Юрій Щур
Виглядає так, що українську владу таки змусять досягти певних домовленостей з агресором. На яких умовах – прогнозувати важко. Ми вже мали у своїй відносно недавній історії й «надійних союзників», й Берестейський договір, й Ризький. І Петлюру у ті таки буремні роки державотворення подібні «союзники» примусили відмовитися від значної частини нещодавно лишень, за століття, об’єднаних земель. Тоді, за доби Революції, аби зберегти більше (принаймні, хоч щось), придумали віддати менше. Як з’ясувалося далі, ідея була так собі. І реалізація її більше нагадувала бій гладіатора при схвальному спогляданні поважного патриціату, що час від час підкидав зброї чи щем щось.
Часи змінюються, але не підходи до розуміння того, що є Україна і хто є українці. Черговим «союзникам» здалося, що ми не засвоїли уроку столітньої давнини. Що нас можна переконати віддати менше, аби зберегти більше. Що ми повіримо, що погодитися треба зараз, а спробувати повернути потім. Головне – одразу ж змагати до миру. Тут і одразу. Хоч не за 24 години, чи два тижні. Але вже, бо «союзникам» треба показувати виборцям результат. Хоч якийсь. Якщо не економічного зростання, що просто реально з такою внутрішньою та зовнішньою політикою МАГА, але очевидно – не чарівника.
Політика – річ дуже цинічна. До цього звикли усі. Як і до того, що будь-який політичний режим у будь-якій країні світу (соціал-демократичний, ліберальний, а чи просто соціалістичний чи консервативний) – перш за все – націоналістичний, коли мова заходить про інтереси їхньої держави. І повною мірою тому підтвердження теза із однієї з публікацій, присвячених торгівельній війні між США та Канадою. Там зазначалося, що після введення в дію рішення американського президента про встановлення тарифів на продукцію з Канади, серед населення останньої фіксується посилення канадського(!) націоналізму. І це в країні, де постійно відбувається притік емігрантів з різних країн й континентів. Однак політична нація змогла сформувати свій політичний націоналізм, будучи керована в цей же час політиками-лібералами. Є над чим задуматися.
Наш націоналізм інший. Він апелює до інших почуттів й зрощений кров’ю героїв, які полягли за свободу й незалежність нашої країни. Він був завжди й завжди мав своїх послідовників. Але не серед керманичів держави, які боялися не лише цього явища, але й самого слова. Державний апарат не зростив левів, які готові вигризати своє, сантиметр за сантиметром. Породив ситуативних лідерів, інколи – «халіфів на годину». Рівень героїзму яких вимірювався у захопливому – «бо не втік». На порозі найважчого випробування нації та держави, ними керували ті, хто мав би втекти (за людською логікою). За логікою тих, хто цю владу обрав. Обрав, очікуючи що хтось просто перестане стріляти. А отримали глобальну війну на тотальне знищення. Обрали задля торжества демократії. Обранці ж готуються до застосування сили проти тих, що не узріють «благоденства». Обрали, щоб працювала Конституція. Отримали ж неочікувано найголовнішого в державі, посада якого у Конституції й не згадується.
Нам не звикати до зради союзників. Можна просто погортати підручники з історії України, або ж томик Крип’якевича, Полонської-Василенко та й інших, аби побачити скільки разів на історію нашої боротьби за незалежність нас зраджували наші «союзники». То ж і зараз не відбувається нічого нового. Американський орел надто сильно інтоксикований випарами з горлянки російської двоголової курки. Верзе казна що, звинувачує Україну в казна чому, вимагає щось незрозуміле. В нинішніх умовах війни така позиція занадто дорого вартує для справи збереження України та повернення її територій. З перспективи історії – лише невеликий абзац про недолугу зовнішню політику якогось-то-там американського президент доби володарювання підприємця Маска.
В сучасних умовах боротьби Україна має підтримку в рази більшу, аніж у попередні часи боротьби. Зрештою, навіть не досить дружні до нас політики з окремих країн Європейського союзу вваажають, що саме наші землі є (і мають бути) буферною зоною між цивілізованим світом та ордою. Ми про знаємо з часів Русі, живемо цим і передаємо в спадок. Ми не обирали цей шлях, але нам торувати його.
Чи готові українці до поступок агресору? Чи задовольнить їх мир, потрібний кремлівському диктатору для перегрупування сил й підготовки нової глобальної армії вторгнення? Чи взагалі потрібна українцям Україна? Очевидно, що питання ці важкі, але й опитувати треба не тих, хто десь. Перш за все, мають відповісти ті, хто на передовій боротьби. Зі зброєю в руках, за кермом волонтерських бусиків чи вантажівок, зі скальпелем чи голкою в руках.
Очевидно, що від переговорів з агресором, нав’язаних «союзниками», українцям не відкараскатися. Але представляти Україну мають люди, яким байдуже до рейтингів, електорату чи інших ситуативних бенефітів. Українські інтереси мають відстоювати ті, хто довів своїм Чином гасло «Україна – понад усе». Бо хто хоч раз ступив на праведний шлях – не ступить з нього. Хто готовий віддати життя – цінуватиме його. Хто боровся із злом, шануватиме добро.
З такими – переможемо!
