Здійснивши 24 лютого 2022 р. черговий акт агресії проти України, московська держава до кінця 2023 р. за оцінками експертів вчинила понад 115 тисяч військових злочинів. Серед них значну кількість таких, що набули значного суспільного резонансу у світі. При цьому вона відкидає всі звинувачення й покладає вину на самих українців, або ж на союзників України.
Так, ще від початку першої агресії 2014-го Москва заперечувала анексію Криму, вказуючи на безіменних «зелених чоловічків», які буцімто військові однострої та озброєння могли «придбати у будь-якій військовій крамниці». Згодом Кремль визнав окупацію Криму, а отже і визнав свою недавню брехню.
Так само Московщина заперечила свою вину і за широмасштабну агресію 2022-го, звинувативши Україну і НАТО – мовляв вона лиш превентивно захищалася від нападу НАТО з території України.
Аналогічно вона поступала і щодо ряду інших резонансних масових воєнних злочинів, вчинених після 24 лютого 2022 р. Різанину в Бучі та Ірпені її державна пропаганда називає «інсценізацією» самих же українців. У вбивстві українських військовополонених в Оленівці також звинувачує українців, які мовляв здійснили обстріл цієї виправної колонії з американської реактивної системи залпового вогню HIMARS. Так само, як і підрив Каховської ГЕС – мовляв це удари української артилерії та реактивних систем залпового вогню «Вільха» спричинили руйнування дамби.
Ген. Герберт Макмастер, радник президента США з національної безпеки, пояснюючи ефективність таких грубих фальсифікацій дійсності, вказує, що хоч зазвичай успішні дезіформації та пропагандистські кампанії будуються на логіці викладу, однак т.зв. «методичка путіна» пропонує інший підхід – не змушувати аудиторію вірити у щось нове, а піддавати сумнівові те, що вона вже знає. При цьому метод частої повторюваності кремлівських наративів досягає ефекту і споживачі інформації з часом сприймають пропонований їм погляд на деякі проблеми як загальноприйнятий.
Аби забезпечити широкий потік дезіформації, Москва використовує розгалужену телевізійну мережу RT (раніше – Russia Todai) та інформаційну агенцію Sputnik. Тільки щорічний бюджет RT становить $300 млн. і вона має на YouTube більше підписників, аніж американські канали Fox News, CBS News, або NBC News.
Герберт Макмастер загалом підсумовує, що т.зв. «методичка Путіна», яку ще означують звичною для нас назвою «гібридна війна», є поєднанням чотирьох компонентів: дезінформації, заперечення власної відповідальності, культивування залежності та використання руйнівних технологій. І їх комплексне застосування дає вражаючі результати.
Так після 2015 р. впливу московських технологій на свій виборчий процес зазнали Велика Британія, Німеччина, Франція, Австрія, Італія, Нідерланди, Болгарія, Чорногорія та Чехія. І навіть коли американські спецслужби ґрунтовно відслідкували всі московські методи і схеми впливу на президентські вибори 2016 р. й доказами приперли Кремль до стінки, В. Путін безапеляційно заявив, що «російська держава ніколи не втручалася і не збирається втручатися у внутрішні американські справи, зокрема у виборчий процес».
Якщо порівняти аналіз Г. Макмастера та значно раніших авторів, то можна прийти до висновку про тривалий історичний генезис таких методів й імперіальну спадкоємність у їхньому застосуванні теперішньої московської неоімперії від імперії совєтської.
В 1961 р. майже одночасно світ побачили дві праці, зміст яких частково перетинався тематикою резонансних вбивств провідних діячів українського національно-визвольного руху – С. Петлюри, Є. Коновальця та С. Бандери. Ними були книга док. Й. Едгара і док. Р. Арміна «Шпіонаж в Німеччині» (Spionage in Deutschland) та об’ємна аналітична стаття С. Ленкавського «Совєтсько-московські морди за кордоном і способи їх маскування».
У 1959 р. в Мюнхені несподівано і загадково на порозі своєї квартири помер провідник ОУН С. Бандера. Розтин тіла показав наявність в організмі залишків отрути, однак видимих ознак насильства не було. Українська еміграційна і місцева німецька преса декілька років були сповнені найнеймовірнішими чутками та гіпотезами про причини цієї смерті. Таємниця так само несподівано розвіялася 1961-го, коли властям Західної Німеччини добровільно здався совєтський агент-вбивця Б. Сташинський. Він і розповів про те, що за наказом голови КҐБ О. Шелєпіна вбив Бандеру, а перед тим і відомого українського еміграційного діяча Л. Ребета, при допомозі спеціально сконструйованого пістолета, що безшумно стріляв ампулами ціаністого калію, не залишаючи при цьому жодних слідів.
Німецькі дослідники поєднали вбивство Бандери з такими ж раніше вчиненими вбивствами С. Петлюри та Є. Коновальця і прийшли до висновку, що це всього лише декілька ланок в дуже довгому ланцюгу політичних вбивств, які здійснюються совєтськими спецслужбами.
Про їх виняткову жорстокість і цинізм свідчать зізнання Сташинського. В 1958 р. його відправили до Роттердаму, де лідери українських еміграційних націоналістичних організацій вшановували пам’ять засновника і першого лідера ОУН полковника Є. Коновальця в двадцяту річницю його вбивства. Саме там він мав вивчити Бандеру, аби пізніше впізнати його будь-де. Під час звіту у Москві голова КҐБ Шелєпін запитав Сташинського, чи можна було б в тій ситуації знищити однією бомбою весь керівний склад націоналістів. Той відповів ствердно, застерігши однак, що на цвинтарі під час панахиди були присутні численні невинуваті відвідувачі, в тому числі й багато жінок та дітей. На що отримав у відповідь: «Це нам зовсім нецікаво!»
Натомість автор іншої праці, С. Ленкавський, не тільки поєднав між собою ці три політичні вбивства, але й на основі детального аналізу розкрив механізми їхнього маскування, завдяки яким замовники домагалися виконання відразу кількох завдань: ліквідацію того чи іншого лідера українського визвольного руху, провокування нестабільності і розколу в очолюваному ним русі чи політичній організації, загострення стосунків з іноземними партнерами та з історичними ворогами. Специфіка виконання завдань диктувала вчинення злочину у відкритій або прихованій формі.
Вбивство Петлюри, що було виконане 1926-го на вулиці Парижа найнятим для цього агентом С. Шварцбардом, мало за мету одночасно з ліквідацією популярного серед українців лідера національно-визвольного руху загострити українсько-єврейські відносини та дискредитувати Петлюру й саму ідею української державності на відкритому судовому процесі за нібито антисемітську політику. При чому, зробити це при допомозі суду західної демократичної держави. А тому злочин був виконаний у відкритій формі, а злочинець дав себе заарештувати на місці його вчинення. І його совєтським замовникам вдалося досягнути запланованих цілей. В результаті Петлюра став не тільки жертвою організованого совєтським режимом вбивства, але й ним же організованої посмертної дискредитації.
В 1938 р. в Роттердамі був вбитий полк. Є. Коновалець. Аналогічно до попереднього вбивства НКВД переслідував при цьому декілька цілей: знищити авторитетного лідера українського національно-визвольного руху напередодні війни з Німеччиною; спровокувати конфлікти всередині очолюваної Є. Коновальцем ОУН; кинути тінь злочину як на потенційних німецьких союзників, так і на історичних польських ворогів. А тому злочин був виконаний таємно агентом НКВД П. Судоплатовим, який втерся в довіру Коновальця в якості кур’єра міфічної підпільної націоналістичної організації з підсовєтської України та під час таємної зустрічі передав йому під виглядом подарунка портативну бомбу.
Й знову совєтським сценаристам вдалося досягнути основних цілей – після вбивства Коновальця в ОУН розпочалися конфлікти, що завершилися її розколом. Совєтська держава, як зазвичай, відмежовувалася від злочину і покладала вину на інших. Версія, згідно якої слід мав вести до поляків, протрималася недовго, а от звинувачення німців тривало аж до поч. 1990-х, коли Судоплатов сам зізнався у злочині і виявив причетність до нього найвищого керівництва СССР.
Вбивство Бандери готувалося довго й багато разів зривалося зусиллями німецької поліції та Служби Безпеки ОУН. В одному із його варіантів також розглядався сценарій виконання фанатиком-поляком. Та в кінцевому підсумку НКВД таки зупинився на формі повної таємності, завдяки чому легше було досягнути таких же цілей, як і після вбивства Коновальця.
Запущених совєтською агентурою версій вбивства Бандери було більше, аніж достатньо. Найдовше серед них протрималася чутка про самогубство. Були й такі, що провокували внутрішні конфлікти в ЗЧ ОУН – то його нібито отруїла одна із секретарок, а то – що під арештом перебувають близькі соратники Бандери. Інші версії вказували на іноземних партнерів – почергово на американців, англійців та німців. Всі вони мали відвернути увагу від істинного замовника злочину. Однак ці плани поламав сам же вбивця Сташинський, який зрозумів, що після виконаного злочину йому самому загрожує смерть від господарів і добровільно здався німецьким властям.
Аналізуючи ці три політичні вбивства, Ленкавський прийшов до висновку, що хоч вони і вчинені у різний період та під керівництвом різних осіб, які тоді стояли на чолі совєтських спецорганів, однак мають шаблонний характер. Зі свого боку додамо, якщо їх порівняти з нинішніми злочинами путінського кремлівського режиму, то можна зауважити аналогічну шаблонність.
Добрим прикладом для цього служить намагання двох агентів московських спецслужб в 2018 р. ліквідувати в Солсбері при допомозі нервово-паралітичного газу свого колишнього колегу з військової розвідки С. Скрипаля та його дочку Юлію. Як і у випадку з Бандерою, московська агентура запустила масу чуток, відводячи вину від себе і спрямовуючи її на розлив токсичних речовин, на українських активістів, агентів ЦРУ, британського прем’єра Терезу Мей і, звичайно ж, на самого Скрипаля.
Розробивши в спеціальних лабораторіях і постійно удосконалюючи способи таємних вбивств, московські спецслужби їх застосовували не тільки проти внутрішніх політичних опонентів, але й проти політичних та громадських діячів інших держав. Західнонімецький журнал «Der Spiegel» в січні 1962 р. подавав, що після встановлення обставин смерті Бандери американська розвідка перевірила 150 подібних смертей політичних осіб, які протягом п’яти останніх років загадково загинули в державах-членах НАТО. Й принаймні у 16 із них підтвердила, що вбивство було вчинене аналогічним способом.
Цікавим у цьому контексті є літературне розслідування італійським автором Джованні Кателлі обставин загадкової смерті в січні 1960 р. відомого французького філософа Альбера Камю. Той розбився в жахливій автотрощі на широкій і ненасиченій автомобільним рухом трасі. Спілкуючись з людьми, так чи інакше причетними до таємних операцій КҐБ, він прийшов до висновку, що Камю загинув в результаті застосування секретного пристрою, виробленого в тих же лабораторіях, що й зброя, з якої були вбиті Бандера і Ребет. Такий пристрій кріпився до шини й прорізав її після того, як авто набирало високої швидкості.
Для керівництва КҐБ не мало жодного значення, що Камю був філософом лівих поглядів і навіть декілька років членом комуністичної партії Франції. Він, як і націоналіст Бандера, став ворогом московського режиму, бо посмів критикувати його за жорстоке придушення Угорської революції 1956-го.
Такий же шаблонний характер мають московські методи приховування не тільки індивідуальних, але й масових політичних злочинів. Наприклад, вчиняючи їх із застосуванням зброї масового ураження, кремлівські керівники достатньо тривалий час також шаблонно використовують знаний в політичних технологіях метод «щеплення» – тобто напередодні вчинення злочину у його підготовці звинувачують саму жертву.
Таку тактику вони застосували під час використання їхнім союзником Башаром Асадом нервово-паралітичного газу в Сирії, від чого загинуло понад 70 цивільних осіб. Напередодні цієї операції Москва розгорнула широку інформаційну кампанію, стверджуючи, що за даними її розвідки таку зброю нібито мають застосувати ісламістські бойовики.
Аналогічно і в розпалі війни в Україні, кремлівське військово-політичне керівництво, нагнітаючи істерію навколо можливого застосування ядерної зброї, в той же час поширювало чутки про підготовку українським урядом підриву т.зв. «брудної бомби».
У підсумку можемо констатувати, що практика системного використання сучасною Московською державою злочинів у якості інструмента своєї політики та їхнього приховування методами заперечення вини й широкої дезінформації мають тривалий історичний генезис та імперіальну спадкоємність від совєтської держави.
Олександр Сич
