Черговий раз переконався в істинності твердження про те, що деколи краще мовчати, ніж говорити. Особливо коли берешся пояснювати явище, про яке не маєш зеленого поняття. Є такий тижневик «Свобода», який, до слова, немає жодного стосунку до Всеукраїнського об’єднання «Свобода» і властиво є трибуною двох універсальних авторів: Олександра Карпця та Бориса Бахтєєва, які й оприлюднюють на сторінках цієї газети свої об’ємні опуси з абсолютно різних ділянок суспільного життя. І ось в №23-24 цілий розворот Олександр Карпець присвятив «дослідженню» «(Не) дитячої хвороби «націонал-правизни в Євразії», яке й привернуло мою увагу.
Лякаючи суспільство ростом націоналістичних тенденцій в Європі і наводячи конкретні приклади, автор приходить до висновку, що «новий глобальний підйом націоналізму – це екзистенційний глухий кут, і він набагато небезпечніший, ніж навіть може здатися на перший погляд».
Не бачу сенсу детально зупинятися на аналізі статті, яка, повторюся, є досить об’ємною. Але щоби проілюструвати рівень базових знань автора (освіта вища технічна, світогляд лівий (нео)марксистський), таки прокоментую один розділ, присвячений «національним особливостям націоналізму в Україні».
Одразу зазначу, що вважаю себе певною мірою фахівцем в тій галузі, яку збираюся коментувати, тобто в ідеології, історії і практиці українського націоналізму, маю відповідну історичну освіту і майже 25-річну політичну практику та дослідницьку базу. Написав і видав не одну сотню текстів на вищезгадану тему, проштудіював не один десяток томів, впорядкував двотомник «Антологія українського націоналізму» та ряд інших тематичних видань, тож маю право і почуваюся зобов’язаним сказати своє слово.
Не особливо заморочуючись пошуком фактів і аргументів для підтвердження своєї тези, Карпець безапеляційно стверджує, що як такої ідеології українського націоналізму не існувало, а є лише набір гасел, понять і тез т. зв. «інтегрального націоналізму авторства Донцова», з якогось дива, названого «етнічним росіянином». Тобто не було ні Міхновського, ні Андрієвського, ні Ленкавського, ні Стецька, ні Бандери, ні Сціборського, ні Ольжича, ні Онацького, ні Мирона, ні Маланюка, ні Полтави і Горнового, ні Бойка-Блохіна, ні Юрія Липи, ні десятків інших ідеологів і теоретиків, ані програмових документів Конгресів, Великих Зборів, конференцій та керівних органів ОУН, не було майже сторічної історії звитяжної діяльності ОУН, а були лише «гасла і поняття Донцова». Коли прочитав перераховані автором ці «гасла і поняття», глибоко засумнівався, що пан Карпець ознайомився хоча би з кількома текстами самого Донцова, не кажучи вже про інших авторів чи матеріли ОУН, зокрема її установчого Конгресу.
Насправді ж, якщо ми можемо говорити про опрацьовану властиво українську ідеологію, яка органічно виросла на українському ґрунті з українського коріння, прижилася і проросла буйним цвітом та дала свої плоди, то це є саме ідеологія українського націоналізму, втілена в різні організаційні форми та проявлена в різних галузях суспільного життя. Ні про яке порівняння з властиво українським комунізмом чи українським лібералізмом (якщо таке є), їхньою практикою, досягненнями, теоретичною спадщиною навіть не йдеться.
Безвідповідально підходить автор і до історії національно-визвольних змагань, стверджуючи, що ОУН і УПА – це дві великі різниці, що Кирило Осьмак – керівник УГВР – був націонал-комуністом і очолював «в політичному крилі лівий рух інтелектуалів», з чим нібито погодився сам Роман Шухевич. Особі Кирила Осьмака присвячено ряд праць, найґрунтовнішою серед яких є 41 том «Літопису УПА». Ще раз переглянувши його (може чогось не зауважив чи забув»), не знайшов жодного підтвердження вищезазначеному. Наголошу лише, що Збір УГВР проходив 11-15 липня 1944 року, а вже 12 вересня Осьмака схопили під час облави. Отже навіть фізично можливість за 2 місяці в умовах підпілля і боротьби сформувати і очолити «лівий рух інтелектуалів» (автор чомусь не називає жодного прізвища учасників цього «руху», водночас стверджуючи, що в УПА були тисячі більшовиків, комсомольців, політпрацівників Красної армії), виглядає вельми сумнівною.
З якогось дива «дослідник» робить Євгена Стахіва членом Головного Проводу ОУН Бандери і «керівником націоналістичного підпілля на Донбасі», стверджуючи, що в ті часи Стахів закликав «взяти на озброєння соціалістичну ідеологію». А от Василь Кук нібито «в питаннях марксизму-ленінізму легко затикав за пояс доцентів і професорів радянських вищих партійних шкіл». Напевно міг би заткнути, але де ж їх було взяти в умовах глибокого підпілля, а про спільні теоретичні наукові конференції таких «професорів і доцентів» і Командира УПА Василя Кука історія замовчує. Чи товариш Карпець знайшов такі сенсаційні матеріали?
Дійсно, фальсифікації, замовчування, демонізація, оббріхування українського націоналістичного визвольного руху та його підставових ідей не припиняються до сьогодні. Це є переконливим свідченням його живучості і перспективи. Поборювання ворожих нападів, розвінчування брехні, спростування наклепів, пропаганда не викривлених ідей, поширення історичної правди – актуальні завдання сьогодні. Але братися до цього треба з чистими помислами і опираючись на реальні факти і документи, а не на (нео)марксистські переконання.
Віктор РОГ
