Невдале відкриття парламентської сесії: напружене перемир’я

Позиція Президента Януковича, здається, не зазнала жодних змін. Він так само, як і раніше, продовжив гнути свою лінію, не вдаючись до жодних поступок опозиції та Майдану і намагаючись втримати тотальний контроль над Партією регіонів (ПР). Свідченням непоступливості Януковича стало, зокрема, його рішення зробити фактичним керівником уряду Арбузова. Це президентське рішення стало черговим грубим порушенням законодавства, яке передбачає лише одну умови переходу функції виконання обов’язків прем’єр-міністра до його першого заступника – смерті голови уряду. Відповідно, Янукович намагатиметься обернути формальну поступку – відставку Азарова – збереженням статус-кво ще на півтора місяці, коли завершується конституційний термін існування країни без нового прем’єр-міністра.

Намаганням законсервувати поточний стан справ можна пояснити і поведінку депутатів ПР протягом 4–6 лютого. Погоджуючись на словах змінити Конституцію, повернувши її до стану до 1 жовтня 2010 року, водночас запропонували своїм колегам з опозиції зробити це у повній відповідності до конституційної процедури – в такому разі завершити цей процес можна буде лише восени, з початком нової сесії парламенту. Зрозуміло, що подібну конституційну «чистоту» в умовах гострої політичної кризи та підтримку самими депутатами ПР конституційного перевороту 2010 року можна пояснити лише їхнім контролем з боку Януковича, який не бажає втрачати жодної частки своїх повноважень. Відповідно, можливість пришвидшення зміни Конституції напряму залежатиме від фракційної дисципліни ПР, що, в свою чергу, визначається позицією ключових провладних олігархів, які контролюють велику кількість депутатів – зокрема, Ріната Ахметова та Дмитра Фірташа.

Лідери парламентських опозиційних сил, у свою чергу, на цьому етапі розглядають повернення Конституції 2004 року як ключ до перехоплення ініціативи у своєму протистоянні з владою. Будь-який спосіб досягнення цієї мети означав би можливість утворення нової більшості в парламенті та формування на її основі опозиційного уряду, голова якого за правилами 2004 року мав би більше повноважень, ніж Президент. Зрозуміло, що за такого виграшного для опозиції сценарію Янукович зазнав би тяжких втрат не лише у плані формальних повноважень, а й неформального впливу на основних політичних акторів. Вочевидь, такий сценарій дістав би підтримку і з боку західних політиків з США і ЄС, які наразі намагаються брати участь у врегулюванні політичної кризи в Україні.

З іншого боку, інший зовнішній гравець, який намагається впливати на політичний процес в Україні – Росія – найімовірніше буде не в захваті від подібного розвитку подій. Зважаючи на загрозливо високий рівень контрольованості нинішнього президента з боку російської сторони, це не має дивувати. Більше того, якщо за нинішніх умов сам Янукович міг би схилятися до «спущення на гальмах» протестів на вулицях Києва, для Росії куди більш вигідним, вочевидь, є застосування сили для розгону Майдану, що б іще більше послабило позиції українського глави держави. Наразі важко прогнозувати, наскільки реалістично цей сценарій розглядають в найвищому українському керівництві, але деякі події останніх днів вказують принаймні на те, що він лишається одним із варіантів дій. З одного боку, за дні, що минули, відбулося кілька інцидентів всередині чи поблизу самого Майдану (вибух в Українському Домі, погром ресторану в центрі Києва), які з великою вірогідністю були влаштовані найнятими владою провокаторами. З іншого боку, знову активізувалися представники Міністерства внутрішніх справ, почавши лякати громадян загрозами терактів, які нібито готують учасники Майдану. Окрім очевидної мети дискредитації Майдану, ці кроки можуть мати на меті й підготовку ґрунту для застосування сили проти нього.

Характерно, що протягом останнього часу головний каталізатор політичного протистояння в Україні – Майдан і його учасники – все більше дистанціюється від усіх його сторін. Опитування учасників Майдану, проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним інститутом соціології 3 лютого, засвідчило помітну радикалізацію їхніх поглядів. З одного боку, переважна їх більшість зголосилися піти з Майдану лише за умови виконання всіх їхніх вимог (82,7%), головною з яких є відставка Януковича та проведення позачергових президентських виборів (85,2%). Більше того, навіть у такому випадку майданівці переважно не погодилися б надати йому будь-які гарантії безпеки (78%). З іншого боку, не в захваті учасники Майдану і від ідеї опозиційного уряду: навіть за умов повернення Конституції 2004 року такий крок готові підтримати лише 22% учасників Майдану, тоді як 62% переконані в тому, що опозиції не варто брати будь-яку участь в уряді, поки президентом лишається Янукович. Зрозуміло й те, що декларації учасників Майдану лишатись тут стільки, скільки буде потрібно (так відповіли 86%), не є порожніми словами: майданівці вже пережили і сильні морози, і відсутність будь-яких поступок влади, і спалахи насильства, і переслідування своїх активістів. Відповідно, сподіватися на те, що Майдан розійдеться сам по собі або принаймні у разі дрібних поступок з боку влади, як і раніше, не доводиться. При цьому й самі вимоги Майдану наразі видаються не надто реалістичними, що робить поточну фазу протистояння схожою на патову.