Уявіть: 20-ті числа листопада, мирний Євромайдан. Руслана, пісні, ліхтарики, прапорці ЄС. І раптом на Майдані матеріалізуються люди в нетутешньому камуфляжі, озброєні нетутешніми автоматами. Починають крутити руки беркутівцям, займати вогневі точки і просуватися вгору до урядового кварталу.
WTF??? – питаємо ми. – Спокійно, відповідають гості, ми – свої, війська Європи. Ви ж хотіли в ЄС? Ну ось, ми прийшли. Зараз порішаємо з вашим беркутом, заламаємо вашого президента, візьмемо під контроль ситуацію в державі, проведемо чесні і прозорі вибори – і буде вам угода з ЄС, а там і членство.
Ура-а-а-а! – кажемо ми. – Наваляйте їм! І нам дайте автомат, ми теж когось уб’ємо. Європа! Європа!…
Вже самої цієї уявної ситуації вистачає, щоб зрозуміти, що всі паралелі між Майданом і т.зв. «Російською весною» є нісенітницею. Ми знаємо, що це – «майданутым можно, а нам нельзя?» – нахабна технологія російської пропаганди. Розрахована хіба що на тих, хто на Майдані не був і знає про нього зі слів Кисельова.
Але ми чомусь весь час потрапляємо в цю пастку, опиняючись у полоні власних проекцій і помилково визначаючи суб’єкта подій на сході.
Суть Майдану полягала у спільних діях сотень тисяч людей, які намагалися вплинути на владу й добитися, щоб їхню думку почули. І Майдан був суб’єктом. З часом намалювалися додаткові дійові особи – опозиційні політики, які в результаті напросилися представляти Майдан у політичному процесі (бути інструментом) – про успішність мовчу. Але те, що робив Майдан – робили ми, навіть якщо ця дія полягала у стоянні на вулиці.
Коли ми говоримо про те, що «роблять» мешканці Донбасу, ми маємо на увазі їхню бездіяльність – байдужість або невтручання в події, суб’єктом яких є Росія. Саме Росію уособлює кількасот російських диверсантів та агентів-зрадників, а також купка місцевих ригів-феодалів і екзальтовані місцеві колоради в дуже скромній, як на кількамільйонну міську агломерацію, кількості.
Кількість справді смішна. У листопаді-грудні на львівському Євромайдані стояло більше людей, ніж зараз мітингує за Росію в усьому Донбасі. А там доля країни чи регіону не вирішувалась, люди просто приходили висловити солідарність із Києвом!
Чи вийшли б мешканці Донбасу на вулиці тисячами й чи прогнали б своїх учорашніх обранців разом із гостями-диверсантами, якби «Донбас чули» і вимоги, які придумав невідомо хто, але повторюють усі – російська як друга державна, федеративний устрій і так далі, – були виконані Києвом заздалегідь? Цього ми вже ніколи не дізнаємось.
Зараз мешканці Донбасу сидять дома й чекають, чим усе закінчиться. При цьому з соціології ми знаємо, що три чверті сприймуть нормально, якщо Донбас залишиться у складі України. Як на мене, цього цілком достатньо, щоб відкласти з’ясування стосунків на потім і зайнятись ліквідацією іноземних диверсантів та їхніх озброєних поплічників.
А вислухати Донбас і поговорити з його реальними, делегованими громадою представниками, а не поребриками, безперечно, варто. Після дострокових місцевих і парламентських виборів, коли Донбас обере собі легітимне представництво з числа осіб, не причетних до державної зради.
