«Незважаючи на тривалу присутність у політиці та й міжнародну впізнаваність, ні Володимир Путін, ні його діяльність не є постійним елементом міжнародної політики» – ця цілком раціональна теза Германа Пірчнера, яка має бути доповнена.
Існування російської імперії, саме як імперського центру з колонізованими регіонами та народами, не є константою, а тим більше не гарантоване ані фізичними, ані метафізичними поясненнями. Розпад російської імперії після Першої Світової, розпад СССР, падіння Варшавського блоку – це послідовні етапи розламів, що не видавалися неминучими, а радше не настільки важливими в політичних центрах тодішнього світу.
Саме тому сприйняття розпаду Російської імперії на початку ХХ століття серед європейських еліт викликало не тільки страх перед хаосом, скільки й правдивий жаль за втраченими інвестиціями та численними капіталами, вкладеними в різні сфери промисловості.
Навіть розпад СССР та постання нових держав не став знаком усвідомлення реальних змін в сприйнятті простору, що колись був частиною імперії. Панувала думка, що Росія сама пройде пострадянську трансформацію. Що, мовляв, демократизація Росії, збільшення ваги регіонів та національних меншин, відмова від агресивної політики та втручання у справи третіх держав стануться самі собою, а «човникова дипломатія» переможе старі чекістські плани на продовження холодної або гарячої війни.
Чому Захід не міг уявити або припустити розпад СССР? Це важливе методологічне питання, яке потребує відповідей. Насамперед тому, що ставився цілком лояльно та прихильно до пропаганди, що відкидає різницю між Російською імперією, СССР та навіть теперішньою Росією. Відповідно, коли йшлося про те, чи заслуговують українці, грузини або білоруси на власну державність та повноцінний суверенітет, поставало неодмінне запитання про пильнування світом інтересів Росії, яка має свої нібито «обґрунтовані» застереження щодо сусідів, яких примусом та окупацією було примушено жити в межах СССР.
Наразі, коли Росія сформувала агресивний блок авторитарних та тоталітарних держав і продовжує війну проти України, чимдалі важливіше не тільки піддавати ревізії відверто провальні стратегії стримування Росії ціною українського, грузинського, чеченського народів, продемонстровані раніше, скільки нарешті якісно підготуватися до майбутнього розподілу Росії, враховуючи всі безпекові, соціальні та політичні фактори.
Один із глибоких дослідників Росії, Януш Бугайський, не приховує абсолютно прагматичного змісту такого підходу, наприклад, для США: «Щоб уникнути вимушеної постійної оборонної позиції, Вашингтон повинен планувати не лише на випадок низки дестабілізаційних регіональних сценаріїв уздовж флангів НАТО, але й готуватися до поглиблення кризи в самій Росії».
Ефективний підхід до управління розвалом Росії полягає не в повторенні помилок Ялтинської міжнародної системи, де доля цілих територій, країн та народів залежала виключно від волі та позицій декількох політичних лідерів. А насамперед, в пошуку партнерів з числа прихильників нових регіональних держав, незалежницьких груп серед неросійських народів федерації, які готові вже сьогодні спільно обговорювати майбутнє та представляти як власні бачення, так і пропонувати нові підходи до взаємодії з ЄС, НАТО та іншими впливовими гравцями у світовій політиці.
Саме тому виникнення та функціонування платформи Форуму народів Постросії – це важливий інструмент для аналітичного, а не емоційного вивчення реально існуючих розламів та конфліктів у сучасній Росії, а також спільний простір для обговорення можливостей вже сьогодні закласти умови для майбутнього безпечного простору на місці колишньої імперії.
Станіслав Федорчук
