Російський класик писав: «У Росії дві біди: дурні та дороги». Не можна не погодитися з цією тезою. Але дотепники вже давно подовжили цей ряд стосовно нашої країни: в Україні три біди: дурні, дороги і Росія.
Зараз треба додати до бід України ще і четвертий жах – демографічну катастрофу.
У нас останнім часом популісти часто використовують тему пенсій. Розказують людям похилого віку про необхідність підвищувати (робити перерахунок) пенсії не просто на відсоток інфляції щороку – як цього вимагає закон, а збільшувати у кілька разів. І люди на це охоче ведуться. А воно не працює. Бо в Україні 12,2 мільйонів пенсіонерів. І лише 10,8 мільйонів працюючих. І тому щороку додають до пенсій кілька сотень. І пенсіонери залишаються найбіднішою соціальною групою.
Ми можемо впевнено говорити про крах епохи солідарних пенсій.
Створена в Німеччині в епоху Бісмарка. В СССР впроваджувалася спочатку лише для бюджетників і не брала до уваги селян. Селянам по 12 рублів почали платити лише в 60-х роках. Пенсія селян і зараз найменша – мінімальна. Але і на неї Пенсійний фонд не заробляє сам.
Вже зараз дотації до Пенсійного фонду – найбільший рядок у державному бюджеті. А все тому, що за солідарною системою пенсійний фонд наповнити неможливо: працюючих менше, ніж пенсіонерів.
Проблему знали фахівці ще від кінця 90-х. В набат ми почали бити на початку 2000-х. Бо саме за пізнього Кучми, у 2003-му році, народилося найменше покоління українців – трішки більше 350 тисяч малят.
Цього року до роботи стало, закінчивши Виші (умовно) покоління 1999 року народження. Їх в Україні – близько 410 тисяч. Десь 25% з них тут же поїхали працювати за кордон (і це оптимістичний варіант), тобто в Україні ми маємо близько 350 тисяч.
Цього ж року на пенсію пішов 1961 рік народження. І їх в Україні майже 600 тисяч.
Питання до популістів: по скільки мають платити до пенсійного фонду 350 тисяч людей, щоб прогодувати 600 тисяч пенсіонерів і при цьому підняти пенсії у 2-3 рази?
Ну ви розумієте, що питання не вирішиться ніяк. Очікування знову не справдяться.
Хто винен? Хтозна. Адже, починаючи з Ющенка, (а потім і Янукович, і Порошенко), а зараз і Зеленський – усі президенти, з ледь стримуваною гордістю, говорили про збільшення народжуваності. Складалося враження, що хлопці особисто ночами над цим працюють.
Дійсно, статистика стверджує, що з мінімуму у 2003 році вже у 2007 році народилося понад 400 тисяч дітей, а у передвоєнному 2013 році вже 470 тисяч.
Але зараз знову спад. І знову менше 400 тисяч. А пенсіонерів більшає.
Лідери держави стверджували, що це – результат їхньої ініціативи зі «скупки дітей», коли з 2005-го року почали виплачувати гроші за другу, третю і кожну наступну дитину. Ну, логічно, здавалося б: почалися виплати – збільшилася кількість народжень.
Насправді – це не так. Просто у кінці 2000-х у дітородний вік вступило найбільше на даний час покоління українців.
Спочатку у 60-х народжувалося по 800 тисяч дітей на рік, а у 1984-88 роках по 700-750 тисяч дітей щороку. Тобто по 350-370 тисяч дівчат. Ось вони і почали народжувати по першій дитині. Іноді і по другій.
Цього року уряд, змагаючись у чемпіонаті з популізму, знову збільшив виплати на третю і кожну наступну дитину. І це не просто помилка. Це непрофесійність.
Функція держави – витрачати кошти не тільки результативно, але і ефективно. Освоїти можна будь-яку суму коштів. А що це дасть?
Ще 2012 року Бюро аналізу політики провело дослідження. Воно було не репрезентативним і аматорським. Вибірка була недостатньою, проте тенденція була явною. Опитали 100 жінок, які народили третю (чи наступну після третьої) дитину. Метою дослідження було виявлення мотивів народження та ідентифікація соціального статусу цих жінок. Виявилося, що це три різні соціальні групи.
Перша невелика група – це жінки, які народжували «снігуроньок». Подружня пара, як правило, віком близько 40 років, які мали вже двох дорослих дітей, маючи певні статки (типовий середній клас), народжували третю дитину. Бо у 90-ті вони були «забігані» і не встигли насолодитися батьківством. І зараз надолужують.
Друга, більша група – жінки-віруючі. Незалежно від конфесій. Мотивація проста: Бог дав дитину, дасть і на дитину. Попереджати зачаття – гріх.
І третя, найбільша група, це заробітчанки. Де дитина – це можливість купити в родину плазму чи жити до 3 років на «дитячі гроші». А далі робити наступну.
І де тут ефективність використання державних коштів?
Перші дві категорії народжували б і без державної підтримки. А діти від третьої категорії часто потім будуть кинуті батьками і стануть соціальними сиротами. Скільки такими подачками від держави мотивували до народження дітей мам малозабезпечених і безвідповідальних? Хто це досліджував? Але і без ґрунтовних досліджень ясно, що стратегія «закупівлі дітей» не спрацювала. Адже коефіцієнт фертильності так і залишився на рівні «півтора землекопи».
Що це? Ті, хто готували стратегію ще Віктору Ющенку, були у дитинстві такими, як герой радянського мультика. Він неправильно вирішив математичну задачку і у Країні невивчених уроків у нього басейн копали півтора землекопи.
Коефіцієнт фертильності для простого відтворення нації має бути 2,2–2,3. Це значить, що 10 жінок за свій репродуктивний вік мають народити 22-23 дитини. Це щоб замість себе залишити дитину, замість чоловіка, ну і на всяк випадок. А цей коефіцієнт як почав рушитись у кінці 80-х, впав до 1,3 на початку 2000-х і тільки потім ледь вирівнявся до 1,5 – «півтора землекопи».
Нація себе не відтворює у майбутніх поколіннях. Населення старіє. Пенсійний фонд просідає.
З’являється дуже ображена електоральна група, яка завжди залишається на межі виживання.
Це проблема не тільки нашої країни, а й усіх європейських. Старіюче населення – більш доступна здобич для популістів.
Потрібна зміна стратегії. Держава має бути розумним егоїстом. Якщо стратегія «скупки дітей» не працює, або навіть працює проти держави (за рахунок збільшення в перспективі соціального сирітства і безвідповідального батьківства) – що робити?
Тут треба з’ясувати ще одну деталь. Глобалізація і технічний прогрес швидко змінюють ментальність. За 30 років пральні та посудомийні машини, мікрохвильовки – визволили жінку з сімейного рабства. Жінки почали доглядати за собою. Молоді жінки перестали хотіти жити зі свекрухами. З’явилося прислів’я: хочеш онуків – купи дітям квартиру.
Мотивувати народжувати можна не через прямі виплати. Мотивувати можна через придбання житла. Пам’ятаємо: держава – розумний егоїст. Прикріпити молодь до України можна житлом.
У нас діє кілька програм, спрямованих на реалізацію молодими людьми можливостей отримати власне житло.
Зараз наче б то діє іпотечна програма, яку Зеленський взагалі подає як своє ноу-хау: програма іпотечного фінансування під 7% річних. Але вона працює погано. Бо великим має бути перший внесок – до 30%. Бо банки ще все одно виставляють свої відсотки. І виходить десь 11%. І у великих містах молодим сім’ям це – не підйомно. Натомість Польща без проблем видає безвідсоткові кредити. І це під їх рівень зарплат. І зманює нашу молодь до себе. А якщо 25-річні народять у своїй квартирі дитину в Польщі – вони вже ніколи не повернуться.
Ми втратили наших громадян і все їх потомство. І підсилили генофонд іншої країни. Виправили демографічну ситуацію їм. А в Україні ж була, хоч і більше на папері, Програма забезпечення молоді житлом. От її і потрібно реанімувати. Основне – зрозумілий і прозорий принцип відбору учасників програми. І це має бути активна молодь до 35 років. Офіційно працююча молодь чи ФОПи.
Фінансування просте. Молода родина отримує кредит на житло. Сплачує 6% перший внесок. Сплачує зайві квадрати – ті, що більші за державну норму: 21 м2 на члена родини та + 20 м2 на родину.
Держава сплачує відсотки, молоді люди сплачують тіло кредиту, якщо у них одна дитина. За другу дитину держава пробачає 25% кредитних зобов’язань, за третю – 50%. Мотивація народжувати більше дітей – безперечна. Але програма не фінансується. Фінансуючи живими грішми молодих людей, ми фактично часто сплачуємо за імпортні товари і вкладаємось в інші країни.
Фінансуючи «Велике будівництво доріг», уряд Шмигаля фактично робить «скатертиною дорогу» молоді, яка їде назавжди за кордон.
У цьому році на «скупку дітей» держава закладає майже 2,5 мільярди гривень.
Якщо таку ж суму закладати на програму молодіжного житлового кредитування, то можна отримати:
-
Фінансування власної будівельної галузі й усіх супутніх.
-
Через зміни до програми мотивувати місцеві бюджети до співфінансування (гривню на гривню) програми;
-
Місцеві громади під такі проекти можуть виділяти на пільгових умовах землю, що, безумовно, зменшить вартість квартир.
-
Масове будівництво призведе з часом до зменшення цін на житло.
-
Вкладаючи одну й ту ж суму коштів щороку, можна збільшувати розмір фінансування, адже будуть повертатися кредити попередніх років і матимемо ефект сніжного кому.
-
Держава припинить поширювати патерналістські запити. Кошти отримає активна частина населення, здатна будувати цю країну.
-
Суттєво зменшиться відтік молоді за кордон. Якщо хтось від сімейного гнізда і поїде на заробітки, то не надовго і з метою швидшої виплати кредиту.
-
Посилиться рівень громадянської активності. Люди з доступним, але не виплаченим кредитом вимагатимуть від держави чітких правил гри.
-
Зменшиться кількість розлучень. Приклади з іпотеками доводять: родина з кредитом не поспішає розлучатися, бо ділити ще немає чого.
У програму обов’язково треба вносити зміни.
Провести географічно-урбаністичне зонування.
Окремо Київ і великі міста понад 100 тисяч жителів – де вести лише будівництво. Окремо – малі міста і селища міського типу, де має бути можливість купівлі житла на вторинному ринку, що дозволить об’єднаним територіальним громадам залучати молодих спеціалістів, надаючи їм кредити.
Окремо треба прописати, що квартира молодіжного кредитування має бути не менше двох кімнат. В однокімнатній квартирі швидше за все буде лише одна дитина.
Середня вартість кредиту у середньому обласному центрі – близько 600 тисяч гривень. Видаткова частина державного бюджету 1400 мільярдів гривень. Заклавши 7 мільярдів, тобто близько 0,5% коштів Державного бюджету та залучивши стільки ж з місцевих, ми матимемо змогу видавати більше 20 тисяч кредитів уже у наступному році.
Безумовно, програма Молодіжного кредитування сама не змінить демографічну ситуацію. Але в купі з другим етапом пенсійної реформи, іншими ініціативами сімейного та патріотичного виховання хоча б трішки підвищить народжуваність та зменшить катастрофічні наслідки депопуляції.
У нас найбільше жінок родом із середини 80-х. У нас ще є 5-6 років, щоб створити для них умови народити по другій і третій дитині.
Суспільний запит для цього великий. Це та програма, де «за» – і мами, і бабусі. І ті партії, які намалюють гасла молодіжного кредитування на своїх знаменах, матимуть додатковий бонус на майбутніх виборах. І, нарешті, це буде не голий популізм, а щось реальне.
Віктор Бобиренко
