Поряд з моїми дітьми на Майдані

На Майдані – мої діти. Так само, як і Ваші. Тобто, на Майдані наші діти.Тільки-но різниці: вони мені телефоном кажуть: Отець! Я заступаю на ніч. Якщо задовго зі мною не буде зв’язку або щось такого стане відомо… отець! Будь ласка! подзвоніть мамі, щоби вона від Вас дізналася, добре? ну, Ви їй якось скажіть, у Вас вийде, бо Вам Бог поможе… І ще, щоб Ви знали – дякую Вам за все, що зроблено для мене…

Я – отець. Від бойового кличка я відрізняюсь тим, що знаю: якщо проб’є година, я – навіть не маючи сил, через судому горла переступаючи – зателефоную мамі.

Може тому бойовий кличко у спілкуванні з Нацією на Майдані сьогодні був настільки не по-спортивному “датий”, що усвідомив свій страх: сказати мамі те, що сказати понад природню силу, – про те, що дитина ніколи не повернеться до дому. Бойовий кличко знайшов в собі мужність признатися у тому, що він – не отець.
Бойовий (у категорії посередньої легкості) тягнибок, теж “датий”, брав Націю “на пацана”. Бойовий (у категорії романтичного стрибка) яценюк, теж “датий”… такий собі піонервожатий: діти! ви молодці! все вирішує дисципліна! пизди получитє завтра – будь готов, усігда готов! всім збирати гілки для вогнища і оце все будувати від наметів і до якнаймога ділі… ну, ви всьо понялі – дисципліна! а ми пішли порадитися за стаканом чаю…

Поряд з моїми дітьми лишились ті, що не піднімаються високо і не говорять “до загалу”, але просто є поряд. Поряд з моїми дітьми залишилися брати і отці – і ось мати неподалік. Вони знають, що робити напередодні страти: просто лишатися людьми і не відходити “за стаканом чаю”… – навколо кружляють хижаки. Нема звідки чекати допомоги. Допомоги нема і не буде. І треба, коли прийде час, віддати життя, – воно ж на цій, Богом даній землі, нам не вперше… А хижаків за століття ніколи не бракувало, бо не було ж часу, коли б янучари не приходили по ясир й за одно хату підпалити і землю кров’ю скропити. Хто ж буде сперечатися: воно би гарно було би – без хижаків та янучар. Тільки… тільки знаєш, сину: ті хижаки і янучари вискакують з нашого нутра, не з відкілясь приходять. І годуються нашим життям, бо свого власного не мають… тому я так хочу, щоби ти став добрим священиком або добрим вчителем – не бойовим кличком, не середньої важкості бойовим тягнибоком, не романтичної категорії “говорящім зайцем”. Хочу, щоби ти став добрим священиком – якщо монахом-священиком, ще краще! – або добрим вчителем. Щоби ти був свідомий, що саме на спустошеному Майдані священиків і вчителів вирішується справа, чи будуть хижаки множитися в нашому внутрішньому середовищі або ж знайдемося заспівати їм: як топиться віск від вогню, як щезає дим – нехай вони щезнуть! Нехай воскресне Бог – і розточаться вороги Його!
Ти повернешся, сину, з того Майдану, і у мене не буде причини говорити твоїй мамі те, що я знайду в собі сили сказати їй – але не дай Боже! Ти повернешся, сину.
Ти розумієш – тепер розумієш – чому я так хочу, щоби ти став добрим вчителем, а ще краще – святим священиком, може й монахом-священиком. Бо я – отець, і я хочу для тебе святої долі. А хижаків на нас ніколи не забракне… вертайся, сину!