Деякі міркування на тлі 95-річчя створення ОУН
Українська та європейська історія останніх ста років знала чимало явищ, подій, рухів, осіб, які викликали гостру контраверсію, дискусії, суперечки, категоричне несприйняття одними й безкритичне захоплення іншими. І якби хтось потрудився укласти список найбільших «суспільних подразників» із минулого, то в першій десятці такого списку, ми, очевидно б, відшукали Організацію Українських Націоналістів. «Ультраправі», «націонал-радикали», «крайні праві», «фашисти», «усташисти», «фанатики», якими тільки епітетами публіцисти, історики, журналісти, політичні конкуренти й потенційні союзники не називали ОУН упродовж останніх 95 років! Чому ідеї, принципи, тези, виголошувані українськими націоналістами, так збурювали (й продовжують збурювати) багатьох лідерів суспільних думок? Невже український націоналізм поставив на порядок денний якусь «людоїдську теорію», яка передбачала захоплення сусідніх земель і винищення їхніх мешканців або апріорі не погоджувалася з правом якогось із народів мати свою державу, чи заперечувала право сусідів обирати той суспільно-політичний лад, який їм був до вподоби? Чи, може, вся сіль «радикалізму» ОУН полягала у прагненні «невільника» мати такі самі права, як у «пана», що, з точки зору того-таки «пана» (і його обслуги), завжди було «неприпустимо», «злочинно», «ультра-радикально» та «фантастично»?
Щоб розібратися в означеній вище підставовій проблемі, пропонуємо читачам коротенько проаналізувати програмні тези ОУН, ухвалені на Першому Конгресі українських націоналістів січня – лютого 1929 року.
Отже, на Першому Конгресі 28 січня – 3 лютого 1929 р. було прочитано чотири десятки рефератів, обговорено низку проектів різних документів, відбуто чимало дискусій і суперечок, після чого ухвалено: Устрій Організації Українських Націоналістів (який включав політичну платформу ОУН і, властиво, статут або устрій самої Організації), Звернення «Від Конгресу Українських Націоналістів» і «Резолюції Конгресу Українських Націоналістів» (по-суті, це був розширений текст політичної платформи ОУН). У контексті пропонованої до уваги читачів статті, ми не будемо заглиблюватися в деталі формування структури ОУН, а обмежимось розглядом політичної, соціально-економічної, суспільної складової установчих документів українського націоналістичного руху.
Насамперед, батьки-засновники ОУН визначили, що український націоналізм – це «духовий і політичний рух», який кристалізувався «з внутрішньої природи Української Нації». Нічого «крамольного», «злочинного» або «людиноненависницького» в такій заяві немає, оскільки цілком очевидно, що будь-яка ідеологія потрапляючи на той чи інший «національний» ґрунт зазнає трансформацій, адаптується до певного історичного моменту, традицій, потреб, культури, соціальної структури тієї чи іншої країни. Врешті-решт, дивно було б, якби «український націоналізм» (наголошую – не ідеологія націоналізму як така, а саме «український націоналізм») був би «зроджений з природи», наприклад, турецької нації.
Наступні засади політичної платформи ОУН є цілком органічними для будь-якого націоналістичного руху тезами про те, що нація є найвищим типом організації людського суспільства, національна держава – найвищою формою самореалізації нації у внутрішньо-політичному, економічному, культурному, зовнішньо-політичному аспектах. Підкреслюю, – це тези, з якими згоджуються всі націоналісти у світі й дискутують всі опоненти націоналістів з інших політичних таборів. З таким світоглядом можна погоджуватися або його відкидати, але в ньому немає нічого злочинного або такого, що зазіхає на права і свободи інших націй.
Ще складніше сперечатись з такими тезами з політичної платформи ОУН: «Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава» або «Через державу стає нація повним членом світової історії, бо щолиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні й зовнішні ознаки історичного підмету». Упродовж останніх 110 років української історії ми підтверджуємо ці тези власними трагедіями. Наш програш у боротьбі за державне існування в 1917 – 1921 рр. перекреслив нашу історичну і міжнародну суб’єктність на довгі десятиліття, призвів до Голодомору-геноциду, масових страт інтелігенції, духовенства, міщанства, культурного винищення, Другої світової війни з усіма її наслідками і, врешті-решт, до сьогоднішньої кривавої війни за незалежність. Ніхто в світі не вигадав для національної спільноти кращого механізму захисту, як власна держава. За будь-якої своєї недолугості, вад, корумпованості й недосконалості своя національна держава завжди (і без жодних винятків) краще справлялася із захистом нації (її економічних, культурних, політичних і будь-яких інших інтересів), ніж держава, яка ту чи іншу націю підкорила. Тобто, лідери ОУН 95 років тому писали не про створення якогось «монстра», а про найкращий захисний механізм, спосіб виживання і набуття суб’єктності для українців.
Чи не найбільше претензій у стані різного типу критиків програми ОУН було до бачення націоналістами державного устрою майбутньої української держави. Попри те, що все запропоноване Конгресом було чистою теорією, яка не отримала практичного втілення, найбільш войовничі противники оунівців оскаржують їх в схильності до авторитаризму, диктатури та інших «страшилок» для сучасного, випестуваного в штучному середовищі «рожевих поні», громадянина. Проте, велика війна, яка прийшла на нашу землю в лютому 2022 року, чітко показала, що вибори в умовах війни – неможливі, демократичні свободи – обмежені, ухвалення стратегічних рішень лежить на президентові й невеликій групі його радників, парламент втратив основні функції парламентаризму. То чим це відрізняється від тези про «національну диктатуру», яка мала «витворитись у ході національної революції» та існувати «в часі визвольної боротьби»? Загально, – нічим. Суть, попри іншу назву, однакова – концентрація влади і відповідальності на вузькому колі осіб, що зумовлене необхідністю ухвалювати швидкі рішення в умовах війни за національне виживання. Тим більше, що після здобуття незалежної держави та стабілізації її внутрішнього життя, націоналісти передбачали створення звичайної президентсько-парламентської держави. У їхньому розумінні це звучало так: «На чолі упорядкованої держави стане покликаний представницьким органом голова держави, що призначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодатним тілом». І ніякої розрекламованої професійними борцями з українським націоналізмом «диктатури» чи «тоталітарної держави вождівського типу»…
Варто наголосити, що ОУН нерідко критикували за відсутність чіткої та розгорнутої соціально-економічної програми. Тезу про нездатність націоналістів запропонувати українському суспільству чіткої візії економічного розвитку, а відтак, про несприйняття оунівців на сході України, де для мешканців соціально-економічні питання є важливішими від культурних, релігійних або політичних проблем, наполегливо «проштовхували» відверті або латентні марксисти, які вважали, що тільки економічна доктрина Маркса-Енгельса є «науково обґрунтованою», а всілякі «буржуазні економічні теорії» ведуть лише до «соціальної нерівності» й «тупикового розвитку» суспільства. Те, що на практиці тупиком став сам марксизм, ніколи не заважало піддавати критиці «примітивне економічне мислення» націоналістів. Проте, давайте поглянемо, чи дійсно ОУН не мала сформованих поглядів на соціально-економічний розвиток краю?
Безперечно, соціально-економічні постанови, які були складовою частиною Постанов першого Конгресу, не виписувались як конкретна економічна програма уряду, але вони дають чітке уявлення про основні напрямки соціально-економічного розвитку проектованої націоналістами держави. Більше того, ці напрямки, базові засади економічної та соціальної політики є цілком універсальними й придатними для побудови (відбудови) економічних відносин в сучасній українській державі. Наприклад, націоналісти 95 років тому писали, що «1. Українська Держава буде змагати до осягнення господарчої самовистарчальності нації, збільшення народного майна та забезпечення матеріального благобуту населення, шляхом розбудови всіх галузей народного господарства. 2. Господарське життя країни буде побудоване на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу….» Хтось зауважить, що «смовистарчальність», це, мовляв, економічна автаркія, застаріла теорія, яка не працює в сучасному глобалізованому світі. Дозволю собі не погодитись із подібним трактуванням. Засновникам ОУН, очевидно, йшлося не про економічну ізоляцію держави чи про створення економіки на засадах натурального господарства, а про економічну незалежність, тобто здатність забезпечувати себе базовими продуктами споживання, продукуванням засобів виробництва, зброї тощо. Сучасна російсько-українська війна підтвердила правильність цієї тези. Наприклад, Україна є цілком «самовистарчальна» в аграрному секторі. І це наша велетенська перевага в умовах війни, бо ми не зіштовхуємося з продовольчими кризами, які час від часу потрясають соціальний спокій нашого ворога (криза з курячим м’ясом, яйцями тощо). З іншого боку, – нехтування всіма українськими урядами за 33 роки незалежності питаннями побудови сучасної індустрії (в тому числі максимально автономного воєнно-промислового комплексу) зробило нас майже абсолютно залежними у питанні постачання зброї від наших партнерів. Звісно, розмови про постіндустріальну економіку, яка базується на сфері послуг, це дуже добре, але ще краще, коли економіка країни, поряд із наданням затребуваних суспільством послуг, може продукувати високі технології й одразу ж втілювати їх у високотехнологічну продукцію у власному промисловому комплексі. Тому, закиди оунівцям в схильності до економічної автаркії, як бачимо з нашого досвіду двох років масштабної війни, несправедливі.
Також, навряд чи комусь при здоровому глузді захотілося б заперечувати тези про «матеріальний благобут населення» або «збільшення народного майна» через розбудову всіх галузей економіки.
Чимало цікавого й насправді актуального незаангажований читач віднайде в міркуваннях націоналістів щодо аграрної політики держави. Давайте поглянемо, чи актуальні ці міркування сьогодні. Наприклад, упродовж останнього року Україна зіштовхнулася з проблемами протестів фермерів Центральної Європи, які блокували постачання до їхніх держав української аграрної продукції. Мотивація цих людей була дуже простою – на українському агроринку (на відміну від ринків країн ЄС) основним виробником продукції є великі агрохолдинги, з якими не може конкурувати дрібний і середній виробник з Європи. Ця проблема, безперечно, стане однією з найболючіших під час наших майбутніх переговорів про членство у Європейському Союзі. І вирішити її можна буде тільки збалансуванням українського агроринку шляхом стимуляції середньоселянського господарства й знищенням монополії агрохолдингів на внутрішньому ринку. Шлях для такої реформи можна прочитати в Постановах Конгресу ОУН, де, між іншим, було сказано про корективу в розподілі земель, про створення міцного «середнього селянського господарства», про ринок землі, про аграрні кредити й інтенсифікацію сільського господарства, про аграрну освіту й допомогу у пристосуванні аграріїв до ринку. Як бачимо, все написано, наче про сьогоднішні проблеми українського агросектору.
Погляньмо далі. Будівництво промислового потенціалу України засновники ОУН бачили зорієнтованим на «потреби державної оборони», на залучення до промислового виробництва мешканців аграрно перенаселених районів, на розвитку багатогалузевості української індустрії. Всі ці тези, за належної адаптації та деталізації, могли б стати частиною програми індустріальної відбудови сучасної України.
Абсолютно прогресивні та «здорові» норми були закладені в бачення фінансової політики майбутньої держави (чого вартий лише постулат про максимальну незалежність від політичних чинників Емісійного, читай – національного, – банку), її соціального рельєфу (який забезпечував права працівників і роботодавців, профспілок, об’єднань, обмежував робочий день) тощо.
Жодного «екстремізму» чи «ультра радикалізму» ми не знайдемо в будь-якому іншому розділі постанов Конгресу. Всі вони наповнені абсолютно життєздатними і корисними засадами, рекомендаціями, тезами, актуальність яких з бігом часу не лише не знівелювалась, а навпаки – суттєво посилилася. Можна з великою долею ймовірності припустити, що якби до викладеного в документах Конгресу бодай частково дослуховувалися українські політики, законодавці, урядовці впродовж останніх трьох десятиліть, ми б мали всі шанси уникнути більшості криз, з якими зіштовхнулися в культурному будівництві, освітній реформі, церковному житті, міжнародних зносинах тощо.
На жаль, українське суспільство і його провідні верстви (від 1991 року і до сьогодні) були схильні вірити ворожим ідеологічним кліше, публіцистичним епітетам, пропаганді більше, ніж власному аналізу досвіду попередників. Гігантський доробок українських інтелектуалів, політиків, державних діячів, теоретиків, ідеологів, економістів, політологів, який свого часу був оголошений нашими ворогами «шкідливим» не береться на озброєння сучасною Україною. Відкидаючи цілий пласт уже готових рецептів державного будівництва і щоразу вигадуючи велосипед, ми збіднюємо, обкрадаємо себе.
Безумовно, можна заперечити все написане вище і сказати, що політичні, економічні, стратегічні постулати, викладені на Першому Конгресі Українських націоналістів, ніколи не втілювалися на практиці. Проте, ця негація не витримує критики. По-перше, шляхом реалізації аналогічних ідей розвивалися практично всі провідні держави світу – від США до Кореї і від Тайваню до Чилі. А, по-друге, можна припустити, що люди, які створили наймасовіший і найтриваліший безперервний політичний рух в українській історії, були непересічними постатями в інтелектуальному сенсі. У найнесприятливіших історичних умовах, які тільки можна собі уявити, декілька десятків відчайдухів зібралися щоб «переперти долю» і дати шанс нації, викинутій за двері світової політики, повернутися в гру. Їм це вдалося. Вдасться і нам, коли ми пам’ятатимемо, що стоїмо на плечах у велетнів і нарешті навчимося розумно користуватися їхнім спадком.
Іван Патриляк
