Кінець цієї війни буде вирішено на полі бою, а не за столом переговорів.
Кулеба
Не знаю, що змінило поведінку Банкової: обурення та гнів українців, візити та риторика Джонсона і Дуди, масштабна допомога тяжким озброєнням, відмова Британії та США стати якимись там гарантами, трагедія Бучі…
Можливо, все разом.
Але вже кілька тижнів нічого не чути про зрадницькі переговори, понад те – і Зеленський в публічній риториці тепер дуже скептичний щодо мирної угоди.
Дивно хіба, що так довго приходило це усвідомлення – цілий місяць – що ніякі переговори не мають сенсу.
Страшно, що всі ці уроки такі дорогі, такі криваві, такі болючі: і це не лише про перемовини. Це і про «дороги в обмін на ракети», це і про «зійтися посередині», це і про «закінчену війни в голові».
Наша ціна була б набагато меншою, якби тридцять років до влади в Україні не приходили люди без базових історичних знань. Якби наші президенти не вивчали Росію під час своєї каденції, а з підручників.
Нам дуже дорого коштувала їх еволюція.
Строго кажучи, за винятком Ющенка, всі були русофілами тою чи іншою мірою, всі мусили пройти свої болючі сходинки, вийти зі своїх зон комфорту та помилкових уявлень.
Хтось раніше, хтось пізніше.
А може так і мало бути? Адже ці президенти не взялися нізвідки.
Таким було наше суспільство, яке потребувало роз’яничарювання.
Цей влучний термін колись ввів Юрій Іллєнко: людина з українським корінням, але з імперською свідомістю. Своє роз’яничарювання почав в Карпатах – на зйомках «Тіней забутих предків». Втративши блискучі перспективи в СССР, але знайшовши себе.
Комусь досить було доторкнутися до глибоких брил української культури, хтось мусив пройти ініціацію на Майданах, для когось все змінила анексія Криму та окупація Донбасу, а комусь потрібно було дочекатися Бучі та Маріуполя.
Дивіться, який шлях пройшло українство.
За спогадами, до 1914 року в Києві було кількадесят родин, які вільно говорили в побуті українською мовою.
І скільки б не шукали причин, чому програли в 1917-22рр.: внутрішні чвари, брак західної підтримки, зрада Петлюрою ЗУНР, а УГА Петлюри, «трикутник смерті», тиф, ефективна більшовицька пропаганда… Все це було, але головне все ж: справа УНР не стала загальнонаціональною, бо і державної нації як такої ще не було.
Лише зараз закінчуємо створення модерної української нації, яка буде політичною, але це не означає без національного обличчя.
Вона буде нанизана і на українську мову, і на українську героїку, і на українську культуру.
Колись було запропоновано теорію: якщо країна проіснувала хоча б 25 років, то навіть якщо внаслідок зовнішньої агресії втратить незалежність – відновить її. І як доказ наводився приклад країн Балтії та Польщі – навіть 20 років міжвоєнної незалежності було досить.
До моменту першої російської агресії в 2014 наша держава існувала вже 23 роки.
На час другої російської агресії 2022 – 30 років.
Вона уже мала свої м’язи, які попри кволий вигляд несподівано натягнулися, напружилися та вчинили опір.
Нам пощастило, що всі українські президенти, нехай і русофільні за інерцією, але не «русскіє» за ментальністю – оглядалися на суспільну думку і реагували на імпульси нації.
Я більш аніж впевнений, що якби цього не було: з них би вийшли звичайні генерал-губернатори. Їхній бекграунд не передбачав переходу до націоналізму. Але в кожного з них стався.
І кожен з них став підпіркою для переходу суспільства на інших рівень національного самоусвідомлення та розвитку.
Ось в такий парадоксальний спосіб суспільство (його активна меншість) тиснула на президентів, а президенти на суспільство (його пасивну більшість).
Янукович цього правила не зрозумів.
Але саме тому не можливою була перемога Чорновола в 1991 та польський чи балтійський шлях до ЄС та НАТО.
Не президенти, а українці не були готові до цього.
Тепер готові. Але це вже завдання вчорашнього дня, які будуть вирішені – швидше скоріше, аніж пізніше.
Новий виклик: деконструкція Російської імперії.
Жодна нація довкола Московії, крім українців, не має потенціалу цього зробити.
Це історична та екзистенційна місія України.
Олег Манчура
