З кожним днем все більшої суспільної ваги набирає питання підтримки Україною боротьби поневолених народів так званої «російської федерації». Із формату громадської ініціативи цей процес поступово переходить до сфери державної політики. Водночас, не втрачають актуальності ряд фундаментальних напрацювань та здобутків, якими вільна Україна повинна ділитись із представниками народів, що готуються до вирішальної битви за свободу.
На окрему увагу заслуговує питання рівня готовності поневолених народів до цієї боротьби. Маємо визнати, що глобально, на території всієї імперії, цей рівень є достатньо низьким. Такому стану речей сприяли різні фактори, які є традиційними для імперської політики «батога і пряника»: розмивання національної ідентичності (творення єдиного «русского народа»), новітній геноцид (Ічкерія), політичні репресії (закон про так званих «іноагентів»), релігійне переслідування (мусульмани, буддисти) – з одного боку, а з іншого – підкуп представників національних псевдоеліт посадами та можливістю надприбутків. Разом з тим, така політика все одно повністю не вирівнювала ступінь готовності до спротиву. Скажімо, для більшості народів Північного Кавказу чи Ідель-Уралу питання національного визволення ніколи не зникало із порядку денного суспільного життя.
Незважаючи на те, що більшість лідерів визвольного руху вимушено опинились за кордоном, серед значної частини пересічних мешканців окремих республік та регіонів тема відокремлення від центру, часто під гаслом «Хватіт корміть Москву!», знаходила благодатний ґрунт.
Водночас, початок повномасштабної війни проти України суттєво змінив існуючий стан речей. Колоніальні конструкції, які здавались залізно-бетонними і «вічними», почали давати перші тріщини. Відбулась активізація діяльності антиімперських національних організацій та об’єднань, які прямо проголошують ідеї створення незалежних держав, апелюючи до міжнародного права на самовизначення народів. Майже усі із них відкрито виступили проти військової агресії і висловили підтримку українському народу, визнаючи його право на самостійність та визволення окупованих територій.
І, власне, першим кейсом, який Україна повинна запропонувати усім поневоленим народам є досвід національно-визвольної боротьби. Багатолітня протидія імперській політиці в умовах бездержавності, безперечно, є надзвичайно багатою і на історії успіху, і на аналітику невдач і поразок. Навіть, якщо брати до уваги лише останніх сто років боротьби, то вони увібрали в себе всю палітру подій: від окупації та чергової колонізації, до підпільної і збройної боротьби, а, зрештою, і до здобуття незалежності та нової війни. Впродовж всього цього періоду одну із провідних ролей у протистоянні із окупантами різних мастей відігравала Організація Українських Націоналістів. Досвід української партизанки, ідеологічно-пропагандивної роботи та дипломатичної діяльності, ідеологічно-теоретичні напрацювання – це лише кілька основних напрямків, кожен із яких претендує на окремий курс для вивчення чи адаптації до сучасних подій та умов.
Звісно, не усі механізми, які працювали, скажімо сто чи п’ятдесят років тому, є ефективними під сучасну пору. Проте, головні засади і принципи національно-визвольної боротьби залишаються сталими. Скажімо, питання опертя на власні, на внутрішні сили народу, як головну основу для повстання. Без усвідомлення цього ключового принципу є неможливим рух до справжньої, повноцінної незалежності та державності.
Якщо ж говорити про зовнішній фактор, то тут варто використовувати кейс №2 – Антибольшевицький Блок Народів, промоутером якого також виcтупала бандерівська ОУН і який на сучасному етапі проходить транформацію у Антиімперський Блок Народів. Твердження про те, що Україна повинна стати центром підтримки поневолених народів не те, що не підлягає сумніву, воно потребує якнайшвидшого і якнайповнішого втілення в життя. Проте, не Україною єдиною. Тобто, до процесу розподілу Росії необхідно залучати усі цивілізовані держави світу, як це, у свій час, робили лідери АБН, наближаючи розпад СССР.
На думку одного із керівників оновленого АБН, координатора проекту «Свобода народам» Леонтія Шипілова і українська дипломатія, і представники національно-визвольних рухів поневолених народів повинні синхронно доносити до іноземних партнерів позицію про те, що розпад Росії – неминучий, об’єктивний та бажаний процес. З метою зменшення його хаотизації та конфліктності, він має відбуватися за участі та під егідою світового співтовариства. На безкрайніх просторах путінської імперії не повинна відродитись нова псевдоліберальна квазіімперія, а мають постати десятки національних держав вільних народів.
Кейс номер три – збройна боротьба. Варто констатувати, що він уже зараз апробується на фронтах великої визвольної війни. Адже в лавах ЗСУ воюють представники багатьох поневолених народів: чеченці та інгуші, саха та ерзя, ногайці та черкеси пліч-о-пліч із українцями, білорусами, грузинами і азербайджанцями не лише наближають українську Перемогу, але й готують свої національні підрозділи для майбутньої боротьби за незалежність. І саме цим підрозділам необхідна максимальна підтримка з боку української держави і українських військовиків.
Незважаючи на те, що три окреслених вище напрямки виглядають надзвичайно багатогранними і складними, ще більш важливим, якщо не визначальним є четвертий український кейс – кейс державотворення. Його складність полягає ще й у тому, що, якщо говорити відверто, то за тридцять років незалежності Україна ще не створила збалансованої та ефективної моделі управління державою. І тим не менше, вже зараз, на підготовчому етапі до визвольної боротьби, представники більшості поневолених народів заявляють про потребу створення і функціонування такого собі «Університету вільних націй» для якісної підготовки та фахового навчання управлінських еліт майбутніх національних держав.
І останній український кейс, який можна назвати своєрідним запобіжником проти імперського реваншу, є «кейсом Майдану» або ж «кейсом свободи», який повинен захищати молоді держави від небезпеки повернення до авторитаризму чи диктатури. Саме він вберіг українську націю від новітнього поневолення і сформував силу для вирішальної битви із ворогом.
Впродовж багатьох років імперія боялась експорту Майдану та української революції на підконтрольні їй території, адже кремлівські спецслужби, як ніхто інший, добре володіли інформацією про потенціал визвольної боротьби. Натомість, вони, задля власного порятунку, активували опцію війни, на яку у вигляді «гарматного м’яса» посилають десятки тисяч солдатів – представників поневолених народів, які масово гинуть за порожні імперські псевдоідеали під українськими Бучею, Бахмутом, Вугледаром і Авдіївкою.
Настав час повернути зброю проти справжнього ворога – останньої імперії на євразійському просторі!
Олег Вітвіцький
