Юрій Щур
20 серпня Верховна Рада України ухвалила в цілому доопрацьований законопроект №8371, що передбачає заборону діяльності на території України релігійних організацій, пов’язаних з Росією. Крок цілком логічний. Очікуваний. І мова не лише про два з половиною роки повномасштабної російсько-української війни. Заборона РПЦ та її філій, а мова в першу чергу таки про неї та про них, була на часі від перших днів відновлення незалежності. І причини цього також очевидні. Нонсенсом є існування та бурхлива діяльність в Україні релігійної організації, яка всіляко заперечує окремішність української нації й пропагує «русскій мір». Виголошує анафеми українським героям та канонізує московських імператорів.
У контексті цих подій та окремих «плачів» проти заборони російської церкви, хотілося б звернути увагу на певні цікаві моменти «відновлення» православ’я на території СССР під час німецько-совєтської війни. Почнемо з того, що совєти, витісняючи німців із зайнятої території, зіштовхнулися з досить відчутною проблемою – наявністю відкритих церков. Чекісти на місцях не знали як реагувати на це й тому надсилали запити до керівництва. В СССР на той час вже відбулися певні зміни у ставленні до церкви та релігії. Зокрема, 7 лютого 1943 року було розіслано директиву Заступника Наркома внутрішніх справ СССР Меркулова щодо церковного питання. Перш за все, наголошувалося на тому, що діючими церквами могли залишитися (і то – «до особливого розпорядження») лише ті, які були відкриті під час німецької окупації у церковних будівлях. Усі інші – підлягали закриттю. Однак найбільш цікавим був пункт №2 директиви, де йшла мова про священнослужителів. Якщо останні вважалися ставлениками німців, то мали бути замінені чекістською «перевіреною агентурою, підібраною на місцях, або надісланою з інших областей». Кожен такий агент мав бути погоджений 3-м Управлінням НКВД СССР.
6 листопада того ж року в «українському» НКВД було підготовлено ще один директивний документ, який стосувався церковного питання. У ньому зазначалося, що в СССР змінилася політика відносно православної церкви, було обрано патріарха, призначено Совєт у справах православної церкви. Разом із тим, автори документу зазначали, що різні протестантські церкви проводять антисовєтську агітацію, яка проявлялася у закликах не брати до рук зброї. Особливого клопоту чекістам завдавали українські церковники й діячі релігійного руху, перш за все – прихильники автокефалії. Українська греко-католицька церква тоді ще до уваги не бралася, до Західноукраїнських земель совєти ще не дійшли. Відповідно, чекісти розсилали на периферію інструкції до діяльності на релігійному напрямку.
Зокрема, передбачалося здійснювати провокативну (на чекістському лексиконі – «розкладницьку») роботу серед духівників та прихожан автокефальної церкви, особливо там, де до появи общин були причетні українські націоналісти. Крім того, чекісти мали здійснити вербування великої кількості агентів та інформаторів серед релігійних діячів та общин. Мережа агентів та інформаторів мала бути сформована таким чином, щоб у кожній общині мати одного-два таких персонажів. Як зазначали чекісти, це «дасть можливість контролювати діяльність общини, розробляти її учасників й здійснювати наші заходи серед її членів».
Пункт №16 цього документу більш ніж промовистий: «Через усю наявну агентуру по духовенству й церковникам здійснювати розкладницьку роботу серед общин автокефальної церкви, беручи напрям на повну ліквідацію української церковної автокефалії. Вжити заходів до виявлення серед цієї категорії духовенства оунівського підпілля».
І наостанок кілька, як на мене, цікавих моментів ще з одного документу. «Доповідна записка про агентурно-оперативне обслуговування богословсько-пастирських курсів, функціонуючих у м. Одесі та Луцьку», датована 3 травня 1946 року. Очевидно, що чекісти мали підвищений інтерес до усього, що могло йти усупереч комуністичному світогляду й «генеральній лінії партії». Логічно, що вони намагалися тримати усе під контролем. Тому не дивують й сухі статистичні дані з документу: у Одесі з 12 викладачів курсів 4 вже були агентами МГБ, ще 2 – готувалися до вербування. Слухачів курсів було 22, з яких 1 був агентом, 5 – інформаторами чекістів й робота із агентурення ще тривала. У Луцьку ситуація була ще «кращою»: із 6 викладачів 4 були агентами, а 1 – інформатором МГБ. А от серед слухачів курсів ситуація була «гірша»: із 40 осіб основного та підготовчого відділень 4 були інформаторами чекістів.
Переглянуто лише три документи відносно особливостей розвитку православ’я в СССР у 1940-х роках. Факти, наведені в них – більш ніж промовисті. Я переконаний, що комплексне опрацювання розсекречених документів совєтських спецслужб розкриє глибинні зв’язки підмурків сучасного «русского міра»: церковників і чекістів. І, очевидно, це нормально для них.
Але при чому тут Україна та українці, які зрештою хочуть бути господарями на своїй землі? І шукати свій шлях до Бога без «помічників» із чекістським бекграундом.
