Юрій Щур
А виявляється-таки, що у ялової Ліги Націй було більше уявлення про норми честі й моралі. Звичайно, ми закидаємо їм спроби «утихомирення звіра», які лише посилили тиранів міжвоєнної доби та загострили їхнє бажання тотального контролю над іншими країнами та й світом загалом. Тогочасні Японія, Італія та й СССР з Німеччиною просто проігнорували принципи колективної безпеки. Проте, у Ліги Націй таки вистачило сміливості виключити у грудні 1939-го Совєтський Союз зі свого складу. Це ні на що вже не впливало, але принаймні було схожим на позицію.
Сучасний міжнародний клуб за інтересами, зареєстрований як «Організація Об’єднаних націй» не може похвалитися й таким кроком. Очевидно, що російському керівництву абсолютно без різниці на все те, що говорять навколо. Кремль давно зрозумів, що має розв’язані руки там, що вважає своєю «вотчиною». Метастази рашизму розкидані по багатьом країнам і не лише на просторі колишнього СССР.
Рашизм – це не лише про відновлення російської імперії в межах країни совєтів. Це про панування над світом, прямо чи опосередковано. Фактів цьому за останні тридцять років більш ніж достатньо. Здається, війна в Україні мала би стати останньою краплею в чаші терпіння системи колективної безпеки. Мала би, але не стала. Ніхто нікого нізвідки не виключив, не позбавив право вето, а чи й взагалі визнав міжнародним терористом. Більше того, генеральний секретар ООН Гуттеріш вважає за можливе прилетіти до країни-терориста, тим самим надавши ще більшої ваги зборам організації тих, кому не печуть москальські криваві гроші. Не зайвим буде перерахувати учасників цьогорічного форуму БРІКС: Бразилія, Індія, Китай, ПАР, Єгипет, Іран, ОАЕ та Ефіопія. Цікаво, чи підтримує Україна з цими країнами тісні економічні відносини? Чи влада має позицію, а чи позу?
Як виглядає, антигітлерівську коаліцію створити було легше. Те, що мало би бути антипутінською коаліцією виглядає досить мляво. А підтримка України останнім часом нагадує спроби відкупитися грошима чи зброєю від прийняття конкретних рішень. Зокрема, таких що сприяли б послабленню збройних сил агресора. Використання західного озброєння для ударів вглиб російської території, де є склади й інші військові цілі – «викличе ескалацію війни». А зараз що, на лінії фронту листами-нотами обмінюються? Чи ж таки москалі тотально знищують все і всіх на своєму шляху. А не є ескалацією використання ними ж допомоги від інших країни для ударів вглиб України й знищення цивільного населення? Чи те, що дозволено Юпітеру, не дозволену бику?
Очевидно, що таке казнащо у міжнародній політиці, яка покликана забезпечувати глобальну безпеку, турбує не лише українців. Попри те, що умовний «захід» дедалі частіше відчуває «втому від війни» в Україні, надходить розуміння, що Україною все це не закінчиться. Відповідно, виникають питання: як і що змінити, щоб зрештою ООН перестала бути просто клубом за інтересами? Зокрема, таке питання ставить і Девід Донохью, почесний науковий співробітник Інституту закордонного розвитку та екс-представник Ірландії в ООН. Більш ніж слушними є його зауваження щодо Ради Безпеки ООН, яка виглядає цілковитим ахронізмом, адже постійне членство в ній та право вето відображає давно застарілий світовий порядок доби «холодної війни». Реалії сьогодення, на думку автора, такі, що наш світ показово мультиполярний, а часи єдиної наддержави давно позаду. Жодна держава, байдуже, наскільки велика і могутня, не може вирішити світові виклики самотужки. Відповідно, усім державам потрібні союзники, незалежно про що йдеться: усунення прямих загроз міжнародному миру і безпеці, досягнення прогресу у сфері глобальних суспільних благ, таких як клімат, сталий розвиток і права людини (що по-своєму і є внеском у глобальну безпеку).
Попри це, Рада безпеки ООН застрягла у минулому, з домінуванням постійного членства з правом вето. Це відображає геополітичні реалії 1945 року, а не сьогодення. Цілком погоджуємося, що не є нормальним, коли країна-терорист має право вето на заборону їй вбивати й знищувати. А москалі таке право мають… Очевидно, Росія регулярно накладає вето на проекти резолюцій, які загрожують її планам у Сирії чи Україні. США чинять так само, якщо бачать загрози інтересам Ізраїлю. Це врешті-решт паралізує ключовий орган ООН.
За великим рахунком, Радбез ООН перетворено на підворіття, де «погані хлопчики» міряються пакостями, вирішуючи кого з місцевих «ботанів» вони будуть «чмирити». Тільки от я не погоджуюся, що Україні в цьому світі відведено роль «зачмиреного ботана». Останні три роки звитяги цьому яскраве підтвердження.
Девід Донохью справедливо вважає, що Радбез ООН має обмежити, а в ідеалі – скасувати право вето п’ятьох постійних членів. Натиск на колективній розробці заходів реагування на кризові ситуації під проводом ООН має допомогти компенсувати домінування США, Росії та Китаю. Докорінної реформації вимагає порядок миротворчих заходів та посередництво ООН, посилення захисту цивільних у зонах бойових дій та розробка низки інших реформ. Перш за все, усі держави-члени мають підтвердити відданість принципам і механізмам, викладеним у Статуті ООН, щоб підтримувати міжнародний мир і безпеку.
А до тих пір, все це не глобальна система безпеки, а міжнародне казнащо.
