Усвідомлення геноциду не відбувається моментально. Процес знищення українців, який набув масштабів за останні роки, не призвів до зміни нашої мови всередині та назовні. Ми повільно дозволяємо собі право сприймати росіян як організаторів та реалізаторів геноциду, весь час оглядаючись, як злодії. Чи маємо ми право проживати геноцид власного народу, ховаючись за евфемізмами, дошукуючись «дипломатичного лексикону»?
Хто має дати дозвіл народові на усвідомлення та артикуляцію факту геноциду, його тотальності та, зрештою, злочинності? Не варто кивати головою на міжнародні суди, право відстає від реальності так само, як злочин від кари.
Якщо прийняти усвідомлення геноциду українців, тоді чимало оптичних ілюзій спадає з очей. Тоді всі, хто в той чи інакший спосіб толерує геноцид українців, таки виглядають співучасниками і не потребують адвоката. Тому, що тотальність геноциду не передбачає напівтонів чи вибору слів.
Саме тому, кожного разу, коли чергових «хороших» росіян тягнуть в ефір до українців, на закриті чи відкриті «круглі столи», цим намагаються скасувати факт геноциду українців росіянами, не тільки цією позірною «рівністю» сторін. А фактичним відбиранням ефіру в українців, так, ніби ми й досі є частиною якогось умовного простору, де поруч з українцем має обов’язково бути хоч якийсь росіянин. Так, ніби геноцид вже зупинений, кордони відновлені, а мертві забуті.
Довго думав над тим, що феномен усвідомлення геноциду скасовує чимало умовностей, якими українців роками годували уявні та справжні друзі, нав’язуючи вторинність та захланність, провінційність та упослідженість.
Ми маємо право на гнів. На вибір слів. На вимогу відплати тут і тепер. І який би спосіб для відплати ми не обрали, він не буде достатнім. Саме тому, що ми проживаємо геноцид власного народу. І він досі ніким, окрім українського народу не зупинений. Попри всі надіслані кошти, снаряди чи стурбованість.
Станіслав Федорчук
