Андрій Гайдамаха
«Вірність традиції минулого є гарантією щасливого майбуття» – таке мотто стоїть у передмові до наукової розвідки о.д-ра Івана Хоми (пізніше – владики Івана, висвяченого Патріярхом Йосифом Сліпим) п.н. «Ідея спільного синоду 1629 року» (видана в Римі 1976 р.). А в цій передмові є ще одне речення, на яке варта звернути увагу: «Церква в історії постійно оновлялась під впливом Святого Духа, бо людський елемент в ній постійно такої обнови потребує, як потребує обнови стало наша душа», – так научає автор передмови д-р І.Музичка.
Коли мати на увазі цю істину при вивченні історії Української Церкви, яка не менш складна й драматична, як політична історія української нації, то це полегшує сприймати і розуміти історичні факти й часто несприятливі обставини, які супроводжували долю народу й українського віруючого люду на чолі з своїми провідниками – світськими та церковними. Та й сама розвідка про «Ідею спільного синоду 1629 року», яка обговорювалася між митрополитом уніатської Церкви Веліяним Рутським та православним митрополитом Київським Йовом Борецьким й архімандритом Петром Могилою, показує, як було втрачено добру нагоду об’єднати у форматі київського патріархату два крила єдиної Української Церкви київської традиції. Цей невикористаний шанс завдав українській нації і Церкві потому нових і глибоких ран, які донині не загоєні.
Існування Української Церкви київської традиції у межах незалежної і суверенної України далі становить болючу проблему і стає каменем розігри чужих сил у нашій рідній країні. Однак, наша історія повинна надатинам упевненості у своєму праві на незалежність і самобутнє існування як державної нації, так і помісної Церкви.
Як знаємо, початок та історичний осередок церковно-релігійного життя Східної Європи був у Києві. Українська Церква з самого початку свого існування займала особливе місце серед Східних Церков. Київські митрополити звільнялися з-під впливу Царгороду, коли патріарх Керулярій зірвав з Римом, а Київ ще на півстоліття утримував стосунки з Римом. Саме в той період уперше київського митрополита священство обрало соборно, а не іменував його патріарх. Та й пізніше, коли УЦерква пішла за прикладом Царгороду, її залежність від нього завжди була слабкою.
Українська Церква зберігала завжди свою власну волю супроти держави і ніколи не ставала «державною» Церквою. Проте, таку «одність» російської держави і Церкви створено в Московській державі, і вона збереглася по нині за патріарха Кіріла, набравши експансійного виміру в державно-церковній доктрині «Русскій мір».
З переходом від експансивного до інтенсивного політичного життя розпалася єдина державна територія Руси-України Великого князя Володимира Великого – на окремі й неприхильні до себе державні організми, тобто на державу українську і державу московську. Вони намагалися поширити свої впливи також на Київ, як на центр церковного життя, і через це попали в завзяте суперництво. Спочатку Київ брав верх у цьому змаганні, й тому Москва в 12-му віці намагалася відсепарувати свою Церкву від Києва і безпосередньо пов’язувати її з Царгородом. Однак, монгольський напад на Європу в 13-му столітті, створення сильної татарської держави, з пануванням у Києві та Москві, а пізніше упадок Царгороду (1458) під штурмом турків – всі ці події дали змогу Церкві у Москві позбутися залежності від Візантії. Таким чином, як підкреслює історик Степан Томашівський («Церковний бік Української справи», СВУ – Відень, 1916 р.), у Східній Європі поза впливом турецької держави опинилися дві православні Церкви: 1). Українська Церква національна, що обіймала всі землі Литовської і Польської держави і підтримувала контакт із Царгородом, та 2) самостійна Московська Церква державна. Отже, таким чином політичні обставини рішали про церковні відносини. Відтепер кожна зміна державних кордонів істотно змінювала також межі обидвох церковних провінцій.
Однак, різниця між двома митрополіями була не тільки політичною, але й дух та духовна культура обох Церков були наскрізь різнорідними. Московська Церква була повністю державною, тоді коли Українська Церква спромоглася під чужим пануванням Литви та Польщі зберегти значну міру зовнішньої та внутрішньої незалежності. На відміну від своєї північної суперниці, Українська Церква (Православна й унійна) завжди була відкрита для західно-європейської культури. Тому Москва дивилася на неї як на неправовірну, а нині ще – як на неканонічну… До речі, як зазначає той же Степан Томашівський, «українська культура загалом, і церковна зокрема, стояли за часів Галицько-Володимирської держави в далеко ближчім спорідненні з католицьким Заходом, ніж у часі двох дальших століть», коли Україна буде приєднана до Польщі.
Культурні коди, закладені в традиційній українській, в основному християнській культурі, та політичні обставини – в наступні два століття надалі визначали розвиток й упадок Української Церкви по обох берегах єдиного Дніпра. Хочемо вірити і сподіваюся, що під впливом національного пробудження в кінці 19-го століття та національно-визвольних змагань протягом усього – як тепер кажуть – «короткого 20-століття» дослідники розглядатимуть історію Української Церкви київської традиції під новим світлом, а також переосмислять роль та значення об’єднаної та помісної Української Церкви сьогодні, та завтра, до якої увійдуть всі гілки Церкви під патріяршим управлінням і яка буде визнана патріярхами Вселенської Церкви, як у Римі, так й в Царгороді та інших традиційних патріярших осередках.
У ХХ-ті столітті українська нація піднялася вибухом національної революції та вела довголітню й жертовну боротьбу усіх верств населення та свідомої еліти нації, що вкінці призвело до проголошення, збройного захисту й кількох спроб відновити державну Незалежність. ХХте століття було також століттям, в якому Українська Церква київської традиції склала великий історичний іспит. Вона мужньо стояла на боці національних і державницьких прагнень українського народу, підносила свій духовний рівень й організувала свої церковні структури відповідно до політичних обставин. Як фенікс із попелу, православна гілка Української Церкви стала на шлях утворення автокефалії, шляхом соборного рукоположення, за відмови поголовно всіх ієрархів РПЦ в Україні очолити цей мужній і надиханий святим Духом процес. Відтак, томосом Константинопольського патріарха з 1924 року, на визнання Православної Церкви в Польщі, яка тоді окупувала також етнічні українські території, УАПЦ відновила канонічність своїх архієреїв та вступила в повну Апостольську традицію Христової Церкви.
Українська Церква на території, окупованій військом російських більшовиків, стала жертвою страшної фізичної розправи, стала Церквою-Мученицею й здобула в небесах немеркнучу славу віроісповідництва за чистоту Христової віри і її кровної жертви. Згодом, коли за українську землю і людей на ній йшла безоглядна нацистсько-большевицька війна, УАПЦ отримала змогу відродитися: на крові своїх попередників і новомучеників створювалися у центральній та східній Україні нові єпархії, в тому числі й Харківська та Полтавська єпархія на чолі з митрополитом Феофілом Булдовським. Однак після прогнання нацистів й окупації всієї України червоними військами настала довга ніч, яку вороги використали для нищення Української Церкви – УГКЦ й УАПЦ. Лише за межами червоної імперії, яка охопила половину Європи, могла Українська Церква серед емігрантських громад зберегтися, розвиватися і свідчити перед усім світом про мучеництво своїх братів і сестер у тюрмі народів, яким для них став СССР. Проте, іскра Божого Духа таки залишалася жевріти в серцях мільйонів вірян, які були змушені поневірятися в неволі, в тюрмах та на каторгах,- вони творили українську Катакомбну Церкву, яка прославилася новими ликами мучеників за віру, за Христа і за життя у вільній та незалежній Україні.
Молитвами, активним рухом спротиву та поступовим прогниттям більшовицької імперської ідеології – Росія, у форматі СССР та соцтабору, під очима всього вільного світу нарешті імплодувала і розвалилася. Завершилася Холодна війна, яка почалася 1917 році між світом Леніна-Сталіна і світом демократії та вільної економіки на чолі зі США. Скинули зі себе кайдани численні народи й виникли нові національні держави: нарешті в Європі епоха, яка почалася ідеями Французької революції і процвіла Весною народів ще у 1848 році, у ХХ-тому столітті завершилася становленням цілого ряду національних держав, які відстоюють і плекають у себе європейські цінності. Серед них є й Україна.
Якщо на закінчення цього короткого слова і на привітання з нагоди 70-ліття створення Харківсько-Полтавської єпархії хотілося сказати щось особливе, то це наступне. Якщо ми віримо, що Церква постійно оновляється під впливом святого Духа, подібно як оновляється і душа людини,- це по-перше; та коли зважати, що Українська Церква київської традиції від самого початку самого існування користувалася широкою автономією у внутрішніх та зовнішніх справах – це по-друге; то, зокрема, у своїх помісних церковних справах вона завжди керувалася правом «соборування». На соборі священиків і мирян у 1921 році спільними молитвами і рукоположенням, як у громаді первісних християн, було поставлено першого єпископа новопосталої УАПЦ.
До речі, «соборування» було також характерною традицією в житті УГКЦ. Про це було наголошено на недавній конференції п.н.«Радомишль в історії Української Церкви 1682 – 1840 років», що проходила в Радомишлі, колишньому осідку київських митрополитів УГКЦ.
Нагадаємо, що м. Радомишль (Житомирщина), це – колишня митрополича столиця Української Греко-Католицької Церкви (стара назва – «Унійна Церква»). Конференція була приурочена до 250-ліття введення на престол Пилипа Володкевича, Митрополита Київського, Галицького та Всієї Руси.
Історик і декан гуманітарного факультету УКУ Ігор Скочиляс підкреслив, що інститут єпархіальних соборів, що їх скликав митрополит у Радомишлі, відкриває цікаві особливості формування категорій партикулярного права Київської митрополії. Історик Ігор Скочиляс уважає, що події, які відбувались у митрополичих палатах та знаменитій Святотроїцькій церкві Радомишля, – також розкривають один із феноменів Східної Церкви – соборування, тобто зібрання чи з’їзди духовенства, які очолював правлячий архиєрей. Тут також формувалося партикулярне право Східної Церкви, зокрема Київської митрополії. Київська Церква православної унійної юрисдикції стала для українців своєрідним публічним форумом. «Таким інститутом, зокрема протягом XVI–XVIII ст., був інститут митрополичих та єпархіальних соборів. Рішення, прийняті в митрополичих палатах, розвивали українську культуру та соціальне життя й поширювалися на територію України, Литви, частину російських та білоруських земель», – зазначив історик Ігор Скочиляс. Про що детально інформувала прес-служба УГКЦ на своєму офіційному сайті.
І на цьому особливому понятті – соборування, яке характерне для Української Церкви київської традиції, хочу завершити свій виступ. Він протистоїть поняттю державної, синодальної Церкви Московського патріархату. Якщо Українські Церкви творчо й організаційно повною пригорщею черпатимуть з багатої культурної скарбниці Церкви помісної київської традиції, так співзчувної з європейською культурою, та протистояти кірілівській доктрині «Русского міра» не буде страшно, вона на українському культурному грунті не прийметься. Навпаки, через соборування кліру та мирян, і сопричастя між ієрархами всіх гілок Українських Церков київської традиції, ми впевнено наблизимо той день, коли за діями святого Духа нарешті наступить повнота Української Церкви під одним пастирем. Нехай нинішнє свято буде одним із конструктивних кроків на цьому довгому й відповідальному шляху.
