Юрій Щур
Цілий світ застиг в очікуванні. Результати американських виборів не обговорює хіба що лінивий. Про наслідки повернення Дональда Трампа до Овального кабінету розмірковують геть усі, незалежно від віку, країни проживання чи віросповідання. Вибори в США – це завжди видовищно та інтригуюче. Це ж не московія із своїм білоруським сателітом, де вибори без вибору, але з фальсифікаціями.
(Не)очікувано переміг той, хто обіцяв найбільше. Зокрема й завершити війну в Україні протягом 24 годин. Проте, ми ж знаємо, що обіцяти – не мішки ворочати. Минуло вже кілька діб від моменту обрання, але за стіл переговорів так ніхто й не сів. І, очевидно, не планують. Всі лишилися при своїх інтересах: Путін продовжує геноцидну війну на тотальне знищення України, Зеленський та Трамп «міряються» мирними планами – чий кращий.
Дипломатія – річ надто примхлива й мусить бути гнучкою й реагувати на особливі запити тих, до кого доноситься інформація. Однак, ми не мусимо цього робити й можемо залишитися вірним прямій і простій істині – війна в Україні не закінчиться за помахом чарівної палички. Станом на сьогодні не створено жодної умови, аби примусити московитів шукати шляхів до виходу із війни. Вони тиснуть на українські сили оборони, Україна втрачає території та життя захисників й цивільних, а Захід чим далі, тим більше «втомлюється від війни». Не втомлюється, щоправда, говорити про якісь «червоні лінії», які ось-ось перетне Росія. Востаннє, здається, про ці лінії було озвучено з приводу можливої відправки північнокорейських солдат для участі у війні проти України. І що в результаті? За повідомленням українських військових, вже відбулися перші бойові зіткнення та вогневі ураження. Ті ж, хто говорив про «лінії», чомусь мовчать. І, що найгірше, не дають «говорити» українській зброї.
Очевидно, що війна в Україні стане тією подією, яку будуть вивчати на уроках історії у цілому світі. Десь – побіжно, десь більше детально. Хтось говоритиме про підступність Москви та героїчність українського народу. Хтось, нема де правди діти, буде повторювати мантру про «українських нацистів», які готувалися напасти на «миролюбиву московію» тощо. Однак на більш ґрунтовному рівні війна в Україні стане синонімом безпомічності Заходу перед новою ордою, що сунула із півночі та сходу. Синонімом яловості системи колективної безпеки. Синонімом ігнорування норм міжнародного права.
Попри те, головне – щоби фактом лишалося існування незалежної української державності. Повноправного гравця на міжнародній арені. Make Ukraine great again.
Чи допомагатимуть нам у цьому наші «стратегічні» сусіди чи західні «партнери»? Питання цікаве, яке не має однозначної відповіді. Перш за все, з огляду на те, як ведуть себе «брати-сестри» саме зараз у обговореннях питань вступу України до ЄС та НАТО. Як диктують свої умови щодо впливу на внутрішню політику суверенної української держави.
Так, колективний Захід робить дуже багато для України, однак недостатньо. Недостатньо для того, аби втримати останню фортецю на грані двох світів. Нове життя Європи твориться лише тому, що українці стали її щитом.
Повертаючись до теми виборів в Америці. Звичайно, не можна ігнорувати їх результати. Очевидно, що муситимемо зважати на зміни у внутрішній та зовнішній політиці такого потужного міжнародного гравця й, таки видається, найбільшого донора України. Але не варто забувати, що нашу предметність визначаємо лише ми самі. Колись, коли вже розсипалися на пісок мури совєтської тиранії, тодішній американський президент Джордж Буш – старший виголосив свою сумнозвісну промову в українському парламенті, де заперечив наше право на самовизначення. Він наголошував, що «американці не підтримають тих, хто прагне незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допоможуть тим, хто пропагує суїцидальний націоналізм, заснований на міжнаціональній ворожнечі». Попри все, українці відбулися як державна нація. З допомогою отого самого націоналізму. Державотворчого, чинного, інтегрального, організованого й стихійного, академічного та практичного. Життєдайного, але жодним чином не «суїцидального».
Дипломатія і переговори, певна річ, важливі для досягнення миру у цілому світі. Але виглядає так, що зараз найкращими проєвропейськими дипломатами є оті Миколи, Степани, Оксани, Володимири та Марійки, що зі зброєю в руках забезпечують систему колективної безпеки для тих західних політиків, які так люблять поговорити.
