Пропонована для аналізу праця Степана Ленкавського «Генеза і розвиток нездорових явищ в Організації за кордоном» не була виявлена автором при редагуванні збірника його праць у 3-ох томах, що вийшли з друку протягом 2002-2009 років, а тому й не ввійшла до їх структури. Фактові її виявлення та подальшого опрацювання автор завдячує Вікторові Рогу, який вказав напрям шукання, та Генннадієві Іванущенку, який оцифрував Лондонську збірку Архіву ОУН, в якій і виявлено цю працю.
За змістом праця є доповіддю С. Ленкавського на Другій надзвичайній конференції Закордонних Частин ОУН, скликаній для врегулювання ряду спірних питань, що стали причиною для появи внутрішньої опозиції й суттєво дестабілізували її внутрішній стан. В архіві ОУН праця виявлена під нейтральною назвою «Внутрішньоорганізаційний стан в ЗЧ ОУН. (Доклад на 2-ій Конференції ЗЧ ОУН дня 28.08.1948)». В той же час чільний діяч ЗЧ ОУН С. Мудрик-Мечник у своїх спогадах вказує, що доповідь відома під назвою «Генеза і розвиток нездорових явищ в Організації за кордоном». На думку автора, вона краще відповідає змістові праці, а тому редакційно подається саме під цією назвою.
Праця цікава як історикам, так і політологам. А тому є доцільність для кращого її розуміння подати вступні зауваги для цих обох категорій. Для цього автор використав частину тексту своєї кандидатської дисертації «Степан Ленкавський в історії Організації українських націоналістів (1929-1977)»
Передісторія (для істориків)
На завершальному етапі Другої світової війни перші організаційні структури ОУН-бандерівської появилися завдяки двом категоріям її провідного членства – тих, що вийшли з німецьких концтаборів, й тих, кого Провід ОУН спрямував з України на еміграцію для ведення допоміжної діяльності. В лютому-березні 1945 р. вони спільно провели у Відні низку нарад, в результаті яких у березні цього року відбулася т. зв. Віденська конференція і було створено Закордонний Центр ОУН, головою якого став С. Бандера. Після завершення війни діяльність Центру перенесено до Мюнхена.
З часом стало зрозуміло, що визвольна боротьба в Україні набирає затяжного характеру, а тому актуально поставала потреба налагодити за кордоном системну зовнішньополітичну роботу та мобілізаційну працю серед української еміграції. Для реалізації такого завдання формат дії Закордонного Центру ставав недостатнім, слід було розбудовувати за кордоном повноцінну мережу ОУН. На Третіх ширших нарадах ЗЦ ОУН в лютому 1946 р. було прийнято рішення створити Закордонні Частини ОУН та ухвалено їх Тимчасовий устрій.
Першим головою ЗЧ ОУН обрано С. Бандеру, а до його складу ввійшли: С. Ленкавський Я. Стецько, М. Климишин, М. Лебедь, В. Охримович, М. Прокоп. З цього часу ОУН-б структурно поділилася на дві частини – ОУН в Україні та Закордонні Частини ОУН. Кожна із них мала окремий провід, але спільними керівними органами для обох частин залишалися Великий Збір ОУН та Провід ОУН.
Вже з першого засідання Проводу ЗЧ ОУН почали загострюватися розбіжності між двома групами його членів – вихідцями з німецьких концтаборів та прибулими з України, що проявлялися ще на етапі діяльності ЗЦ ОУН. Вони стосувалися поглядів на подальшу організаційну та ідейно-програмну основу розбудови ОУН за кордоном, але спочатку виявилися у претензіях деяких чільних членів ОУН з України щодо факту повернення С. Бандери на провідне становище в ОУН. Їх почав висловлювати Лев Ребет при підтримці братів В. і Є. Стахових, І. Бутковського та З. Марцюка.
Звинувачення зводилися до того, що всі роки війни С. Бандера перебував у концтаборі, не брав реальної участі в боротьбі ОУН та УПА, а тому ні формально, ні фактично не був Провідником ОУН й нібито незаслужено користується популярністю.
Насправді, на Третьому Великому Зборі ОУН 21-25 серпня 1943 р. керівним органом було обрано Бюро у складі: Р. Шухевич, Р. Волошин, Т. Маївський. Ні С. Бандеру, ні інших провідних діячів ОУН-б, що перебували в німецьких тюрмах і концтаборах, для їхньої ж безпеки до складу керівних органів не було введено. Василь Чижевський, який брав участь у цьому Великому Зборі, згадував, що Р. Шухевича було тимчасово обрано на пост Провідника ОУН, поки з концтабору не звільниться С. Бандера.
Питання Проводу і Провідника ОУН належало до компетенції Великого Збору. Воно ставало актуальним, бо в серпні 1944 р. загинув Р. Волошин, а 19 грудня 1945 р. Д. Маївський. Оскільки в існуючих умовах скликати Четвертий ВЗ ОУН-б не було змоги, прийнято рішення членів Бюро вибрати на окремих конференція двох частин ОУН – в Україні і в еміграції.
Таким чином, відповідно до рішень конференції ОУН в Україні (червень 1945 р.) та конференції ЗЧ ОУН (вересень 1947 р.) Бюро Проводу ОУН було сформовано у складі: С. Бандера (голова), Р. Шухевич та Я. Стецько.
На Першій конференції ЗЧ ОУН, що відбувалася у вересні 1947 р. в Альпах неподалік м. Міттенвальд (Німеччина) і пізніше отримала назву «Альпійської», було сформовано новий Провід ЗЧ ОУН. Зважаючи, що С. Бандера став головою цілої ОУН-б, то Провідником ЗЧ ОУН обрано М. Лебедя.
Невдовзі після Першої конференції ЗЧ ОУН відновилися внутрішньоорганізаційні дискусії. Головним осередком опозиційних настроїв стали члени ОУН та представники УГВР, делеговані за кордон з України: М. Прокоп, В. Охримович, о. І. Гриньох, Д. Ребет. До них примикав і звільнений з коцтабору Л. Ребет.
Невдовзі після обрання на пост Провідника ЗЧ ОУН, М. Лебедь відмовився від своєї посади і примкнув до опозиції. Вона зуміла залучити на свій бік легальний орган Проводу ЗЧ ОУН газету «Українська трибуна» і поширювала свої погляди на сторінках видання. Для ведення пропагандистської кампанії засновники лівої частини УРДП І. Майстренко та Б. Левицький надали їм також сторінки свого журналу «Вперед».
Як визнає учасник опозиції А. Камінський, основним спірним пунктом між нею і ПЗЧ ОУН був розподіл владних повноважень і впливів. «С. Бандера і його Провід ЗЧ були, головним чином, проти того, щоб Закордонне Представництво і секретар зовнішніх справ УГВР діяли незалежно від ЗЧ ОУН, у правно-організаційному відношенні не були підпорядковані Проводові ЗЧ ОУН», – пише він. А за словами С. Ленкавського, «ЗП УГВР хотіло для себе зберегти виключний монополь репрезентувати крайову боротьбу і безконтрольно допасовувати себе до модного в даний час курсу чужинецької політики. На цьому тлі і на намаганнях підпорядкувати політику Організації контролеві ЗП УГВР виникли конфлікти, які покінчилися усуненням членів ЗП УГВР з Організації».
Та, перш, ніж дійшло до розколу, обидві сторони вжили заходів до порозуміння. За ініціативою Я. Стецька та о. І. Гриньоха та за активної участі С. Ленкавського між представниками опозиції і Проводу ЗЧ ОУН у березні 1947 р. відбулися два «круглі столи» для вияснення внутрішньо організаційної ситуації. В них взяли участь М. Прокоп, В. Стахів, З. Марцюк, В. Охримович. Однак ці зустрічі не дали сподіваного результату.
Для розв’язання конфлікту 28-31 серпня 1948 р. у м. Міттенвальд (Німеччина) було скликано Другу надзвичайну конференцію ЗЧ ОУН. Крім членів Проводу ЗЧ ОУН на неї запросили 80 провідних членів Організації, а серед них і найчільніших представників опозиції: о. І. Гриньоха, Д. і Л. Ребетів, В. Охримовича, М. Прокопа, М. Лебедя, В. Стахіва, І. Бутковського, Р. Ільницького. Основні доповіді від проводу ЗЧ ОУН виголосили С. Ленкавський і Я. Стецько.
Конфліктологія (для політологів і політиків-націоналістів)
Як згадував чільний діяч ЗЧ ОУН С. Мудрик, особливо об’ємною, аналітичною та детальною була доповідь С. Ленкавського «Генеза і розвиток нездорових явищ в Організації за кордоном», в якій він пункт за пунктом проаналізував всі суперечності у поглядах опозиції.
Ленкавський С. свої концептуальні зауваження світоглядного, політичного та психологічного характеру висловив на самому початку доповіді, створивши таким чином своєрідні рамки аналізу ситуації в ЗЧ ОУН.
На думку автора, вони становлять особливий інтерес як для тих політологів, які за предмет свого наукового інтересу мають сучасний націоналістичний рух, так і для самих учасників цього руху.
Автор не ставить перед собою завдання переповісти зміст доповіді С. Ленкавського. Однак в цій частині вважає за доцільне акцентувати на тих її положеннях, які вважає концептуальними не тільки для розуміння аналізованої у доповіді історичної ситуації в ЗЧ ОУН, але й для розуміння аналогічних процесів, які часто відбуваються в організованих структурах сучасного націоналістичного руху:
- Перш за все С. Ленкавський наголосив, що кожна організована структура базує свою діяльність на двох категоріях – «елементах незмінних і елементах змінливих». До незмінних він відносив світоглядні основи та головні програмові завдання, наголошуючи, що саме вони творять хребет будь-якої політичної організації. І якщо вона їх змінює, то перетворюється «в партію нову, інакшого політичного напрямку».
Такою головною незмінною політичною ідеєю, що посідає головне ієрархічне місце в політичній програмі ОУН, С. Ленкавський визначав державну суверенність українського народу. «Насамперед суверенна держава, а потім уже все інше», – підкреслював він.
Українська національна держава залишається політичним ідеалом та епіцентром політичної програми і в доктрині сучасного націоналістичного руху. В той же час слід відзначити, що часто у політичних процесах можна спостерігати явище, коли для його суб’єктів держава перестає бути самодостатньою цінністю, а перетворюється на поле для політичної гри і захисту корпоративних інтересів.
Натомість до змінних елементів С. Ленкавський відносив політичну тактику і ті засоби, які політична організація використовує в залежності від ситуації і часу. Як він писав – «біжуча політична проблематика», «щоденний виряд», «пропагандивні кличі» тощо.
Як для аналізованої С. Ленкавським ситуації в ЗЧ ОУН, так і для сучасної націоналістичної політики актуальним є його висновок, що «цього розрізнення в нас часто не вміють чітко провести, змішують несвідомо, або навмисне одне з одним» і це стає головною причиною внутрішньо організаційних конфліктів.
Отож, важливий 1-ший висновок С. Ленкавського: в діяльності політичної націоналістичної організації слід вміти відрізняти цілі від методів, стратегію від тактики, щоденне від перспективного, не ставити другорядного над головним й не перетворювати це у предмет конфлікту.
- Ще однією підставою для внутрішньо організаційного конфлікту С. Ленкавський вважав відхід її членів від стратегічної мети («генеральної лінії») та скочування у дві крайності – в коньюктурщину, або ж в доктринерство.
Крайність коньюктурщини полягає у намаганні пристосувати головну мету своєї організації тимчасовим політичним розкладам та чужим інтересам. С. Ленкавський цю категорію людей називає «мінімалістами» і дає їм таку характеристику: «Їхню форму політичного мислення характеризує повна невіра в силові спроможності України і тому орієнтація на часові позиції чужої зовнішньої сили, чи сил, а не на незмінний інтерес українського народу».
Натомість крайність доктринерства полягає у тому, що головну програмову ціль політичної організації є намагання підмінити якимось вузькопартійним пунктом своєї програми – наприклад, «самостійна Українська держава, але саме така, якою ми її вважаємо». Головною рисою доктринерів є догматизм і важливішою для них є не ціль, а ось цей прийменник «але». Як стверджував С. Ленкавський, «для партійних доктринерів головне значення має не живий інтерес українського народу, але абстрактні тези прийнятих ними теоретичних доктрин, які вони силоміць нав’язувати хочуть народові».
Отож другий важливий і для сучасної націоналістичної політики висновок С. Ленкавського полягає у чіткому розумінні та усвідомленні політичної мети організації, відданість їй і вбереження від коньюктурного підпорядкування цієї мети тимчасовим інтересам та від такої догматизації програмних формулювань, що вивищуються над самою метою і вихолощують її.
- Свій інтерес становить і той психологічний аналіз, який С. Ленкавський застосував до осіб, що потенційно можуть виявити опозиційні настрої та дестабілізувати внутрішню ситуацію в політичній організації. Як правило, вони пов’язані з минулим періодом діяльності політичної організації, що міг бути успішним, а отже прив’язані і до застосовуваних тоді методів, та до займаних в організації посад.
По суті, С. Ленкавський виділяє дві відповідні категорії таких осіб, або ж дві характеристики одних і тих же осіб – «головним чуттєвим мотивом критичного ставлення до роботи Організації для одних є їхнє прив’язання до політичних кличів минулого, для других – прив’язання до ролі або становищ, які вони в минулому займали».
А тому третій, корисний і для учасників сучасного націоналістичного руху, висновок С. Ленкавського полягає у тому, що з плином часу змінюються і поточні методи та підходи в діяльності політичної організації.
Це слід усвідомлювати й не догматизувати старі підходи та персональну причетність до їх застосування, оскільки це може стати гальмом розвитку організації і підставою для внутрішніх конфліктів.
Насамкінець, автор вважає за доцільне навести і такий висновок С. Ленкавського: «Спори роблять злу кров, псують нерви однім і другим і обезцінюють повагу до всякої орг[анізаійної] роботи. Нагадує це ситуацію, коли діти бавляться коло греблі, вибираючи з-під неї камінці і, зайняті виглядом своєї купки камінців, зовсім не спостерігають, що своєю забавою роблять прорив для повені».
Це з уст С. Ленкавського, єдиного в Закордонних Частинах ОУН засновника колись єдиної ОУН, звучало як передбачливе попередження, що в кінцевому підсумку й збулося. Про що свідчить подальший виклад.
Післяісторія (також для істориків)
На конференції з боку опозиції основну доповідь виголосив Василь Охримович та виступили о. І. Гриньох, М. Лебедь, Д. і Л. Ребети. Конференція не сприйняла аргументів опозиції. В результаті гострих дискусій представники опозиції Д. Ребет, о. І. Гриньох, В. Охримович, М. Прокоп, З. Марцюк здали мандати членів УГВР та членів Проводу ЗЧ ОУН.
У своїх постановах Друга надзвичайна конференція ЗЧ ОУН засудила опозицію, запевнила, що ніхто не буде притягнутий до відповідальності за свої погляди і вчинки, що мали місце до конференції, але одночасно рекомендувала «Проводові ЗЧ ОУН застосувати проти членів ОУН, які стануть гальмувати, або не виконували б чи протиставилися б виконуванню Постанов Другої (Надзвичайної) Конференції ЗЧ ОУН гострі санкції, до усунення з Організації включно».
Невдовзі після конференції учасники опозиції заявили, що «відкликають свої резигнації і будуть продовжувати самі свою діяльність».
На думку керівника СБ ОУН С. Мудрика-Мечника причиною такої різкої зміни став налагоджений контакт та домовленість про співпрацю з американcькою розвідкою. Її підтверджує у учасник опозиції Євген Стахів, деякі совєтські джерела та секретні видання КДБ.
Незабаром М. Лебедь, о. І. Гриньох, В. Охримович, О. Логуш, Ю. Лопатинський, Л. і Д. Ребети, З. Марцюк в центрі м. Мюнхена винайняли приміщення і почали видавати газету «Сучасна Україна». Після цього осінню 1948 р. Провід ЗЧ ОУН виключив всіх членів опозиції з ОУН і заборонив їм виступати в ЗП УГВР від імені ОУН. Так в історії ЗЧ ОУН завершився період т. зв. «першої опозиції».
А після того наступив етап т. зв. «другої опозиції». Протягом 1949-1953 рр. дискусії більшою мірою розгорнулися вже над темами ідеологічно- програмового характеру. Обидві сторони звернулися з висловленням своєї позиції та з відповідними аргументами до Проводу крайової частини ОУН та втягнули її у конфлікт. Ситуацією скористалися і совєтські спецоргани та зуміли розпочати свою гру, до краю загострюючи ситуацію. Це письмово засвідчив для Проводу ОУН-б вже після проголошення Незалежності останній Головний командир УПА Василь Кук, який в 1954 р. попав у полон військ МГБ СССР.
В кінцевому підсумку конфлікт завершився тим, що у лютому 1954 р. опозиція створила окрему структуру ОУН-за кордоном (ОУН-з, більше знана як «двійкарі»).
Висновок
Ось такий «розкольницький» фінал нехай стане застереженням сучасним, а особливо провідним, членам націоналістичних організацій і спонукою ще раз перечитати текст у частині «конфліктологія».
