Уже на позиціях 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила я почав напо-легливо думати над тим, кого ж нагадують мені ці хлопці, що вже роками оберігають свою державу від нечисті, яку бояться і набагато краще озброєні і натреновані армії світу. І тільки потрапивши в окопи «махри», я зрозумів, кого мені нагадують ці прості й одночасно непрості хлопці і дівчата. «Бойові мурахи» — саме так я назвав для себе ці сотні людей, котрі нарили тут міріади підземних сполучень і ходів, бліндажів та «лисячих нір», де вони ховаються від обстрілів від уламків мін та ПТУрів, набудували глиняних і земляних укріплень, криївок та пасток для ДРГ, промаркували білими шнурами безпечні від замінувань дороги, наточили павутиння «розтяжок» і водяних та комунікаційних артерій. Вони разом кидаються на ворога, який намагається підпалити їхній піхотний мурашник, тягнуть на собі те, що здавалось би, вже несила тягнути, гинуть, але на їхні місця відразу ж стають інші. Бойові мурахи, що сьогодні тримають на собі Україну…
Поспілкувавшись на блокпості з розвідниками і місцевими жителями (перші отримали свою долю ласощів і маскувальні сітки, другі — наші підозрілі погляди, а у відповідь — запевнення у тому, що вони нас люблять), чекаємо на подальші вказівки. Неподалік — розбита до кістяка «Градами» АЗС, Пам’ятний Знак трьом бійцям батальйону «Донбас», котрі поклали тут свої голови ще
18 липня 2014 року, під час визволення Попасної, і Знак на вшанування львівських військових та волонтерів, які підірвались неподалік на фугасі в травні 2015-го — важкі криваві тавра від тих, в чиїх очах комедіанти побачили бажання миру. На гранітній дошці «донбасівців» читаю: «Боха», «Кочерга», «Чорний». Боха — 1992 року народження… Серед волонтерів — Володя «Манюня», з яким ми в «Жоржі» пили чай напередодні його від’їзду на Луганщину…
Хай живе Хай!
Коли я побачив, як по ріллі з автоматом навперейми чеберяє цей кремезний неголений усміхнений чоловік, мій настрій відразу покращився. Повірте, в третьому батальйоні Королівської бригади про бійця з позивним «Бомбер» чули всі. Коли хтось чує, що ти приятелюєш із «Бомбером», то рівень поваги до тебе відразу зростає в рази. Я бував із ним в бувальцях і можу запевнити, що «Бомбер», задню не дає. Без дешевих «понтів», товариський, веселий, усміхнений, дотепний, розумний, адекватний, справжній професіонал — «махра» окопного життя, піхотний філософ, який називає свою участь у цій війні «роботою» і переконаний, що не кожному на ній місце.
З роздумів Володимира Хая, командира відділення і командира бойової машини: «Ти підписуєш контракт, береш на себе певні зобов’язання і суттєво обмежуєш свої певні права, виконуєш свою роботу якомога професійніше. Знаєш, коли стріляти. Коли мовчати і коли ховатись. Де помитися і що поїсти, і що та де «віджати». Оце і є війна. А багато хто цього просто не розуміє і не хоче розуміти. Якщо ти не готовий до цієї роботи — ти не тільки наражаєш на небезпеку себе, а й підводиш тих, хто зліва і справа від твоїх позицій. А це вже неправильно і злочинно. Власне, з одного боку — в зоні бойових дій вже пізно приглядатися один до одного, а з другого боку — саме в бою відбувається найкращий відсів розмаїтого шлаку».
Цього разу Володя знову вражає — він у бронежилеті, з автоматом і в… тюбетейці!!! «А це ще що за прикол?!», — цікавлюсь я в «Бомбера», стискаючи його в обіймах. «Це, аби тупа раша подумала, що братні узбеки теж воюють у наших лавах», — пояснює він, витирає почервонілі від недосипання очі, і тут же коротко і чітко віддає нам вказівки та робить кілька контрольних дзвінків. В полі під Попасною прощаємось із хлопцями, з якими разом їхали під дощами і нічними зірками автоколоною, змінюючи один одного за кермом. Дві автівки, п’ятеро водіїв. Я і ветеран російсько-української війни та керівник корпусу УНСО Микола Сипливий залишаємось і спробуємо за світлої пори доби потрапити на позиції, а волонтери Андрій Сенковський та Іван Левко з ГО «Білі хорвати» і ветеран війни Іван Мазур із позивним «Давид» (був у старому терміналі Донецького аеропорту) ще мають потрапити до піхотинців-сумчан під Новотошківку. А потім, залишивши у подарунок інженерній службі червоного «Форда», знову проїхати 1300 кілометрів на Львів… Звичайні будні тих, кого велемовно називають «ангелами добра»…
Окопні будні «бойових мурах»
Невдовзі опиняємось на підходах до позицій 8-ї роти. Повірте, ніде так доброзичливо не зустрічають посланців мирної землі, як на землі, яку роками засівають смертельні осколки та кулі. Масксітка, продукти, прилади, газети, кава — все моментально зникає в нетрях криївок та бліндажів, рятуючись від можливих прильотів і… дощу! Анекдоти, побрехеньки, доброзичлива лайка, жарти, нові знайомства і старі зустрічі. З-за дерева з’являється львів’янин Юрко Кулик із позивним «Рура»: «Миколо! Я такий радий, що ти тут!» Міцно обіймаємось. Інколи цього достатньо, щоб дістати заряд впевненості в завтрашньому дні. «Чув — у вас тут була біда?», — Юрко похмурнів: «Це в 7-й роті. Так сталося…»
З розмови з командиром 7-ї механізованої роти механізованого батальйону 24-ї ОМБР лейтенантом Андрієм Клубом (позивний «Дискотека»): «Вони двоє почули, що йде ПТУР. Кинулись за вигин окопу, але просто не встигли… Роман Задорожний із Добротвора загинув на місці. Ми спочатку подумали, що від осколкових поранень в живіт, але ні — потужна вибухова хвиля порвала йому всі внутрішні органи, і Роман загинув на місці. Бійцеві з позивним «Слон» теж серйозно зачепило спину і плече, але якби Задорожний не прийняв на себе хвилю, то «Слон» би теж не вижив… Чому «Слон»? Він дуже сильний і витривалий. Може в двох бронежилетах присісти 300 разів. Коли ми щиро дивуємось, то «Слон» пояснює: «Та що тут такого?! Нас із братом дідо так ганяв, що це мені заввиграшки! Іноді ми вдень присідали по 600 — 700 разів!!!!»
Веселун, старший лейтенант Ігор Трусило (позивний «Сусід»): «Ми Романові обеліск зробили. Встановимо там, де хлопчина загинув. Світлої душі була людина. Не заслужив він на смерть. Хоча вона й не питає про наші заслуги…»
Снайпери — це як «око Саурона»
Неподалік б’ють одиночні постріли. Автомат. На них просто не звертають увагу. Не цікаво. Окрім шолома, вдягаю власний бронежилет для прихованого носіння, який хлопці прискіпливо оглядають: «А що він тримає? 5,45 і осколки? Не густо». Я не сперечаюсь. Після того, як у 2015-му мені на Щасті бійці 80-ки подарували кулю, калібру 14,2, яка пробила БЕТОННУ стіну ТЕС, я усвідомив, що сподіватися на бронежилет, коли десь ховаються снайпери — трохи наївно… А снайперів тут — як мишей в окопах.
«Працюють двійками. — розповідає Хай. — Надпрофесійно. Схоже на те, що приїжджають сюди у відрядження. Витикатися з-за бруствера — це як російська рулетка. З участю власне росіян.
Тому стріляємо навісом з усього, з чого тільки можна: РПГ, СПГ, підствольники. До сєпарських позицій звідси метрів 450-500. Будеш давати фото в газету — обережно, щоб не засвітити позицій — думаю, що ті падли все моніторять». На деревах помічаю маленькі листівки — попередження з нагадуванням, що поблизу працює ворожий снайпер. На око рота тримає 200 — 300 метрів позицій. Неподалік — змащена, але прикрита брезентом «дашка» — кулемет ДШК. На ВОПах ночами чергують спостерігачі — очі бойових підрозділів. Через перископ оглядаю позиції ворога — пейзаж трохи схожий на місячний. Дуже тихо. Несподівано справа бухкає щось серйозне. «То в сусідів.
120-ті, здається, — пояснює мені абсолютно сивий старлей. — На стику бригади б’ють — мацають». Знову чути кілька пострілів і… починають співати цвіркуни! Уявляєте? Та це сюрчання оманливе — незабаром цілковито стемніє, і в цій темряві вийдуть полювати на чужі життя снайпери — «око Саурона».
З діалогу зі снайпером розвідників (Попасна): «Багато хто наївно вважає, що в його протистоянні зі снайпером все залежить від нього. Ні. Тут все залежить від мене. Який у мене настрій, чи я виспався, чи я ризикну засвітити позицію, чи я не боюсь, що це полюють на мене, чи впевнений я у собі, чи я вирішу вбити тебе, чи тільки поранити… Багато нюансів… А те, чи ти виставив з окопу цілу голову, чи тільки її третину, побіг чи ліг — це нюанси. Принцип: «Главноє — пєрєстать стрєлять!» — це не для снайперів. Особисто я перестаю стріляти тільки для того, щоб змінити позицію. Чи обрати нову жертву. Якою можеш бути, власне, ти».
Зі спогадів ветерана Миколи Сипливого: «У 2020 році ми були на могилі Василя Сліпака. Раптом я відчув, що хтось цілиться мені в спину. Перший раз у житті. Кажу: «Хлопці, йдемо звідси!», і ми швидко поїхали. Донині вважаю, що коли лишились би там надовше, то вже б з тобою зараз не розмовляв».
Смерть завжди десь поряд
Позитивний момент, що ще десь із 2018 року в ЗСУ перестали приховувати реальну кількість вбитих і поранених. Це вибило з рук ворога вагомий аргумент. Бо дезінформувати ворога — правильно, а брехня завжди шкодить…
Між життям і смертю тут інколи дуже тоненька межа. Зранку Сергій з інженерної роти, який чергує на кухні, спокійно розповідає: «Ми пішли дивитись, де москалі розкидали ПОМки — навколо все вигоріло — їх добре видно. Кілька знешкодили — раптом страшний удар ззаду по ногах — Богу дякувати — хвиля. Подарунок від братнього народу десь застряг за деревами — вони й прийняли на себе осколки, а пару б метрів ближче, то вже б, щонайменше, був калікою…»
У батальйоні ще пам’ятають, як у районі Оленівки десь у 2019-му боєць із позивним «Раптор» лоб в лоб вийшов в гущавині на двох озброєних ворогів. Хто житиме — вирішили секунди. «Раптор» був першим. Він підняв трофейний автомат, кулемет і рацію і спробував втікати. Оскільки погоня була вже близько, кулемет довелось кинути. Потім бійці 24-ки до глибокої ночі слухали про «Убітого дядю Толю» і «какой он был хороший чєловєк!» Оскільки другого небіжчика сєпари на ім’я не згадували, стало зрозуміло, що це військовий з РФ…
Тарас Ваврик із Бродів, оператор-навідник бойової машини, позивний «Висота»: «Мене під Новозванівкою хвиля від вибуху наздогнала, а осколок тільки «піксельку» навпіл порвав. Ось він — я з того дня постійно його ношу зі собою. Я й так трохи затинаюся, а то кілька годин не міг речення докупи скласти. До речі, одна нова форма завжди висить у мене вдома в шафі. Я дружині так і сказав: «Якщо зі мною, не дай Боже, щось — це для такого випадку». В багатьох бійців така ж форма на саме такий випадок чекає господаря…
З роздумів ветерана Миколи Сипливого: «Як був на війні, то смерті чомусь не боявся. Їй-богу — не брешу. Навіть мав якесь задоволення, коли навколо все стріляє, рветься, а ти вириваєшся з цього пекла живий! Також ніколи не відчував себе героєм. Просто такий склад характеру. В певній ситуації роби правильні речі, а далі все якось складеться. Хоча я страшенно, до дрижаків, боявся полону — мав страх, що будуть бити, а я не витримаю болю і щось не те розкажу, або принижуватимуть і калічитимуть, а я не матиму змоги відповісти. Сьогодні, до речі, відчуваю, що навіть не заслуговую, щоб мене називали волонтером. Можу — щось допомагаю, воджу, спілкуюсь із хлопцями, як вмію, їх морально підтримую. Бо просто завезти бійцям картоплю чи чай — вважаю, цього недостатньо. З цим може впоратись і «Нова пошта», правда? Я страшенно гордий, що мої діти і онуки знатимуть, що я був на війні й допомагав бійцям».
Пси війни
Коли ми в окопній бічній ніші під каву і розмови про те, якщо дошки і бруси завезуть пізніше, то позиції доведеться укріплювати під дощем і в багновищі, вже доїдаємо консерву і сало, починають надсадно гавкати собаки. На мій стурбований погляд Володя відповідає сміхом: «Ні, це не ДРГ. Вони б були геть дурні, щоб сюди лізти — тут стільки спостерігачів, секретів, западлян, а найголовніше — мін (а карти мінних полів обидвох сторін не має ніхто!), що лазити по всіх цих прибамбасах може собі дозволити хіба п’яний тупий сєпар, якому вже набридло воювати за фейкову Новоросію. А щодо псів, то вони наші справжні рятівники — інколи всі четверо влітають до мене в бліндаж за 10 секунд до початку обстрілу, чим рятують життя і нам, і собі!
Наступного дня дівчина-медик зі Самбора Оля (колись волонтерила разом зі Світланою Сидоренко в госпіталі на Личаківській — світ тісний) знайомить мене з постатями ще чотирьох собак, за кожним із яких — незвична доля. «Рой», «Загиблик», «Борис», «Трансформер». «Загиблика» тричі переїжджали різні автомобілі, але він вижив усім смертям назло! А «Трансформера» склали після наїзду вантажівки — і він вже за три тижні бігав, ніби й нічого не сталося!
Уродженець Сум, головний старшина батальйону Павло Кривущенко з позивним «Антибіотик» розповів зворушливу до сліз історію про дружбу місцевого кота на імя Кіт із псом, який важко захворів. Собака вже не вставав. Котик щодня вилизував йому рани, приносив якісь кісточки, розмасажовував лапами псячі атрофовані м’язи. І кіт свого друга вилікував! А сам помер. Бо слово «здох», погодьтесь, якось тут недоречне.
У фарватері ворога
Намагаюсь завести розмову про політику. Не пішло. Один з офіцерів із презирством згадує радника голови ОП Арестовича — його в окопах щиро не поважають. Бо навіть якщо в його словах є якісь елементи правди, то їх він викладає з таким презирством і в такому вигляді, начебто тут, в окопах, зібрались суцільні п’яниці та наркомани. Котрі тільки й мріють втекти від сім’ї та дітей і у вільний від оргій час безладно постріляти на всі боки. Такі дурниці може нести тільки людина, яка страшенно далека від тутешніх реалій. У вогких бліндажах та «лисячих норах», з гнійними фурункулами на сідницях та з твердою перспективою заробити гастрит чи кривавий понос тут перебувають і ті, хто голосував за Зеленського, і ті, хто голосував проти «діловода діловодства», але більшість із них — воюють і щодня можуть померти за Україну! А псевдовійськовий аристократ Арестович своїм язиком просто повторює постулати раша-пропагандистів і неймовірно шкодить і своєму патрону і, найстрашніше, — державі, фактично виступаючи в інформаційній війні на боці нашого ворога!
«Ці штучні перемир’я — це лише ілюзія відсутності війни!»
Володя Хай: «Знаєш, брате, тут зустрічаю людей, яких просто не можу чути! Одне каже: «Даремно наші солдати кричали перед парадом: «Путін — ху…ло!» Він тепер через це піде на нас війною!» Це говорить людина, яка сидить в окопі на передовій під обстрілом російських кулеметників і снайперів! Уявляєш?!! А друге кричить: «Не відповідайте вогнем на вогонь — ви порушуєте Мінські домовленості!» А ти їх читав? Чи, може, ти їх підписував? Стріляй, чоловіче, і не вимахуйся, а не рахуй, скільки ще тобі тут днів пробути, щоб отримати УБД!
Адже по-різному буває. Коли заходить новий підрозділ — ворог це знає. Завжди. І починає крити з усіх можливих видів зброї. Якщо ти змовчав, не відповів, мовчки забрав поранених і поховав вбитих, то 80 відсотків гарантії, що ти всю ротацію проведеш у спокої — росіяни і їхні холуї тільки час від часу пострілюватимуть. Щоб виправдати твоє і своє тут існування. Боягузів не поважають, але цінують їхнє боягузтво. Вороги цінують. Ми кілька років тому міняли один підрозділ взимку. Щоб зайти на позицію — треба було робити великий гак. Але коли зійшов сніг — ми побачили, що наші попередники заходили на позиції навпростець — там навіть стежка була протоптана!!! І в них чомусь не стріляли. Значить — і вони не стріляли. Тобто армію демотивують і деморалізують. Сьогодні наші позиції і позиції ворога так близько, що з вибухів навіть не зрозумієш, хто перший почав. Всі ці штучні перемир’я — це ілюзія відсутності війни і відсутності жертв. А така імітація і бутафорія сьогодні — це невиправдані смерті завтра».
«Дерево самогубців»
Ще до поїздки я чув про це незвичне дерево. Де воно, навіщо і хто оздобив його в такий дивний спосіб, і найголовніше — чи не є це чиїмось розіграшем, адже на війні народ живе нудно і здатний на будь-які вигадки — питання. Дійсність мене, щонайменше, здивувала. Наступного дня двоє офіцерів бригадної розвідки погодились показати мені цю овіяну чутками і міфами місцину, але поставили мені дві умови. Першу: я не повинен брати зі собою мобільний телефон (думаю, що це пов’язано з можливістю встановлення мого місцезнаходження через геолокацію), і друге: я нікому й ніде не розповім про те, ДЕ САМЕ розташований цей об’єкт. Те, що я побачив після сорокахвилинного марш-кидка, щонайменше вводить у стан ступору. Уявіть собі величезне дерево, суцільно оздоблене сотнями DVD і СD дисків, які постійно крутяться і видають дивні звуки!!! Оскільки дерево-атракція росте в гущавині, то починає неймовірно переливатись різними кольорами тільки хвилин 15-20 на добу, коли сонце стоїть в зеніті! Відверто — стає чомусь моторошно. Розвідники розповіли, що дерево виявили місяць тому, коли простежили за чоловіком, котрий приїхав у Бахмут із Києва і шукав собі провідника до певної точки на мапі. Затриманий назвав себе парапсихологом, а це дерево найменував «Деревом психологічного навантаження» або «Деревом самогубців». Він розповів, що цей, на його думку, об’єкт — плід спільних зусиль кількох столичних парапсихологів і науковців, котрі вирішили долучитись до своєрідної допомоги Збройним силам України. Кількасот спеціально оброблених дисків, і прилад, який видає керовані електромагнітні імпульси, створюють у бойовиків ЛНР постійний депресивний фон, який за відповідного корегування роботи прилада викликає в лавах «еленерівців» відверто суїцидальні настрої. Над словами професора посміялись, але «Дерево самогубців» вирішили, про всяк випадок, не чіпати. Я мав зі собою кілька блискучих дисків (привіз на прохання наших снайперів) і запропонував їх теж повісити на гіляки, але, на мій подив, мене відрадили. Гіди пояснили, що один із їхніх колег «по приколу» зняв три диски з дерева і хотів їх послухати. Там були записані лише якісь уривки текстів, мантр, пісень, шум дощу і вітру. Після прослуховування диска у військовослужбовця так розболілась голова, що він просто вив від болю. Та все припинилось після того, як диски повернули на дерево. На думку моїх провідників, місцевим жителям і марновірним сєпарам вже теж відомо про цю дивовижу. Дехто з місцевих переконаний, саме цей «об’єкт» російські дрони «Орлани» шукають так далеко від передової, а артилерія ЛНР обстрілює з важкого озброєння тили ЗСУ (за останні три місяці — шість разів!!!). Хтозна, може, бойовики й справді шукають саме «Дерево психологічного навантаження»?
Місцеві: на Східному фронті без змін?
Павло Кривущенко: «Місцеві жителі? Можливо, якийсь прогрес у зміні ставлення до України і є. Бо відсотків 10-15 завжди були за Україну. Але особисто я великого прогресу не бачу. Пригадую час, коли тут люди ховались по підвалах, покинуті свині їли свиней, а корови ходили по вулицях, як в Індії. Я пошкодував одну багатодітну сім’ю, носив їм масло, «тушонку». Думаю, хай дітки поїдять, бо аж світяться. Пізніше з’ясувалось, що їхні батьки міняли продукти на горілку, а мене мали за дурника. Дітки єдиний раз нормально поїли, коли я прийшов у гості перевірити. Батькам довелось бігти до сусідів — позичити шматок м’яса і масла, бо боялись, що я їх повбиваю…
Але говорити тільки про ці території буде нечесно. Мого маленького сина обпісяв старший хлопчик — бо йому сказали, що це син військового-«укропа». На великій Україні, а не в сірій зоні чи на окупованій території!!! Уявляєте, ЩО САМЕ цьому хлопчикові говорять його батьки?!»
Настя, кухарка, місцева жителька: «Мій сусід, інвалід — йому ногу одірвало в «аполчєнії». Я його питаю: «Жалєєш, да? Может, тєбє Новоросія пєнсію платіт?» Он од злості чуть мєня нє ударіл. А ще один, той тоже був в апалчєнії і втік у Росію. Там ховався, ізмінив фамілію і внєшность. Але приїхав на похорони батька, і його піймали. У них в квартирі потім знайшли цілий арсенал! Посадили його на 6 лєт».
Володимир Хай: «Пригадую Кримське, 2015 рік. Підкинули там одному дідові макаронів, кілька консервів. Він з нами не вітався — а після того відразу почав вітатися. Згодом на вулицю за харчами повилізали й інші, бабульки. За тиждень вони почали нас на всі лади хвалити: «Какіє ви харошиє рєбята! Почєму же ви не об’єдінітєсь c нашими ребятамі — і походом на Кієв?!!»
Тарас Ваврик: «А чого далеко ходити? Магазин у Попасній. Господар — здоровенний як мур. Завжди пропонує бійцям ще «водочькі». Навмисне. Україну ненавидить. Міг би — задушив би нас всіх однією рукою! А повії в Попасній — це ті, хто точно наших любить. Але за гроші. 600 гривень за годину і вище. Кажуть, що беруть і карточки».
Володя Хай: «Особисто знаю таксиста Льоню зі Степного. Оця людина справді за Україну всім серцем і душею. Місцеву «вату» він ненавидить до дрижаків. Коли прийшли сєпари — сусіди відразу вказали на його квартиру, мовляв, «укроп з укропів». Прийшли в квартиру чеченці. Вони не вбили його дружину тільки тому, що вона була народжена на Кавказі. А директор місцевого підприємства, дуже заможний чоловік, завжди запрошував до себе на шашлики і гостину своїх сусідів, небагатих, але як йому видавалось, цілком пристойних людей. Завжди. А коли з’явились мародери, то «набій» на його квартиру дали саме ті, кого цей чоловік так щедро гостив».
Правило офіцера: «Служити, а не вислужуватись»!
Вже в темноті повертаємось із «нулів». Командир роти непохитний — нам із Сипливим тут вночі не місце — переважно бойові дії починаються саме вночі, і прилетіти може щось дуже серйозне. Чи буде вночі тиша, чи страшна масакра — реально не знає ніхто, а ризикувати життям журналіста і волонтера бійці просто не мають права. В темряві помічаю майстерно замасковану техніку, а от яку саме — обіцяв не писати. Своє слово тримаю. Напишемо, що це було кілька старих уазів. «А чого ти не сказав Миколі, що тобі вручили «Козацький хрест»?», — нагадує Хаєві на прощання Юрко Кулик.
«Та я й забув, якщо чесно, — виправдовується Володя, — приємно, але не більше». По ньому видно, що боєць не бреше. Справді — забув. Бо він справжній. Як і більшість «махри», котра достойно воює і вже так давно на цій проклятій війні, що навіть слабо пам’ятає ті часи, коли її не було… Справжніх тут поважають. Кажуть, нинішній командир бригади полковник Сергій Поступальський («Поступ») теж справжній — його тут поважають і трохи побоюються. Головна особливість — він чесний і справедливий. А зі справедливістю у військових інколи бувають проблеми. Залишаю для справедливого ремінь від «Клямри». Обіцяють передати. Зайшов у медпункт — рідкісної краси жінка ставить травмованому бійцеві крапельницю. З глибокою повагою і щирою любов’ю хлопці відгукуються про цю дивовижну мавку — начальника медичного пункту батальйону, старшого лейтенанта Катерину Черниченко з Чернігова, яка тут і за медика, і за порадницю, і за психолога, і за сестру. «Служить, а не перед начальством вислужується», — з повагою кажуть королівські бійці (в них навіть на шевронах девіз: «Milites Regum» – в перекладі з латині: «піхота короля»). Катерині Олександрівні я вже подарунка не мав — доведеться сюди ще повернутися, еге ж?
Микола САВЕЛЬЄВ, “Волоцюга”, фото автора
P.S. Коли вже під’їжджав потягом до Львова, зателефонували хлопці з «нулів»: «Миколо! Ми, звичайно, перепрошуємо, але нам тільки-но довели зведення про ситуацію в 2-му армійському корпусі ЛНР. За одну добу в них — ДВА САМОГУБСТВА!!! ДВА!!! То, може, той дивак-професор розвідникам і не брехав?». Я, відверто кажучи, аж розгубився…
