Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова
Тема убивства Провідника ОУН Євгена Коновальця є однією з найпопулярніших в українській історіографії, в популярному історіописанні. Вона ідеально відповідає метальним архетипам українства: сподіватися на когось Виняткового, який зробить все для національної справи за нас; постійно нарікати на фатум історії, який відбирає у нас героїв і кидає і кидає Україну у прірви неволі; оплакувати нашу нещасну долю і скаржитися перед майбутніми поколіннями. У такій парадигмі наші історики регулярно описують долю Є.Коновальця: мовляв, з’явився нізвідки надзвичайний герой, повів за собою бойове покоління націоналістів, створив залізну ОУН і загинув за її ідеали, а опісля залишилися самі трагедія, розкол, братовбивство («мельниківців» і «бандерівців») і занепад, втрата національної свободи.
Ось і недавно у «Шляху перемоги» (№29 від 20 липня 2016 р.) з’явилася невідомо навіщо стаття Олесі Ісаюк, написана у заданій парадигмі під прозорою назвою «Як убивство Євгена Коновальця змінило хід історії України». Усе в ній за збитою і вже дещо обридлою схемою: Коновалець підніс ОУН, злі російські комуністи організували підступне вбивство, ОУН розкололася на два ворожі табори після його смерті, і тепер нам всім треба оплакувати нашу трагічну історію, в т.ч. історію ОУН. Ось банальний висновок Авторки: «Авторитет чоловіка, що загинув 23 травня 1938 року в Ротердамі, був достатнім для того, щоб стримувати внутрішні суперечки в ОУН. Втративши Коновальця, ОУН ввійшла в Другу світову війну розколеною і посвареною. Замість того, щоб об’єднатись довкола шансу на відновлення української незалежності, «бандерівці» і «мельниківці» боролись між собою і в еміграції, і на українських землях. Саме цей конфлікт завадив українцям створити потужне міжнародне лобі на зразок того, що дозволило полякам після війни виборювати відновлення держави та повернення давно поглинених Німеччиною етнічних польських земель».
Ми не виділяємо історика Олесю Ісаюк якось спеціально для критики, знаємо і шануємо її сумлінні фактологічні дослідження з історії визвольних змагань, та звертаємо увагу громади на її публікацію як на типову, характерну за своєю концепцією і висновками для цілої фаланги істориків-позитивістів, які сформувалися вже в незалежній Україні. Більшість істориків, які пишуть про ОУН і УПА, тобто про виразно ірраціоналістичний, волюнтаристський рух, аналізують і оцінюють його за принципами і критеріями раціоналізму, прогресизму, а часто й утилітаризму, чим була філософія позитивізму (розвинулася у середині 19 ст. в ученні О.Конта, Ґ.Спенсера, Дж.С.Міла та ін.). Тобто вони підходять до філософії й етики націоналізму із діаметрально протилежних до нього світоглядних позицій раціоналізму, скептицизму і прагматизму, які лежать в його основі. У теорії позитивізму головними засадами є: фактографізм – ретельно зібрані і систематизовані факти; соціологізм – вивчення і широкий опис законів і форм розвитку суспільства; прогресизм – оцінювання всіх подій і явищ під кутом зору наукового, політико-правного, технологічного і матеріального прогресу. Позитивісти дуже уважні до джерел, статистики, господарських, класових і побутових стосунків у суспільстві. Загалом позитивізм як філософія дав поштовх до розростання ідей лібералізму, соціалізму, космополітизму, певною мірою навіть поборював націоналізм в культурі і науці, бо виставляв універсальні цінності і закони розвитку на перше місце, не дуже шанував традицію. Позитивісти хотіли бути максимально об’єктивними, описами фактів, систематизацією цифр вони ніби усувалися від будь-яких оцінок Історії, їхній читач мав робити висновки сам. Вершиною позитивістських досліджень в історіографії можна вважати творчість німецького вченого Л. фон Ранке, англійця Г,Т,Бокля, французів Ш.-В. Ланґлуа і Н.Д. Фюстеля де Куланжа, які, однак, відзначалися, порівняно із рядовими істориками-позитивістами, багатством ідей і стратегічною широтою бачення проблем.
У кінці 19 ст. великі філософи-ідеалісти (Е.Гартман, В.Дільтай, М.Шелер, В. Соловйов, Ґ.Зимель, А.Берґсон, Ґ.Честертон, Х.С.Чемберлен, Б.Кроче та ін.) скритикували позитивізм за ігнорацію духовної сфери людства, нерозуміння психології мас та індивідуальностей, за втрату концепції бачення подій через власну замкнутість у потоці дрібних фактів, за нерозуміння факторів культури й естетики в історії і т.ін. Історичну методологію позитивізму скритикували видатні історики культурософського типу Й.Ґ.Дройзен, Я.Буркгарт, Г. фон Тройчке та ін.. Вершиною критики позитивізму можна вважати історіософські праці О.Шпенґлера, А.Дж.Тойнбі, К.Ясперса, Й.Гейзинґи, які показали і пояснили, власне, вольові, емоційні, містико-релігійні, національні імпульси Історії. Попри це позитивізм зберіг свої позиції в науці ХХ ст. з двох головних причин: 1) він виконує як методологія допоміжну, прикладну роль, бо вчить збирати факти, систематизувати їх, групувати джерела, допомагає молодому вченому зорієнтуватися у просторі численних історичних описів подій; 2) позитивістський об’єктивізм, нагромаджування фактів дають можливість ліберальній ідеології, з одного боку, зображувати в історіографії нібито «незалежний» процес подій, постійно наголошувати на матеріальних і утилітарних закономірностях соціальних процесів, політичних тенденцій, господарки і т.ін., применшувати значення моральних, ідейний, духовних чинників в Історії, а з іншого боку, дезорієнтувати, приголомшувати читача навалом фактів, відволікати його від етичних, національних, релігійних критеріїв оцінки історичних подій. Великою мірою ліберали навчилися використовувати історіографію для затуманення, викривлення логіки історичного процесу, для маніпулювання суспільною свідомістю, бо ж читачі таким чином позбавлені концептуальних бачень як орієнтирів, чітких принципів, їхня увага відведена від основ історичного процесу хаосом запропонованих фактів. Історіографія у позитивізмі цілком відділена від історіософії, яка й осмислює правдиві закони розвитку людства.
Паралельно розвивалася ірраціоналістична, консервативна історична теорія, представлена іменами Е.Берка, Й.Г.Гердера, Й.Фіхте, Т.Карлайла, Г.Рікерта, Ґ.Данілевського, В.Парето, Ґ.Фереро та ін. Вона пояснювала, що в епіцентрі історичних змін лежать ментальні зрушення народів, зміни їхніх уявлень, піднесення їхніх ідей, що визначальну роль в Історії грають люди-герої, сильні своїми характерами, вольовиті, жертовні, візіонерські, що Історія розвивається через свої цивілізаційні цикли, сформовані певними сталими релігійними переживаннями, культурно-естетичними візіями, національними психологіями та традиціями, що людські суспільства завжди витворюють елітарні і масовістські типи поведінки, які можуть бути або позитивними, або руйнівними для них. Власне, ця історіософія великою мірою сформувала український вольовий націоналізм 1920–1940-х рр., принаймні це добре видно з творів Дмитра Донцова як його головного ідеолога.
Проблемою сучасної історичної науки в Україні є те, що вона переважно є позитивістською за методологією і теорією і цілком відірвана від ідей ірраціоналістичної історіософії. Це стосується і тих науковців, які займаються історією українського націоналізму: до нього вони підходять із ліберально-позитивістськими критеріями і методологіями дослідження, ігнорують його ідеологічні (філософські) засади, не розуміють його етики і героїки. Скажімо, часто велику жертовність вояків УПА сприймають як «непотрібні втрати», «марнування людських життів»; потужний волюнтаризм і фанатизм оунівців називають «варварством», «жорстокістю», націоналістичну героїку і дисциплінованість – «відсутністю демократизму» і т.ін. тобто відбувається етико-моральне зіткнення відмінних світоглядів замість історіософського проникнення в суть націоналістичного руху і його історії.
Тепер розглянемо трафаретну статтю Олесі Ісаюк і виявимо типові помилки позитивістів в оцінюванні історії українського націоналізму. Авторка в дусі народницької історіографії 19 ст. виводить у постаті Є.Коновальця образ такого собі «другого Хмельницького»: його життя доленосне для нації і майбутньої держави української. Це історична неправда, бо у вихорі Національної Революції 1917–1920 рр. народилося і загартувалося ціле покоління надзвичайно активних українських патріотів, як особистість Є.Коновалець ані не надихав його всеохопно, ані не формував його цілковито, він лише став на чолі особливо дієвої підпільної організації (УВО), яка взялася формувати нову національну революцію. Загалом Є.Коновалець не був ані визначним ідеологом націоналізму (всі філософські ідеї націоналізму сформував Д.Донцов і їх успішно розвивали добротні теоретики Д.Андрієвський, Р.Бжеський, О.Бойдуник, О.Бабій, Ю.Вассиян, Ю.Липа, В.Мартинець, О.Ольжич, Є.Онацький, М.Сціборський, У Самчук та ін.), ані активним пропагатором-публіцистом, ані політичним теоретиком і трибуном, ані військовим стратегом. Він був, справді, великим моральним авторитетом в Організації і вправним керівником. Однак це не дає підстав говорити про винятковий вплив Є.Коновальця на українську історію, на націоналістичний рух, який виростав органічно, як лавина. Націоналістичний рух 1920-1930-х рр. був феноменом героїчного покоління, яке постійно розвивалося, набирало сили й інерція його наступальності цілком не залежала від волі Є.Коновальця, який вже від 1932 р. (вбивство оунівцями на чолі із З.Коссаком і Р.Шухевичем польського політика Г. Голувка) тільки переважно «адаптував» радикальні дії бойової молоді. Гадаю, сьогодні більшою потребою є створити реальний портрет Є.Коновальця, бо постать його свою міфологізацію у націоналній свідомості пережила у міжвоєнну добу і на еміграції, коли була в цьому національна потреба.
Далі Олеся Івасюк розпачливо нарікає на трагічність розколу ОУН в 1939–1940 рр. З погляду ірраціоналістичної філософії, а не позитивізму, у цьому немає ніякої трагедії. Чому? Тому, що кожна революційна організація (а ОУН такою була) розвивається за законом щоразу більшої сконденсованості відповіді на запропонований Історією виклик: по-перше, вона сприймає щораз більший тиск на себе, тобто репресії, як додатковий стимул (наприклад, у 16 ст. чим більше Католицька Церква переслідувала протестантів, тодішніх універсальних революціонерів, тим завзятішими ті ставали), і по-друге, усілякі випробування, ускладнення боротьби, поділи лише мобілізують її, роблять твердішою і войовничішою (французькі якобінці і російська большевики у своїх революціях стали головними силами не тому, що були в більшості, а тому, що постійно відділялися, «кололися» від недостатньо революційних сил і цим гартувалася). Тож зробимо «сенсаційне» відкриття для усіх істориків-позитивістів: розкол в ОУН 1940 р. був не ослабленням її, а посиленням. Реально розкол лише вивільнив енергетику того молодшого покоління оунівців, яке очолював на той час С.Бандера, націоналістів, які вийшли на чільні позиції в організації в кінці 1920–х – на початку 1930-х рр., а це: З.Коссак, С.Охримович, І.Ґабрусевич, Р.Шухевич, М.Колодзінський, Д.Грицай, С.Ленкавський, Б.Кравців, В.Янів, Б. Підгайний, М.Тураш, В.Тимчій, О.Гасин, О,Мащак, І.Климів, Д.Мирон, Я.Старух, Я.Стецько, В. Сидор, Д.Клячківський, Д.Маївський, Р.Волошин та ін. Саме ці особистості забезпечили вихід Організації на вищий рівень революційності, створили атмосферу особливої бойовитості і дисципліни, здійснили історичний переворот до формування героїко-повстанської свідомості в масах. Це були люди інакшого типу, аніж їхні попередники, які формували УВО і ОУН на початках, – колишні січові стрільці і вояки Армії УНР; їх характеризували особлива вигостреність світогляду, максимальний волюнтаризм (постійна націленість світогляду на долання), безмежна жертовність і доведений до фанатизму героїзм. Вони не розуміли понять «перечекати», «піти на частковий компроміс», «поступитися принципами», «зупинити тимчасово наступальність», «поставитися поблажливо до зрадників і відступників» і т.ін. Вони мислили категоріями безнастанного пориву, суворої дисципліни, потреби подвигу. Конфлікт в Організації назрівав від початку 1930-х рр., його зупиняла не стільки вага Є.Коновальця, як кордон, тобто те, що старше покоління оунівців жило переважно на еміграції, а «молоді тигри» діяли на західноукраїнських землях. Конфлікт стимулювала не стільки смерть Є.Коновальця у 1938 р. (хоч вона була, безумовно, значним фактором), а ситуація 2-ї Світової війни: вже не можливо було стримувати Організацію «стратегією вичікувань», неможливо було прикрити нерішучість і негероїчність більшості членів Проводу, особливо після подій у Карпатській Україні 1938-1939 рр., де лідерами революції стали чомусь не керівники ОУН, а М,Колодзінський, З.Коссак, Р.Шухевич та ін. молоді радикали. Поява на чолі ОУН дезорієнтованого у націоналістичній революції, вайлуватого у своїх діях А.Мельника стала лише останньою краплею, що переважила ситуацію до рішучих змін. Можна припустити, що якби Є.Коновалець залишився жити, то кардинальна перебудова ОУН в умовах війни мусила б відбутися, бо інакше Організація була б приречена на поразку.
Усіх, хто дуже вболіває через розкол в ОУН, через братовбивство, запитаємо: а що не зробила, не змогла здійснити ОУН під проводом С.Бандери? Що може бути доріканням їй за «відсутність належної революційності», «належної бойовитості»? Вона якраз все, що могла, реалізувала: зберегла масову мережу підпілля в страшних умовах совєтської і німецької окупацій, проголосила незалежність України, розкинула сітку своїх осередків по всій території України в цих страшних умовах подвійної окупації (див. чудові сучасні дослідження запорізького історика Юрія Щура про діяльність ОУН в Центральній, Південній і Східній Україні), організувала величезну партизанську УПА, яка витримала майже 10 (!) років неймовірно жорстокої боротьби з у сотні разів сильнішими окупаційними арміями двох агресивних імперій, зуміла ідеально провести лінію визволення і правильного виховання нації: її боротьба була абсолютно чесною, народозахисною, жертовною і героїчною, що підтвердила цілковита підтримка ідей, ідеалів та форм боротьби ОУН С.Бандери з боку української людності. За що можуть дорікнути історики-позитивісти ОУН, за яку історичну помилку, якої вона нібито допустилася через відсутність Є.Коновальця? На нашу думку, якщо окремі помилки й були, то несуттєві, такі, що кардинально не змінювали історичної ситуації. Свою історичну місію ОУН виконала на 100 %, бо саме завдяки її героїчній активності в Україні збереглася міцна національна ідентичність в Галичині і Волині, така, що різко якісно відрізняється від ідентичності решти регіонів. І цей факт неможливо спростувати ніяк. Особливо чітко це видно на прикладі Волині, яка до 1920-х рр. була «сірою зоною» національної пасивності в умовах тиску Російської імперії, але тільки бойова діяльність ОУН поставила регіон в авангард визвольних змагань.
І остання теза: Олеся Ісаюк по-дилетантськи дорікає ОУН за те, що її поведінка чомусь «завадила українцям створити міжнародне лобі на зразок того, що дозволило полякам після війни виборювати відновлення держави та повернення давно поглинених Німеччиною етнічних польських земель». Важко визначити, чого більше у цьому твердженні: елементарної неосвіченості чи спланованого зухвальства? Порівнювати український і польський національні рухи, тобто ставити на одну площину можливостей бездержавну, століттями катовану, викорінювану націю і націю колись імперську, добре організовану, захищену політично і культурно, з великою міжнародною підтримкою, недоречно і безглуздо, просто некоректно, як для історика. Особливою нісенітницею є твердження Авторки, що поляки зуміли повернути собі велетенські західні терени, колись всуціль заселені німцями (Силезія, Познанщина, Померанія), за допомогою «міжнародного лобі». Ці землі повернув Польщі своєю суворою вимогою тоталітарний режим СРСР на чолі зі Сталіним, аби максимально обкраяти етнічні простори переможеної Німеччини, забезпечити належну рівновагу геополітичних сил у Центральній Європі і водночас заспокоїти сильний націоналізм поляків. До чого тут порівняння динамік і стратегій українського і польського націоналізмів? Однак тут більше проглядає, на нашу думку, інша версія щодо джерел такого погляду: як переконаний позитивіст-ліберал, Олеся Ісаюк не сприймає наскрізь героїчної історії ОУН, і тому вишукує в ній моменти, які можна, перетрактувавши, обернути проти ідеології націоналізму. До слова, таких псевдозвинувачень ОУН за нібито допущені «помилки», «прорахунки», «злочини» і т.ін. досить в працях ліберальних і лівих істориків і з-поза Центру досліджень визвольного руху, який представляє Олеся Івасюк. Стратегічною метою таких публікацій є доведення «неправильності» політичної та ідеологічної лінії вольового націоналізму, який, мовляв, хоч і продемонстрував великий героїзм (це неможливо спростувати ніяк!), але був занадто «тоталітарним», «нетерпимим», «деструктивним» щодо соціальних і моральних основ нації. А «правильною перебудовою» націоналізму були Постанови ІІІ Надзвичайного Збору ОУН 1943 р., пройняті демократизмом і навіть соціалізмом. Це улюблена тема всіх опортуністів в націоналістичному середовищі і довкола нього. Правда, вони часто чомусь соромязливо «забувають», що ті Постанови були скритиковані, переосмислені і виправлені у 1950 р. на спеціальній Конференції ОУН, а їхні тези викинуті з її програми, що після 1945 р. С.Бандера, Я.Стецько. С. Ленкавський та ін. спеціально критикували Постанови ІІІ Збору за виявлені тоді світоглядну компромісність, хибність у підходах, ідеологічні прорахунки.
Вершиною таких маніпуляцій істориків-позитивістів останнього часу можна назвати студії Марти Гавришко (ЦДВР) про міжстатеві стосунки в УПА (Див. наприклад, статтю «Заборонене кохання: фактичні дружини учасників ОУН та УПА» та ін. публікації цієї Авторки). З концепції цих праць виходить, що за цим принципом, примушування жінок військовими до сексуального співжиття, можна дискредитувати будь-яку армію зі світової історії: адже під час кожної війни, серед поведінки десятків і сотень тисяч розлютованих чоловіків завжди можна відшукати факти некоректного ставлення до жінок, навіть у найдисциплінованіших, особливо шляхетних чи по-визвольному націозахисних арміях. За таким абсурдним критичним принципом треба б, за логікою Марти Гавришко і численного сонму її однодумниць-феміністок, тобто агресивних лівацьких прихильниць абсолютної незалежності особистості, проголосити усю історію людства, бо війни в ній складали суттєву основу становлення, «несправедливою», «тоталітарною», «варварською» і т.ін. Тобто плиткий і вузьколобий позитивізм з його дубовим гаслом «Факти – річ уперта!» може ставати фактором руйнації всіх високих ідеалів людства: Героїки, Свободи, Нації, Віри. Адже в боротьбі за ці ідеали люди таки убивали, катували і, на лихо, у вихорі подій мали сексуальні стосунки з жінками. Нічого дивного, що тепер Марту Гавришко радо запрошують на конференції, на сторінки своїх медій найзавзятіші ліберали і лібералки, для яких боротьба з українським націоналізмом, дискредитація його в моральному, ідейному, культурологічному планах є «святою справою».
Стаття Олесі Ісаюк відображає, як в краплині води, проблему відходу від ідеологічних принципів вольового націоналізму в середовищі сучасного українського націоналізму і в колі дослідників його історії. Це явище можна назвати «новим двійкарством» (від поняття «двійка» – бунту двох чільних оунівців – М.Лебедя і З.Матли – проти ідеології ОУН з позицій ідейного лібералізму). Воно зводиться до системної ревізії ідеології та історії ОУН під кутом критики їхнього філософського ірраціоналізму, політичного вождизму і волюнтаризму, організаційного та морального орденства (тобто виховання членства та діяльність з відчуттям своєї місії, покликаності, понадчасової націленості на реалізацію національної героїки), особливої войовничості, суворості і покарності в поведінці і т.ін. «Нові двійкарі», виставляючи нині, в умовах домінування західного лібералізму в світі, популярні ідеали гуманності, толерантності, прав людини, гіпердемократизму, прагматизму, антинаціоналізму, мальтикультуралізму, постійно, але хитро й обережно, виставляють історію ОУН як «тоталітарну» і таку, що «завмерла в міжвоєнній добі». Цим і пояснюється майже повне ігнорування теми ідеології українського націоналізму, яка ні не вивчається ґрунтовно, ні не популяризується сьогодні офіційно в Україні. Сотні творів десятків добротних авторів лежать мертвим капіталом у минулому, ніхто з офіційних організацій не докладає зусиль для їх перевидання. Якщо є такі винятки, як от видання творів С.Ленкавського у 3-х тт. (редактор О.Сич), чи творів Д.Донцова у 10-ти тт. (редактор О.Баган), то виконані вони зусиллями аматорів, як громадські ініціативи, скоріше всупереч домінантним тенденціям в науці.
Отже, прихований ідеологічний позитивізм великого числа сучасних українських істориків насправді є підступним, руйнівним ударом по націоналізмові в Україні. Його постійні нарікання, плачі стосовно «великих жертв» націоналістів у роки 2-ї Світової війни, «братовбивства», «грубого насильництва», «тоталітарних рецидивів», а тепер ще й стосовно «насильства над жінками» після «сенсаційного» відкриття Марти Гавришко, що жінка може привабити чоловіка в умовах війни, є цілковитим запереченням філософії, етики і ментальності націоналізму, у чудовому славні якого твердо стоїть: «Бо плач не дав свободи ще нікому, / А хто борець – той здобуває світ…» Власне, через незнання або несприйняття ідеології українського націоналізму навіть на елементарному рівні – ігноруючи заповіти гімну ОУН – лібералізовані історики стають у позицію ідейного і морального заперечення націоналізму: вони постійно плачуть, нарікають, борсаються у дріб’язках, у білизні вояків УПА, критикують за несуттєве, замість видобувати з історії націоналізму Величне, Сильне, Наступальне, Героїчне і Вічно Націотворче. Позитивісти не випадково зосередили основну увагу своїх досліджень на житті і діяльності рядових учасників націоналістичного руху, вояків УПА: сумлінно описуючи їхні долі, вони потихенько протиставляють цих героїв повсякдення войовничим, ірраціоналістичним ідеям націоналізму і його провідників, виставляючи цих других як «тоталітарних», усуваючи їх як можливий зразок для наслідування сучасниками. Достоту, як у висновку статті Олесі Ісаюк: ОУН нічого не досягла, все програла (це при тому, що вона билася з неймовірною стійкістю супроти двох найбільших армій світу – німецької і совєтської!), вона історично винна, що Україна нічого не здобула після війни, її боротьба була саморуйнівною і марною. І не треба московських ворогів кликати до слова після таких висновків…
