванням сили) у країнах, які самі зазнали колоніального ярма. Вигнання Росії з Глобального Півдня, дискредитація партнерства з нею є важливим завданням української дипломатії, спецслужб і війська.
Оскільки сучасний міжнародний вплив вимірюється здатністю проектувати свою силу назовні, Україна повинна розширювати зону свого військового впливу, не цураючись участі у збройних конфліктах. При цьому вона має позиціонувати себе як самостійного гравця, який може бути як надійним союзником, так і небезпечним противником.
На нинішньому етапі Україна має чітко сигналізувати, що дружні відносини з нами можливі лише за безумовного визнання повного суверенітету України щодо всіх міжнародно визнаних територій.
Війна дала можливість перетворитися з постколоніального об’єкта міжнародної політики на великого гравця – учасника створення нового світового ладу. І цим шансом треба скористатися сповна.
Юрій Сиротюк


