В умовах, коли міністерство освіти і науки суттєво скоротило переліки звітності, що подаються з регіонів, обмежило кількість загальнонаціональних заходів, й продовжує лінію на дебюрократизацію, продовжують надходити звернення від вчителів загальноосвітніх навчальних закладів щодо неправомірних вимог з боку керівників навчальних закладів, органів управління освітою, методичних кабінетів (центрів) та інших організацій щодо ведення документації вчителем та примусу до виконання невластивих вчителю функцій. І це – не зважаючи на попередні регламентуючі вказівки з міністерства, як от наказ міністерства від 27.05.2014 № 648«Щодо припинення практики створення та вимагання від дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та позашкільних навчальних закладів документації та звітності, не передбаченої законодавством України», або ж листа від 11 листопада 2014 р. № 1/9-586«Щодо здійснення вчителем науково-дослідницької діяльності та пошукової роботи».
Люди, які працюють в освітянській сфері, чудово знають, якою кількістю актів (законами, статутом закладу, правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими обов’язками тощо) регламентуються обов’язки вчителя. Додаткові обов’язки покладають на педагога класне керівництво, предметна та позакласна діяльність, участь у громадській роботі. При цьому на перешкоді творчій діяльності педагогічного працівника, його зосередженості на виконанні головного функціонального обов’язку і покликання – надання якісних освітніх послуг стоїть переобтяження його введенням всілякої, у багатьох випадках не передбаченої жодним нормативно-правовим актом, письмової звітності, планування та іншої документації. Відтак це поглинає значну кількість сил і часу вчителя, перетворюючи його роботу на механічну рутинну проектно-звітну діяльність, що надмірно контролюється й перевіряється керівниками різних рівнів та інстанцій.
Розуміють цю ситуацію і представники теперішнього керівництва освітянського міністерства, на чолі з українським, європейським міністром Сергієм Квітом. Як результат, з’явився окремий лист міністерства № 1/9-630 від 5 грудня 2014 року «Про неухильне дотриманняпринципів гарантування свободи педагогічної діяльності вчителя», у якому наполягається на неухильному дотриманні принципів педагогічної свободи вчителя. Зокрема, вказується на те, що календарне та поурочне планування здійснюється вчителем у довільній формі, у тому числі з використанням друкованих чи електронних джерел тощо. Формат, обсяг, структура, зміст та оформлення календарних планів та поурочних планів-конспектів є індивідуальною справою вчителя. Встановлення універсальних у межах навчального закладу, міста, району чи області стандартів таких документів є неприпустимим. Строки їхнього зберігання вчителем також законодавчо не встановлені, а відтак вчитель самостійно приймає про це рішення. Себто, економія на витрачанні часу вчителем для продукуванні нікому не потрібної макулатури очевидна.
Крім цього, створення, наповнення та зберігання різноманітних порт-фоліо, папок, альбомів тощо з напрацюваннями вчителя на паперових носіях, в тому числі при підготовці його до чергової чи позачергової атестації, участі в конкурсах тощо не належить до передбачених законодавством видів роботи й не може вимагатися від вчителя керівниками навчального закладу, представниками методичних служб чи органів управління освітою. Отже, і безглузде обов’язкове «рукоділля» в радянському стилі також відходить у минуле.
Законодавчі та підзаконні акти у сфері освіти надають вчителеві право, а побудова навчальних програм з предметів передбачає можливість перенесення вчителем уроків, збільшення кількості годин на вивчення окремих тем. Відтак, контроль щодо так званого «відхилення» вчителя від календарного планування чи від матеріалів підручника є неправомірним і неприпустимим. Також важливий пункт, однак тут вже варто громадськості, батькам контролювати все ж таки зміст уроків, щоб, для прикладу, якийсь вчитель історії, колишній активіст-«регіонал», не вважав за потрібне протягом року вивчати з історії України ХХ століття виключно теми на кшталт «Голодомор: реальність чи міф?» або «Подвиги радянських партизанів у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами та українсько-німецькими націоналістами». Цілковиту свободу можна без остраху дозволяти людям, які самі є вільні від стереотипів. Нажаль, серед освітян, особливо в гуманітарній сфері, громадський контроль ще знадобиться, і не рік або два.
І, нарешті, те, що повинно потішити тих педагогів (переважно молодих), які шукають щось нове. Міністерство стверджує: вибір форм та методів викладання є винятково прерогативою вчителя й не можуть регламентуватися ні адміністрацією навчального закладу, ні органами управління освітою. Вимоги окремих керівників щодо зведення діяльності педагога до застосування ним лише традиційної класно-урочної форми проведення занять чи застосування тих чи інших методик е неправомірними й вчитель не зобов’язаний їх виконувати.
Підсумковий висновок міністерства: дотримання цих та інших приписів та принципів сприятиме професійній самореалізації педагогів і, як наслідок, – підвищенню якості освіти. Важко не погодитися. Лист міністерства доволі лаконічний, проте максимально чіткий. Зараз, в період зимових канікул, кожен освітянин може ретельно обдумати те, як він зможе надалі вільніше працювати, навчаючи та виховуючи майбутніх українських громадян, і менше часу витрачаючи на продукування обов’язкової макулатури. Для громадськості, батьків зимовий період – це нагода придивитися, хто з педагогів, можливо, міг би скористатися цим документом задля того, щоб занедбувати свої обов’язки під прикриттям «творчих пошуків», або й продовжити плекати нових «тітушок» за рецептами Табачника. І вчасно такий процес припинити.
Юлій Хвещук
