Юрій Щур
Наприкінці липня – на початку серпня військові аналітики, а трохи згодом і речники Міністерства оборони України, почали все більше акцентувати увагу на південних територіях України. Спершу, зі сторони офіційних речників, це мало вигляд бравурного, навіть дещо «піжонського», запрошення окупантів до герцю. Так би мовити, новітнє Святославівське «Йду на Ви». Очевидно, це мало якусь мету, нам, невтаємниченим, незрозумілу. Бо не треба бути ані військовим, ані експертом, щоб розуміти: коли готується наступ – про нього не говорять, це таємниця таємниць. Бо він має бути неочікуваним і лише тоді матиме успіх.
Ми не знаємо на що розраховували стратеги закінчення війни за «два-три тижні», але рашисти виклик прийняли й сформували на окупованих південних теренах потужне угруповання, очевидно з метою тотального наступу. За даними військових, це угруповання найбільше з тих, що було сформовано ворогом протягом повномасштабного вторгнення. Напрямок «головного» удару очікується один з трьох: Миколаїв, Кривий Ріг або ж Запоріжжя. Від зміни міста, в принципі, сутність не змінюється – головна мета сучасного етапу війни для рашистів – оволодіння Півднем України. Поступове відсікання області за областю, а в якості результату – позбавлення України доступу до Азовського та Чорноморського узбережжя з виходом до Придністров’я і паралельно встановлення контролю над промисловими та ресурсними центрами.
«Кормілєц-Донбас», образ якого так наполегливо формувався поплічниками Януковича і компанії, насправді найменше цікавить рашистів. Донеччина та Луганщина у формі т.зв. «ДНР» та «ЛНР» – не більше, ніж привід для розв’язання війни, кінцева мета якої реанімація СССР в більш якісному тоталітарному, неомонархічному, тлумаченні. Можливо, колись, до тих осіб, що зривали від крику горлянки на площах Донецька, Макіївки, Луганська, Горлівки тощо дійде реальний еквівалент їхньої вартості для керівництва та й суспільства Росії. Вартості виробу, що використовується лише раз.
У недалекому минулому, 2013 року, Олег Баган акцентував увагу читачів (а чи були серед них ті, що нині керують Україною?!), що Росія прагне не лише створити свій полюс тяжіння планетарного масштабу, а насамперед розгорнути власний цивілізаційний наступ. І очевидно, що Україні як цілісній й незалежній державі місця в тій цивілізації немає, бо на думку відомого рашиста з претензіями геополітика А. Дугіна «Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою велику небезпеку для всієї Євразії, і без вирішення української проблеми загалом говорити про континентальну геополітику немає сенсу…». І до розуміння сучасної битви за Південь, з того ж твору А. Дугіна: «Абсолютним імперативом російської геополітики на чорноморському узбережжі є тотальний і нічим не обмежений контроль Москви на всьому його просторі – від українських до абхазьких територій… Північний берег Чорного моря повинен бути винятково євразійським і централізовано підпорядковуватися Москві». І на додачу – станом на сьогодні Азовське море вже перетворилося у «внутрішньоросійське».
Варто усвідомити, що битва за Південь перейшла у лютому в гарячу фазу, а зараз приходить точка кипіння. Розпочалася вона набагато раніше. З маніпуляціями довкола статусу Кримського півострова в якості автономії в унітарній державі, що вже є нонсенсом. Із віддачею Криму на інтоксикацію «русскому міру» протягом усіх років незалежності. Київські політичні еліти робили вигляд, що проблеми Криму не існує, рівно ж як і проблеми підігрівання сепаратистських настроїв на Донеччині та Луганщині. «Серйозні люди» робили бізнес й зайві внутрішні потрясіння в регіонах були їм не потрібні. Тим часом, рашизм, мов метастази, поширювався українським організмом. Ще до окупації та анексії Севастополя та Автономної республіки Крим, ці території виглядали і за змістом, і за формою радше як російська курортна провінція, а не частина незалежної України. Поодинокі українські державні прапори не змінювали загальної картини.
Від 2014 року картина на підконтрольних Україні південних територіях дещо змінилася. Але заслуга у цій дещиці, за великим рахунком, не державної влади. Як це не прикро. Це заслуга пасіонаріїв, зокрема «ветеранів» революційного Майдану та перших місяців-років російсько-української війни. Тих людей, кому доводилося боротися із засиллям «колишніх», які невпинно ставали «новими», вчергове перефарбувавшись. Кому кожного дня необхідно було нагадувати широкому загалу, що війна триває. І просто перестати стріляти – замало, м’яко кажучи.
В Україні функціонувало (але чи працювало?) ціле Міністерство інформаційної політики, а жителі значної частини сіл Запорізької області мали прямий доступ до російських телеканалів, як і до «сєпар-TV» з Донецької області. Мали доступ не тому, що мали бажання – ці канали інколи антени приймали в набагато кращій якості, аніж українські. Чи щось було зроблено, щоб блокувати ворожу пропаганду від 2014 до 2022-го? Ні.
Кілька днів тому київський журналіст Вахтанг Кіпіані, який виріс на Півдні, звернув увагу, що 1700 абітурієнтів на окупованій Херсонщині подали заявки на навчання у псевдо вишах, «організованих» окупантами. І логічне питання – яким чином ці діти так і не змогли себе ідентифікувати українцями? За 8 років війни влада через систему шкільної й позашкільної освіти, інформаційного наповнення повсякдення, не змогла сформувати громадян своєї держави? Як не прикро, відповідь очевидна.
Ми свято віримо у нашу перемогу. І у те, що військові операції ЗСУ на південному театрі цієї війни невпинно наближатимуть перемогу. Разом із тим, південний вузол проблем українського державотворення має бути розв’язаний вже на звільнених землях. Український південь має стати козирем геополітичних устремлінь держави, яка є потужним гравцем на європейській шахівниці. Нам не треба займатися реанімацією вже нереалізованих наддержавних утворень, озиратися на Велике князівство Литовське чи Річ Посполиту, вигадувати нові проекти, малювати стрілки й вісі. Нам самим треба «на грані двох світів творити нове життя».
