Олег БАГАН
Теперішні події на Донбасі, які вилилися у несподівано жорстоку, підступну і злочинну війну, вияскравили велику проблему українського політичного буття, на яку довго закривав очі благодушний український політикум. Це проблема українофобії як явища. Явища, яке має свої історичні джерела, ідеологічні напрямні та ментальні закономірності. Про це явище у філософському, націологічному, політологічному аспектах писали від середини 1990-х рр. Сергій Грабовський, Ігор Лосєв, Олег Романчук, Роман Коваль, Ірина Фаріон, Іван Діяк. Об’ємне висвітлення на рівні політичної фактології отримало воно у збірнику статей Віктора Рога «Українофобія: п’ята колона та її ляльководи» (К., 2009), який чи не вперше в Україні зумів показати українофобію як системне явище, як зловорожий російський імперсько-шовіністичний фронт зі своєю агентурою, провокаторськими схемами, розгорнутою інформаційно-пропагандистською мережею, зі своєю ідеологією гегемонії, тиранії і підривання національних формацій інших народів. Книжка В.Рога, яка витримала вже три видання, стала тривожним сигналом для українського суспільства про те, що воно опинилося під загрозою через самий факт української національної своєрідності, через нестримне, самозасліплене геополітичне бажання Росії абсолютно домінувати в Східній Європі.
Теперішні події на Донбасі, які вилилися у несподівано жорстоку, підступну і злочинну війну, вияскравили велику проблему українського політичного буття, на яку довго закривав очі благодушний український політикум. Це проблема українофобії як явища. Явища, яке має свої історичні джерела, ідеологічні напрямні та ментальні закономірності. Про це явище у філософському, націологічному, політологічному аспектах писали від середини 1990-х рр. Сергій Грабовський, Ігор Лосєв, Олег Романчук, Роман Коваль, Ірина Фаріон, Іван Діяк. Об’ємне висвітлення на рівні політичної фактології отримало воно у збірнику статей Віктора Рога «Українофобія: п’ята колона та її ляльководи» (К., 2009), який чи не вперше в Україні зумів показати українофобію як системне явище, як зловорожий російський імперсько-шовіністичний фронт зі своєю агентурою, провокаторськими схемами, розгорнутою інформаційно-пропагандистською мережею, зі своєю ідеологією гегемонії, тиранії і підривання національних формацій інших народів. Книжка В.Рога, яка витримала вже три видання, стала тривожним сигналом для українського суспільства про те, що воно опинилося під загрозою через самий факт української національної своєрідності, через нестримне, самозасліплене геополітичне бажання Росії абсолютно домінувати в Східній Європі.
Власне, Віктор Рог сміливо і відверто показав у своїх публікаціях, як діє російська агентура в Україні, з яким цинізмом українські політики від лівих і проросійських партій підігрують тенденціям розвалу української держави, приниження української культури, заблоковування українського слова. Автор застерігав, що агенти Москви проникають на найвищі щаблі української владної піраміди, що запущені ними інформаційні потоки розпалюють ненависть до всього українського, що ситуація стає вибухонебезпечною. Книжка чітко ставила наголос на одній помилковій тезі українських ліберально-демократичних середовищ, з якою ті прожили усі 1990-і і 2000-і роки: сподіватися на демократичне переродження посттоталітарної, сутнісно деспотичної і шовіністичної Росії нема чого, порозуміння з Москвою на ґрунті ринкових, господарських, правових, гуманістичних цінностей неможливе, бо вона керується лише імперськими цілями, а ці цілі не передбачають вільного і національно повнокровного розвитку України як самостійної держави. Як виявилося, такого мислення і таких оцінок російсько-українських стосунків у представників українських політеліт не було й близько, бо інакше вони б не допустили такого розвалу української армії, такої жахливої демобілізації національної свідомості суспільства, таких провалів у міжнародній стратегії України. Такі проблеми навіть не обговорювалися в нашому політикумі, який майже повністю загруз у соціал-демократичних за духом прагматико-господарських планах і способах мислення, у ліберально-капіталістичному практицизмі і прогресизмі. Якби не ця наївність, то ми б, може, не мали такої катастрофічної ситуації на Донбасі.
Можливо, головні тези із публікацій В.Рога розбудили групу українських публіцистів і науковців, які взялися за системне осмислення явища українофобії. Так, у Львові з ініціативи Андрія Гречила та Надії Халак (Інститут археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського), Ярослава Гарасими і Святослава Пилипчука (філологічний факультет ЛНУ ім. І.Франка) у 2012р. були започатковані Всеукраїнські наукові семінари «Українофобія як явище та політтехнологія», на які запрошувалися науковці з різних міст України із завданнями проаналізувати прояви українофобії в історії і сучасності. Відтак упродовж 2-х років до Львова приїжджали відомі вчені Ігор Гирич та Іван Патриляк з Києва, Олександр Музичко із Одеси, Любомир Белей із Ужгорода, Ігор Марчук та Андрій Жив’юк із Рівного, Іван Пушук із Луцька та ін. За матеріалами цих семінарів влітку 2014 р. вийшов збірник «Українофобія як явище та політтехнологія», який упорядкували названі організатори акції.
Сам формат і концепція збірника є вельми зручні: обсяг до 150 стор., матеріали різного плану і тематики, вдале поєднання публіцистики й академічності. На трьох із п’яти семінарів приймалися спеціальні резолюції, які теж опубліковані в збірнику. Правда, деякі положення резолюцій звучать надто декларативно або нереалістично, на кшталт: «закликати громадян купувати українську книжку, підтримати її фінансово». Поза тим комплексно збірник дає поглиблене, багатогранне та цікаве осмислення проблеми українофобії в Україні.
Так О.Музичко у своєму виступі «Українофобія: тягар історії та виклики сучасності» проаналізував теоретично явище і зробив це точно і проникливо. Вченому вдалося відрізнити це поняття від подібних до нього: дискримінація, шовінізм, ксенофобія, імперіалізм. І визначити: «Українофобія – це система поглядів та дій, що мінімізують чи нівелюють вплив українців на суспільно-політичні та культурні процеси, суб’єктивність Української держави, консолідацію українського народу та нації, питомі етнокультурні ознаки та уявлення українців, їхній державотворчий потенціал, агресивно нав’язують українцям нетрадиційні для них етнокультурні риси, ігнорують українську мову і культуру, державно-національні символи… Засобами реалізації українофобських принципів є інформаційні війни проти носіїв україноцентричного образу історії, культури, релігії, створення власних груп підтримки… – професійних українофобів, дискредитація борців проти українофобії, борців за права українців, поширення серед українців негативних автостереотипів, нацьковування неукраїнців на українців, маніпуляція загальними гуманістичними принципами».
О.Музичко, на наш погляд, точно визначив час і місце розгортання системної українофобії: середина XIX ст., Російська імперія. Саме тоді російські державники збагнули, що потенційно найбільшою загрозою для існування Російської імперії є український національний рух, бо він підриває її духовно-традиційні, історичні, геостратегічні, цивілізаційні основи. Самим фактом свого зростання він доводив, що імперія не має ніякого стосунку до органічних традицій віри і Церкви, що йдуть від доби княжого Києва, що імперія фальшиво перехопила собі політичну історію давніх українців і білорусів від періоду Середньовіччя, що саме імперія геополітично дестабілізувала ситуацію у Східній і Середній Європі, захопивши українське Подніпров’я і Причорномор’я, що т.зв. «російська православна цивілізація», ідея якої придумана російськими шовіністами й імперіалістами зі слов’янофільського табору, є міраж, культурософська химера, хвороблива мрія і штучний проект. Тому, як зауважує О.Музичко, українофобія «претендує на заперечення самого факту існування українців не лише як нації і держави, але навіть як етносу». Вона сутнісно пов’язана із явищем малоросійства, з теоріями космополітизму і ліво-ліберального прогресизму, оскільки мобілізує ці чинники для заперечення українського націоналізму.
І.Гирич у студії «Українська преса поч. ХХ ст.: нівеляційний російський тиск і здатність до національної опірності» проаналізував на базі цікавих і малознаних фактів тему формування модерної ідентичності українства. Вчений узагальнив, що українці традиційно інтелектуально й організаційно були заліниві при формуванні своєї культурно-національної спаяності, ці тенденції простежуються й до сьогодні, якщо оглянути інформаційну сферу, в якій абсолютно домінує російськомовна продукція.
У статті Лариси Масенко (Київ) «Інтернаціоналізм плюс русифікація: телевізійні стратегії приниження української мови» зроблено уважний аналіз різноманітних форм і хитрощів русифікаторського тиску на українство. Доведено, що совєтська асиміляторська, антиукраїнська практика і стилістика ТБ успішно еволюціонувала у телепростір України самостійної. Сьогодні реальною загрозою для нації є російськомовні політшоу, телесеріали, розважальні програми, символом яких стала Вєрка Сердючка – образ людини смішної у своїй псевдосутності, роздвоєної, як роздвоєною є українська культурно-національна свідомість. Авторка робить висновок: «Провідні телеканали нашої країни інтенсивно працюють на відчуження українців від їхньої культури. Неспроможність тих, від кого залежала державна мовно-культурна політика упродовж усіх 20-ти років захистити свій інформаційно-культурний простір, привела до втрати суверенітету в цій царині, що є ключовою для формування цілісної нації».
Василь Расевич (Львів) проаналізував кілька сучасних російських документальних фільмів на тему Другої світової війни і виявив їхню нахабно-жахливу аісторичність, протиправдивість у питанні трактування української теми. Це абсолютні зразки українофобії: все українське показане як суцільне зло, повна зрада, профашистське відступництво, необґрунтована жорстокість. Сучасне роскіно буквально демонізує українця й українську тематику. Вони, за задумом, мають провалитися у прірву антибуття. При цьому російські режисери й сценаристи не утруднюють себе хоч би елементарними знаннями фактів про правдиву українську історію ХХ ст., усе у їхній свідомості залишається як у часи СРСР.
Л.Белей докладно представив суспільно-культурну ситуацію на історичному Закарпатті, тобто в зоні традиційного розселення українців у Східній Словаччині і Північно-Східній Румунії також. Автор показав, що українофобія, правда, скрита, існує у цих двох країнах на державному рівні. Союзником їх виступають закарпатські русини і ті цинічні політики, які підтримують їх (типу В.Балоги) з побуджень внутрішнього малоросійства. За останні 20-30 років кількість українців в цих регіонах зменшилася у кілька разів, в окремих районах як такі вони не фіксуються цілком. Водночас влада українського Закарпаття демонструє дивовижну запопадливість (суміш зрадливості і холуйства) перед нетолерантно налаштованими сусідами: сприяє відкриттю словацьких, угорських, румунських культурних центрів при паралельному послідовному ігноруванні українських культурних потреб з боку сусідніх держав.
Окремий блок у збірнику формують наукові виступи істориків – Ю.Сливки (Львів), О.Пагірі (Київ), Я.Онищука, С.Шеремета (Львів), І.Патриляка, І.Пушука, І.Марчука – про події в період Другої світової війни на Закарпатті і Волині, коли в цих регіонах здійснювалися масштабні антиукраїнські акції. Ці публікації, доповнені статтею покійного великого історика – Ярослава Дашкевича «Волинський казан та його творці» – містять масу маловідомих фактів, спрямовані на висвітлення імперської, українофобської політики тодішніх Угорщини і Польщі, спростовують антиісторичні міфи ворогів українства.
Загалом матеріал збірника «Українофобія як явище та політтехнологія» великою мірою пояснює, чому в Україні стався теперішній кривавий і загрозливий для цілої Європи Донбас: ненависть до всього українського плекалася імперськими силами в Східній Європі, передусім в Росії, століття і сьогодні її уміло використали спритні політичні провокатори. Цей жорстокий конфлікт є наслідком захланних стратегій шовіністично налаштованих владних середовищ, які не змогли позбутися століттями засвоюваних ідеологем про власну гегемонію як «святість». Для цього вони через ЗМІ отруювали свідомість російськомовних і російськокультурних переселенців в Україні переконаннями про те, що все українське є чимось «фальшивим», «непотрібним», «загрозливим» для них. Так в Україні витворився кількамільйонний суспільний стратум, який сприймав українську мову і культуру як «чуму», «заразу», «погань». Носії ж цієї мови і культури трактувалися як «недолюди». Тому 23 роки української державної незалежності українізація в багатьох регіонах країни не просунулася ні на крок, особливо в Криму і Донбасі, в окремих містах Південної і Східної України, які лише чекають нагоди проголосити свої «ДНР» і «ЛНР». Тому ненависть і жорстокість до українця, бажання вбити його переважають усе: здоровий глузд (адже насправді українство не несе загрози національному, не імперському, буттю росіян), практичний розрахунок (війна на сході України руйнує надії не економічно ліпше життя у просторі цілої Східної Європи), несприйняття зла і крадійства (режим Януковича був абсолютно злодійським, але «Беркут», основу якого складали вихідці з Криму і Донбасу, захищав його з відданістю просто синівською, бо ліпше відвертий бандит Янукович, аніж «чорти»-українці).
Видання львівських науковців, яке означене як «Випуск 1», концептуально вказує на ту мегапроблему українського національного буття, від якої уперто відвертається український офіційний політикум. Останні вибори до парламенту, на яких на 99% перемогли ліберали-космополіти, ще раз підтвердили, що українське суспільство фатально не набуло ще інстинкту етнічного, національного, духовно-культурного самозахисту. Перед лицем смертельної загрози воно проголосувало за тих, хто останні два десятиліття роззброював і обезсилював його політично, інформаційно, військово. В історичний момент, коли на кін поставлено саму державність українську, благодушне українство виразило свою підтримку людям компромісу, імітаторам, пристосуванцям у принципі, пацифістам в засаді. Годі назвати подібні приклади самозасліплення в історії. Однак є у цьому й закономірність: народ, який століттями жив у чужих державах, тривало здавався на ласку сильних, не може приймати гідних і гордих рішень. Очевидно, щоб цілковито розбудитися і прозріти, українцям потрібні міцніші і болючіші удари Історії.
