Сергій Квіт,
доктор філологічних наук, професор НАУКМА
(Доповідь на ІХ Бандерівських читаннях)
Вища освіта в Україні досі значною мірою може характеризуватися як пострадянська. В той час, як радянська система вищої освіти і наукових досліджень фактично припинила своє існування ще вкінці 1980-х років, в незалежній Україні вона подекуди набула ще більш потворних рис, ніж це було за часів СССР.
Радянська та колоніальна спадщина
Це стосується, наприклад, масового поширення плагіату та інших форм академічної недоброчесності. Так, починаючи з 1990-х років, плагіат став засобом будування наукової кар’єри, чого не було в Радянському Союзі. Ще один приклад: розбещення радянською владою (у т.ч. блат, радянські ідеологічні вимоги та ін.) після здобуття Україною незалежності трансформувалося в цілком раціональне хабарництво, яке подекуди навіть розглядається як початки якихось «ринкових» стосунків.
Оскільки у 1990-х роках українські заклади вищої освіти (ЗВО) були покинуті самі на себе, вони почали виживати, хто як може. Це включало в себе відкриття непомірно великої кількості юридичних, економічних, управлінських спеціальностей та факультетів сумнівної якості в університетах різного, у т.ч. невідповідного профілю. А також – масове заснування нових, переважно приватних ЗВО та їхніх філій, що не відповідали ніяким вимогам якості й імітували, чи взагалі ігнорували наукові дослідження.
Значна кількість викладачів марксистсько-ленінського, партійно-пропагандистського та русифікаторського напрямів терміново перекваліфіковувалися на соціологів, політологів, філософів, економістів, піарників, істориків, викладачів іноземних мов. У цьому річищі була започаткована нова/стара традиція т.зв. обов’язкових курсів (понад 30), що мала на меті зберегти для таких «перевірених кадрів» години навчального навантаження.
Непомірно велике аудиторне навантаження, нерозуміння важливості для університетського викладача спеціального оплачуваного часу для проведення власних досліджень, персонального зростання, підготовки до занять, ще з радянських часів призвело до штучного подрібнення і збільшення кількості курсів. Працедавці до 2014 року практично не брали участі в організації освітнього процесу, не довіряли українським ЗВО.
Російська мова так і не була повністю витіснена з вищої освіти. Залежність від радянської спадщини, традиційні зв’язки з країнами пострадянського простору, що перебувають у фарватері путінської Росії, досі накладає відбиток на організацію освітнього процесу, поширені практики, подібні форми роботи і концептуальні підходи.
Держава продовжує тримати у повній організаційній і фінансовій залежності державні ЗВО. Це відбувається з метою втримання політичного контролю над академічною сферою та з причини нерозуміння важливості освіти і науки для незалежної України у сучасному конкурентному світі. Звичне для української вищої освіти «ручне управління» робить вітчизняні університети немічними.
Тому, зважаючи на успіх тих західних країн, які мають якісні заклади вищої освіти, запровадження всебічної університетської автономії (академічної, фінансової, організаційної) слід розглядати як єдиний шлях до реформування і розвитку українських університетів. Лише самі ЗВО можуть нести відповідальність за власну якість. Це стане можливим, якщо вони стануть фінансово незалежними, реально господарюючими суб’єктами. Україна повинна одержати якісні університети (конкурентоздатні на міжнародній арені) хоча б для того, щоб бути самодостатньою і незалежною.
Критика пострадянського університету в Україні
Такий стан справ зазнає дошкульної критики з різних поглядів, які можна згрупувати в три головних напрями.
Перше. Критика «неомарксистська». Вона звинувачує державну політику як «неоліберальну», тобто таку, що має регулюватися за правилами вільного ринку як у фінансуванні, так і з погляду «ринкового попиту» на мову навчання і викладання, зразки академічної культури тощо. Зосереджується на правах різних соціальних меншин, обирає пріоритетом права людини перед правами громади (нації, суспільства). Некритично прикладає окремі західні концепції до українських пострадянських, постколоніальних і посттоталітарних реалій.
Неомарксизм має ознаки ідеологічної індоктринації, схильність до підриву усталених суспільних норм як застарілих та реакційних ідеологем. Не зважаючи на справедливі заклики до соціальної справедливості, «науковості», раціональності та якості, зокрема в контексті вищої освіти, неомарксизм не може позбутися традицій соціальної «революційності», публічної «викривальності», шантажуванням публічними звинуваченнями і знищенням репутації опонентів. За висміюванням «традиційних цінностей» проглядається намір не повернутися до концепту свободи як такої, а натомість запропонувати систему інших, але так само жорстких і навіть авторитарних правил.
Друге. Критика «права». Переважно засуджує теперішню політику як «ліволіберальну», зосереджуючись на запереченні перебільшеної уваги до прав соціальних меншин, «гендерної ідеології», піднімаючи важливість української мови, національно-патріотичного виховання. Цей порядок денний у контексті вищої освіти, насправді мало стосується самої вищої освіти, оскільки пропаговані жорсткі дидактичні форми (прямолінійне роз’яснення, що є добре, а що – погане) більше притаманні контексту середньої освіти.
Заклики до традиційних і зокрема сімейних цінностей в умовах ігнорування цілісної картини реформ, відлякують своєю риторичною спорідненістю з путінськими «традиційними цінностями». Риторика «національного блага» майже повністю ігнорує проблематику корумпованості та неналежної якості вищої освіти. Боротьба проти «засилля» англійської мови взагалі позбавлена адекватності й свідчить про наміри самоізоляції в теперішньому глобальному світі. Має місце вульгарне порівняння європейського та проросійського векторів розвитку як двох проявів «зла» для України. Головна вада цієї критики полягає у відсутності пропонованих позитивних моделей.
Третє. Критика функціональна. Зосереджується на інституційному змісті, призначенні та суспільній ролі сучасного університету. Вказує на невідповідність пострадянських структурних форм, управлінських принципів, підходів до фінансування, змісту освіти, стосунків всередині університетських громад українських закладів вищої освіти, браку власне нового українського компоненту.
Також на нерозуміння важливості унікальної внутрішньої культури та усвідомлення власної місії кожним окремим ЗВО, необхідність втілення в Україні таких типологічних концепцій, як дослідницький, навчальний та відкритий університети тощо. Робиться наголос на важливості для академічного світу як української мови, так і англійської: в іншому випадку, хтось інший, тільки не самі українці, розповідатимуть світові про Україну.
Шляхи для якісних реформ
У погляді на всі необхідні зміни в українській вищій освіті після 1991 року слід пам’ятати про те, що світ швидко змінюється, у т.ч. розвиваються університети у провідних західних країнах (хоч і не тільки), стаючи все більш привабливими для потенційних українських абітурієнтів. Імітація або гальмування освітніх реформ суперечить українським національним інтересам і має ознаки злочину. Фактично це спричиняє витіснення української молоді за кордон.
Отже, яку роль повинні відігравати українські університети в Україні?
По-перше, вони мають стати центрами підготовки майбутніх національних лідерів в усіх сферах розвитку суспільства. В інших термінах – виконувати завдання якісного розвитку і відтворення людського капіталу. Це стане можливим, якщо вони стануть одночасно українськими і глобальними інституціями, позбудуться пострадянських рис, стануть повністю україномовними та, одночасно, матимуть належне англомовне академічне середовище, водночас стимулюватимуть вивчення і застосування різних іноземних мов.
По-друге, українські заклади вищої освіти повинні стати центрами наукових досліджень та впровадження інновацій, на які б спиралася вітчизняна економіка. Іншими словами – навколо них мали б виникнути відповідні національні і глобальні екосистеми, дружні для українського інтелекту, які б одночасно спиралися на підтримку держави та приватну ініціативу.
В наші часи людський розум стає головним джерелом багатства і розвитку. Хотілося б, щоб в Україні чимшвидше прийшло розуміння цього факту. Ця істина суголосна ставленню до власного війська: хто не вміє годувати свою армію, годуватиме чужу; хто не дбатиме про національний інтелект, інвестуватиме в багаті держави, куди втікатиме наша молодь. Саме це відбувається зараз.
По-третє, український університет повинен бути незалежною інтелектуальною трибуною, відкритою до критичного мислення, чесної та професійної експертизи. З певного погляду, український заклад вищої освіти буде певним мас медіумом (поруч з іншими мас медіа), ідеями якого цікавляться, на які спираються і яких потребують державні інституції, приватний сектор, ціле українське суспільство.
По-четверте, внутрішня культура українського університету має виходити з принципу «Україна понад усе!», в якому українська держава виступає базовою цінністю української національної та громадянської ідентичності, поруч з поняттями гідності і свободи.
Висновок
Всі інші питання у відношенні до вищої освіти сучасної України можуть підніматися лише в контексті розуміння окресленого порядку денного. Ігноруючи його, український політичний клас, включно з усіма політичними силами, що побували при владі й в опозиції від 1991 року, досі не виявляв ознак належної зрілості й відповідальності.
