Вперше теза про те, що націоналізм може виступати як метаідеологія, була висловлена нами у статті «Ренесанс етнічних націоналізмів Західної Європи» при аналізі каталонського націоналізму і його місця в сучасній боротьбі Каталонії за незалежність від Іспанії, а відтак вона знайшла своє місце у структурі наукової монографії та докторської дисертації. Приводом для її вироблення стало спостереження, що ідеєю цієї боротьби пройняті навіть ідеологічно полярні політичні сили регіону. Адже за його незалежність сьогодні бореться імпровізована коаліція Junts pel si (приблизний переклад: «Разом для того, щоб сказати “так”»), до якої входять різні політичні сили – від крайньо лівих республіканців до консерваторів. В такому разі каталонський націоналізм для них всіх виступає як НАДідеологія, що слугує світоглядним підґрунтям діяльності не однієї партії, а цілої національної спільноти цього регіону.
Закономірно, що під час публічного захисту дисертації як від офіційних опонентів, так і від інших учасників наукової дискусії прозвучало запитання і побажання щодо детальнішого трактування цієї термінологічної новели й особливо в частині, чи така характеристика притаманна доктрині українського націоналізму. Оскільки цього не передбачали завдання дисертаційного дослідження, то й вказана проблема не отримала в ньому ширшого окреслення та залишилося однією із тих, що вимальовували перспективу подальших досліджень й сьогодні реалізовується у рамках цієї статті.
Отож об’єктом цього дослідження є доктрина українського націоналізму, а його предметом її термінологічна база. Відповідно, в ньому ми ставимо завдання дати окреслення запровадженого нами терміну «метаідеологія націоналізму» та соборницький аспект його змісту.
Аналізуючи стан опрацювання вказаної проблеми, перш за все слід відмітити достатньо нерозвинений рівень українського націоналізмознавства, в тому числі і термінологічної бази. Серед основних причин такого стану є інерційна дія на українську політичну науку постсовєтських стереотипів негативного сприйняття націоналізму та антинаціоналістичні впливи західної науки, що стоїть на позиціях лібералізму.
В той же час в Україні вже існують дослідження, перекладені видання та видання антологічного характеру, які дають змогу розвивати його наукове вивчення. Зокрема, це роботи Г. Касьянова, Е. Андрющенка, Є. Васильчука, В. Кулика, В. Панченка. Серед науково-публіцистичних праць можна відмітити книги І. Загребельного, Ю. Михальчишина, В. Рога, В. Тимченка, Л. Шипілова. Європейський аспект націоналізмознавства відображений у кандидатській дисертації А. Шеховцова, докторській дисертації М. Гримської, наукові напрацювання в цьому аспекті мають також Ю. Головачек, Т. Дублікаш, О. Іванов, С. Кулик, А. Романюк, Н. Латигіна, В. Литвин, О. Лісничук, О. Новакова, П. Мироненко і А. Умланд. Вже кілька перевидань витримала загальна антологія націоналізму за редакції О. Проценка і В. Лісового та побачила світ антологія українського націоналізму в двох томах за редакції В. Рога. Серед іншого слід відзначити й україномовні видання таких відомих зарубіжних дослідників націоналізму, як Е. Сміт, Е. Гелнер, Б. Андерсон, Р. Шпорлюк, Р. Брюбейкер, Т. Снайдер та низка інших.
В той же час, аспект метаідеологічної дії націоналізму в них не відображений. Хоча, в деяких українських науковців зустрічається наближене до такого трактування націоналізму. Зокрема подібну характеристику загального сприйняття ідей націоналізму українським суспільством застосовує один із його перших сучасних дослідників В. Кулик. Науковець, нав’язуючись до поглядів Ф. Сисина, що націоналізм являє собою «складну картину ідентичностей, розмаїтих світоглядів і політичних організацій», розглядає його на декількох рівнях – рівень мас та рівень елітних груп. Логічно, що масове сприйняття націоналізму має значно ширший характер, аніж його трактування елітними групами, яких може бути достатньо велика кількість і кожна з яких має свої вузько партійні інтереси.
На тому, що «націоналізм як ідеологія усієї нації є своєрідною “рамковою” ідеологією, “ідеологією-каркасом”, яка може залучати цілу низку, на перший погляд, “чужорідних” для нього теоретичних схем, як от – лібералізм, консерватизм, соціалізм, чи технократизм», наголошує також І. Вдовичин.
У нашому розумінні поняття «метаідеологія націоналізму» означає вищий рівень його сприйняття по відношенню до того розуміння ідеології, що є світоглядним обґрунтуванням діяльності окремих політичних організацій націоналістичного, і не тільки такого, спрямування. Вони співвідносяться між собою як загальне і часткове і метаідеологія системою своїх філософсько-світоглядних засад виступає загальнополітичною, парасольковою НАДбудовою до всіх її частково-партійних трактувань.
Обґрунтування такого підходу міститься в самій етимології терміна. Базовим у його складеній структурі є «ідеологія», що, за загальним енциклопедичним визначенням є системою концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя.
Другою частиною терміна є грецьке слово meta, що в перекладі дослівно означає «після, за». Але для позначення різних філософських дисциплін вживається у розумінні «над». Так, при визначенні метафізики, цей прийменник вказує на сутність того, що заглиблено йде після «фізики» і позначає галузь філосософії, яка займається найбільш загальними (фізично неприземленими) проблемами буття, вивчає надчуттєві принципи та першооснови буття. А вже вони, у свою чергу, стають базовими для інших галузей філософії, що випливають з метафізики – онтології, космології, філосософської антропології, теології. Те ж саме стосується і металогіки, розділом формальної логіки, що оперує її найзагальнішими поняттями. Проте сутність цього терміна найкраще, на нашу думку, демонструє філософська категорія метатеорії, предметом вивчення якої є будь-яка інша теорія чи вид теорій і в такому разі вона виступає у якості надтеорії.
Як філософські мета-дисципліни є базовими, назверхніми/НАДверхніми для споріднених галузей знань, так аналогічно і метаідеологія націоналізму виступає базовою і НАДверхньою системою цінностей для тих всіх суб’єктів політичного життя, що повністю чи частково поділяють їх – надідеологією для них. Їхні світоглядні засади випливають з тієї системи цінностей і є частковостями по відношенню до неї. Власне ця частковість зафіксована у тій другій частині вище наведеного енциклопедичного визначення ідеології, яка стверджує, що вона «відображає інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, нації, суспільства, політичних партій, громадянських рухів та інших суб’єктів політики».
До слова кажучи, визначення є дещо некоректним. Як видно із наведеного тексту, ця некоректність полягає у зведенні до одного лінійного переліку поряд з іншими суб’єктами політики також категорій нації та суспільства. Адже вони, по перше, виступають по відношенню до них у якості загального. А, по друге, як нація, у поневолі вжитому тут етнічному розумінні, так і суспільство загалом не є, на відміну від них, суб’єктами політики.
Метаідеологічний характер націоналізму випливає із його загальної доктрини. Британський науковець Е. Сміт, який перший систематизував різні трактування націоналізму в одну її цілісність, до основних положень доктрини націоналізму відносив такі твердження: 1) світ природно поділений на нації, кожна з яких має власний характер і долю; 2) нація є єдиним джерелом будь-якої політичної влади, і лояльність до нації перевищує всі інші лояльності; 3) щоб бути вільними, люди мають ідентифікуватися з певною нацією; 4) щоб бути самобутньою, кожна нація має бути автономною; 5) задля миру і справедливості на землі нації мають бути вільними і захищеними.
Отож, ядром ідеології націоналізму є нація. І цим він відрізняється від будь-якої іншої політичної ідеології, бо в основі їхніх ціннісних систем лежать категорії, що по відношенню до нації є частковостями: соціальної справедливості у соціал-демократії, традиції у консерватизму, свободи у лібералізму тощо. Кожна із них через призму своєї головної категорії трактує і проектує тільки окремі сфери, сторони чи якості загальнонаціонального життя. В такому разі, як нація для кожної із цих категорій, так і націоналізм щодо кожної ідеології є НАДверхньою і базовою сутністю – надідеологією.
Закономірно постає питання щодо доцільності існування окремих партій і організацій націоналістичного спрямування й чи вони вже фактом свого існування не звужують, чи й навіть не руйнують, метаідеологічну сутність націоналізму? Відповідь на нього лежить в площині аналізу завдань націоналізму і спроможності інших ідеологічних політичних структур їх виконувати.
До таких завдань Е. Сміт відносить національну автономію, національне об’єднання і національну ідентичність. При цьому науковець уточнює, що під національною автономією він розуміє широкий спектр державної організації життя нації – від місцевого чи федерального самоврядування й до суверенної територіальної держави. Всі три завдання перебувають у комплексному взаємозв’язку. Адже ідентичність силою таких своїх елементів, як мова, культура, релігія, історія, місце замешкання (земля) забезпечує національну єдність, а держава є найкращим інструментом збереження одного й другого.
Навіть поверховий огляд інших політичних ідеологій вказує на те, що вони не можуть однаковою мірою сприяти виконанню таких завдань. Для прикладу, ідеології комунізму та лібералізму носять відверто антинаціональний характер, нав’язуючи тезу, що феномен нації є анахронічним явищем і вона приречена на зникнення. Не вдаючись у глибший аналіз, можна відмітити, що й для інших ідеологій збереження національної ідентичності не належить до пріоритетних завдань. У цьому сенсі найближче до націоналізму стоїть ідеологія консерватизму.
У свою чергу невиконання цього завдання націоналізму не тільки комплексно підриває виконання двох інших, але й ставить під сумнів саме існування його доктрини, в основі якої, нагадаємо, лежить категорія нації. Вона ж без власної ідентичності немислима.
До вирішення цієї проблеми можна підійти з іншого боку, вияснивши, виконання якого із завдань рівною мірою може бути притаманним всім політичним ідеологіям, а отже у якому аспекті націоналізм стосовно них може виконати свою об’єднавчу метаідеологічну функцію. Очевидно, що до такого надається завдання здобуття і збереження національної державності, а почерез його виконання і досягнення стану національної єдності.
Звичайно ж, при цьому має існувати умова, що політичні сили, сповідуючи різні ідеології, характеризуються національно-державницькою спрямованістю своїх програм і дій. В той же час, досвід становлення постколоніальних держав вказує на майже константну наявність в структурі їхніх політичних систем агентів метропольного впливу.
Виходячи з цього, можна стверджувати, що навіть в умовах виконання націоналізмом метаідеологічної функції не виключається можливість існування в політичній структурі національної держави організацій націоналістичного спрямування – як мінімум, для виконання завдання захисту національної ідентичності. Очевидно, такими можуть бути й не політичні, а громадські структури. Хоча саме участь у політичному процесі та отримання в результаті цього частки державної влади дає значно кращі можливості для реалізації такого завдання.
В свою чергу реалізація націоналізмом своєї метаідеологічної функції одночасно сприяє і досягненню стану соборності. Перш за все, він за визначенням носить такий характер. Адже соборність в найзагальнішому розумінні рівнозначна єдності, а її досягнення є одним із головних завдань націоналізму.
Однак головну соборницьку функцію метаідеологія націоналізму відіграє, об’єднуючи різноідеологічні політичні сили завданням збереження національної державності.
Принагідно, слід відзначити, що в українській політичній науці концепт соборності є недостатньо опрацьований. Як вірно з цього приводу зазначає С. Адамович у своїй фундаментальній праці, присвяченій соборності України, «залишається недостатньо концептуалізованим аксіологічний вимір “соборності”, існує дефіцит цілісних узагальнюючих досліджень, побудованих на системному аналізі всіх складових поняття».
Аби пересвідчитись у цьому, достатньо проаналізувати українські енциклопедичні видання періоду Незалежності. Зазвичай вони просто не містять такого поняття. А ті видання філософського та політологічного характеру, які до нього звертаються, або ж акцентують на його витоках з російської релігійно-філософської думки XIX – XX ст. і трактування у творах відповідного періоду, або ж, і в кращому разі, традиційно звертаються до історичного виміру проблеми єдності українських земель.
Щоправда, «Мала енциклопедія етнодержавознавства», окрім традиційного історичного екскурсу, також зазначає, що для сучасної реалізації ідеї соборності слід вирішити і цілий ряд різноаспектних проблем: «формування етнічної, міжетнічної та соціально-класової єдності людності України, збереження цілісності території держави, зважену внутрішню і зовнішню політику, толерантне ставлення до всіх політичних партій, громадських рухів і угруповань, визнання єдиної соборної української християнської церкви та уважне ставлення до інших релігійних конфесій, руху екуменізму».
Уникнемо критичного аналізу деяких елементів цього твердження. Однак погоджуємося із тим, що вимір соборності носить комплексний характер. Окрім традиційно усвідомлюваного територіального аспекту, він включає також ряд інших: ментальний – формування єднального ціннісного поля на основі культурно-духовного надбання титульної нації і з врахуванням цінностей етнічних меншин; економічний – створення рівних і справедливих соціально-економічних умов розвитку різних регіонів держави з урахуванням їх природно й історично сформованої своєрідності; правовий – формування відповідного правового поля, яке б, з одного боку, органічно відображало інтереси всіх різнорідних, й особливо етнічних та конфесійних, спільнот, а з іншого, забезпечувало ефективне функціонування механізмів збереження цілісності держави.
Так от у цьому контексті різноідеологічні політичні сили можуть бути об’єднані метаідеологічною дією завдань націоналізму по збереженню і розвитку національної держави і досягнення стану національної єдності в ній. Адже, за визначенням кожна із них не тільки відображає інтереси якоїсь частини населення (з лат. pars/partis – частина), але й впливає на її політичну поведінку. А тому в процесі своєї політичної, а особливо парламентської, діяльності кожна із них комплексно – ментально, економічно, законотворчо і просвітницько – може докластися до формування стану збалансованості суспільного життя в державі.
Звичайно ж, повторимося, при умові національно-державницької спрямованості політичних сил. Оскільки в умовах постколоніального статусу держави не кожна із них є такою, то особлива роль відводиться політичним силам націоналістичного спрямування. Незалежно від своєї ваги в національному політичному процесі, сама їх наявність актуалізує виконання таких завдань. Перебуваючи в числі парламентських політичних сил вони, перефразовуючи Р. Брюбейкера, виконують роль націоналізаційного лобіста, а в опозиції – роль сторожового пса національних інтересів.
Національна держава є політичним ідеалом кожного націоналізму. А тому глибинно націоналізм, як політичний рух, чи не найбільше за інших суб’єктів політичного життя зацікавлений у її збереженні, в тому числі й через нейтралізацію відцентрових тенденцій. Така роль націоналізму особливо актуальною постає в умовах глобалізаційних процесів, намагань знівелювати інститут національної держави та просувань концепту пріоритетності міжрегіональних зв’язків.
Після таких загальних міркувань закономірним постає питання, чи притаманною є метаідеологічність для доктрини українського націоналізму? Наша відповідь є позитивною. Однак для її повноцінної аргументації потрібне окреме й достатньо об’ємне дослідження. А тому у рамках цієї статті обмежимося лишень короткими ствердженнями.
Для дослідників українського націоналістичного руху загальновідомо, що Організація українських націоналістів (ОУН) принципово позиціонувалася як надпартійна структура й ставила перед собою загальнонаціональні завдання – визволення нації та побудови Української соборної самостійної держави (УССД). Характерно, що вже у самому націоналістичному визначенні держави містився соборницький аспект.
Вже установчий Конгрес українських націоналістів 1929 р., проголошуючи створення ОУН, визначав, що вона «побудована на засадах всеукраїнства, надпартійности» та «вестиме політику всеукраїнського державництва без придавання їй партійного, клясового, чи якого-небудь іншого суспільно-групового характеру та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і класовим угрупуванням з їх методами політичної праці».
Метаідеологічний, об’єднавчий характер ОУН-бандерівська продемонструвала після проголошення Акту відновлення Української державності 30 червня 1941 р. і в процесі формування українського уряду – Державного правління. До нього були запрошені представники всіх наявних організованих політичних сил і аналіз його складу вказує, що він носив реально поліпартійний характер.
Вагоме місце у доктрині українського націоналізму має інтелектуальна спадщина його провідних діячів. Вона також містить положення, що свідчать про його метаідеологічний характер.
Так, зокрема, С. Бандера, дискутуючи з опонентами, які намагалися протиставити націоналістичний рух і демократію, наголошував, що «український революційний націоналістичний рух у цілій свій постановці є рухом всенароднім, що основні його цілі – це здобуття волі всьому українському народові, волі у кожному відношенні, національно-державної, соціальної, забезпечити свобідний всебічний розвиток, зробити український народ господарем на власній землі, який сам виконує владу й вирішує всі свої справи. Ввесь український народ є підметом і цілевим визначенням українського націоналізму».
Ще красномовніші метаідеологічні твердження належать одному із провідних ідеологів ОУН С. Ленкавському. Даючи аналіз кризового стану в Закордонних частинах ОУН та причин появи опозиції, він у доповіді на Другій конференції цієї структури наголошував, що ОУН концептуально не підпадає під поняття партії й під їх поділ на правих чи лівих, бо «боротьба за державне визволення України не є справою “правого” чи “лівого” курсу».
Метаідеологічно український націоналізм трактував і совєтський окупаційний режим, відносячи до категорії «українських буржуазних націоналістів» кожного громадсько-політичного діяча, чи діяча зі сфери культурно-духовного і навіть господарсько-економічно життя, хто мав хоч якесь відношення до реалізації, поширення чи підтримки ідеї української національної державності. А тому поряд із М. Міхновським, Д. Донцовим чи С. Бандерою до їх переліку було віднесено також соціалістів М. Грушевського і В. Винниченка та націонал-комуністів О. Шумського і М. Хвильового.
В сучасному українському політичному процесі метаідеологічний націоналізм слід відрізняти від націоналізму спекулятивного. Достатньо об’ємний аналіз цього явища подав під час VIII Бандерівських читань Б. Бутковський. Щоправда назвавши його спірним, як на нашу думку, терміном «гібридний». Його суть полягає у намаганні ненаціоналістичних політичних сил скористатися популярністю націоналістичних ідей у суспільстві. Він може бути декількох виявів – кар’єрний, або ж політтехнологічний. А той, у свою чергу, носить умовно позивне чи негативне навантаження – скористатися популярними націоналістичними ідеями для підсилення власних політичних позицій, а чи використати їх, належним чином інтепретуючи, проти самого українського націоналізму.
Механізм розрізнення метаідеологічного націоналізму від спекулятивного, на нашу думку, полягає у виявленні рівня прозорості ідеологічного позиціонування. Для цього слід застосувати критерій що, націоналістичними є ті політичні сили, які послуговуються ідеологічною системою, центральним компонентом якої є категорія нації. Закономірно і органічно, що вони публічно для власного позиціонування використовують положення доктрини націоналізму. Однак політичні сили, що послуговуються іншою ідеологічною системою, хоч і характеризуються як національно-державницькі, однак мали б публічно позиціонуватися тими цінностями, що притаманні цій системі. Метаідеологічно вони можуть бути віддані ідеї розбудови національної державі, але світоглядно бачать її крізь призму головної категорії своєї ідеології і є ліберальними, консервативними, соціал-демократичними, християнсько-демократичними тощо.
Принаймні таке прозоре самопозиціонування було б виявом їхньої шляхетності і поваги до виборця, який має право на всю повноту інформації для визначення своїх політичних позицій. А в разі його відсутності така прозорість може бути ініційована і забезпечена іншими суб’єктами політичного процесу, а зокрема націоналістичного спрямування.
Отож, з уваги на те, що ядром ідеології націоналізму є категорія нації, вона може виступати у якості метаідеології/надідеології по відношенню до всіх інших ідеологічних систем, оскільки в їх основі лежать категорії, що по відношенню до нації є частковостями.
Завдання націоналізму щодо досягнення і збереження стану національної державності та національної єдності можуть надідеологічно єднати всі політичні сили, при умові, що вони в постколоніальному суспільстві характеризуються як національно-державницькі.
В той же час така метаідеологічна дія націоналізму не виключає існування структур організованого націоналістичного руху. Адже завдання націоналізму щодо збереження національної ідентичності є більшою мірою притаманним саме їм. Й особливо в умовах сучасних глобалізаційних процесів та цілеспрямованих намагань архітекторів сучасного світоустрою знівелювати інститут національної держави.
Реалізація націоналізмом своєї метаідеологічної функції одночасно сприяє і досягненню стану соборності. Адже до основних ідеалів та завдань націоналізму належить національна єдність і він за визначенням носить соборницький характер.
Досягненню стану соборності можуть метаідеологічно сприяти і політичні сили ненаціоналістичного спрямування, виконуючи завдання по збереженню і розвитку національної держави і досягнення стану національної єдності в ній, мобілізуючи для цього свій електорат та здійснюючи відповідну законотворчу і просвітницько-пропагандистську діяльність.
Метаідеологічна характеристика притаманна і доктрині та історичній практиці українського націоналізму, про що свідчить історія ОУН та інтелектуальна спадщина її провідних діячів.
В сучасному українському політичному процесі метаідеологічний націоналізм слід відрізняти від спекулятивного. Механізмом для їхнього розрізнення може бути забезпечення прозорості ідеологічного позиціонування, а критерієм – наявність категорії нації та її надрядного чи підрядного становища в ідеологічних системах тих політичних сил, що публічно позиціонуються завдяки націоналістичним цінностям.
Олександр Сич
