Олександр Сопронюк,
Асоціація українських письменників
П’ятниця. Цьогорічний ранок 22 травня. Встаю. Босоніж збиваю вранішню росу. Даю свіжість-воду флоксам, трояндам, гладіолусам. Вириваю городину – часник-цибулю. Собі на втіху смажу «морську» студентську картоплю. Далі – до комп’ютера. Мережу-перебираю сайти: на «Хвилі на Десни» надибую свого однокурсника, Василя Чепурного, – з ним і Віктором Качулою колись ділили чесні метри однієї кімнати в першому гуртожитку на столичній Ломоносова. Обоє хлопців нині при добрій українській справі: Віктор редагує в Сімферополі «Кримську світлицю», – тільки самому Господові й відомо ЯК йому там СТОЯТИ. Василь проводить у чернігівській «Просвіті». На сайті його короткий просвітницький шкіц «ЯКБИ ВИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА…», ТО… НЕ БУЛО Б «СОВКА»! Як і за старих-добрих часів Чепурний усе бачить і розкладає «по-взрослому».
«Воно розпочиналося 23 роки тому з Чернігівщини, з Седнева – де стоять рештки Шевченківської липи, де альтанка Глібова і палац та кам’яниця Лизогубів, у яких і гостював Шевченко та писав тут другого “Кобзаря». Цього року міжнародне Шевченківське свято знову повернулося на Чернігівщину, обійшовши по черзі всі області України. Годилося б і надати йому нових смислів та форм, адже Україна за ці 23 роки таки змінилася… Проте совок і надалі панує у наших головах…
[…]
А які нові смисли прочитання Шевченка дав концерт? Ні, не треба показувати Шевченка із шиною на Майдані чи з автоматом на Донбасі (є такі плакати), але показати його актуальним сьогодні – таким мав би бути лейтмотив не тільки концерту, але й усього свята. Цього не було помітно. Бо Шевченка не читають. Бо бояться його й досі, як зауважив хтось із виступаючих.
І форми свята мали би бути вже іншими – наприклад, чому б у рамках заходу не обговорити з учителями проблеми викладання української літератури в школі та вишах, адже не секрет, що юні дуже часто не люблять української літератури. А як вони її полюблять, коли вчителі не розуміють «Гайдамаків» Шевченка (або сприймають на рівні нерозумного Бузини)? Звідки буде та любов, якщо інститути підвищення кваліфікації вчителів не перенавчають їх побачити українську літературу чистими від колоніальної паволоки очима? Коли, власне, і класиків сучасної літератури можна назвати швидше класиками націонал-пристосуванства, адже не Стус і Маланюк є провідними у шкільній програмі…».
Принагідно і собі згадую…
Якось, на таку ж високу дату, – день перевезення Кобзаревого тіла в Україну – з київського Подолу, од Церкви Різдва Христового, добра колона йшла до Університету в Шевченків парк, до пам’ятника Пророкові. Біля Українського Дому доля перетнула з Тарасом Денисенком. Вільний, справжній, направду народний артист України. Свого часу йому довелося зіграти у фільмі «Тарас Шевченко. Заповіт». Зіграти Тараса. Шевченка відчуває, бачить його, духом, помислами…З Денисенком легко і по-домашньому затишно.
Попи… Кадило…Це все так дисонує з Шевченком і його життям, – Тарас забирає очима небо: знову хочуть його закласти, запроторити, втиснути в якусь раму і спекулювати, «їздити» на ньому. Він був різний – і такий, і такий, усякий, власне, ЖИВИЙ і зайве його штучно й бездушно обожнювати чи возносити й тлумачити-виводити на кумира. «Свого» кумира – аби зробити «своїм»…Тарас уже давно Є. ПОНАД УСІМ і ВСІМА.
Пам’яттю йду ще далі, в далекі і водночас такі близькі часи. В студентські. Саме Тарас Григорович узяв і поставив мене тоді з правого українського боку.
…Ніч одбула своє. Засвітив день. П’ятнадцятий день травня 1983 року. Натоді я студіював журналістику в Шевченковому університеті. І-й курс: молодечий запал, високі мрії, численні письмові екзерсиси… Тоді мені вельми добре і легко працювалося над курсовою про Володимира Підпалого (на 15 травня припадали саме його народини) – Божим перстом піїт, нонконформіст шістдесятих, один із найоригінальніших українських майстрів, що надто рано пішов за вічну межу…
Того ж дня ми пішли Дніпровою водою до Канева. На Шевченкову могилу. Зрозуміла річ: враження, чисті емоції, глибокі переживання, захоплення. Як вислід – мій запис у музейні книзі відгуків: «Дай нам, Боже, зберегти силу і слово Шевченкове навіки». Вернули до Києва. Вчитися. 22-го – і тояк чесний обов’язок – зібралися були малою громадою йти до пам’ятника Кобзареві, в університетський парк. Вшанувати день перепоховання Тараса. Це сьогодні – то велике державне свято: до роковин – походи-реквієми – за маршрутом, що ним тлін покійного Кобзаря повернувся в Україну, величне дійство на Чернечій горі, аж до самого президентського рівня, а тоді відвідини Шевченкового пам’ятника на 22-е травня були загрожені. Так сталося, що на ту пору я трохи затемпературив і мало-помалу видужував у гуртожитській кімнаті… Отож, сходити до Тараса не випало. Одначе зайшли до мене: завітала, з нинішнього «Надвечір’я», Тамара Володимирівна Щербатюк (царство небесне, днями Тамара Володимрівна, у свої 79 весен, одійшла в сусідні світи, вже у своє, вічне «Надвечір’я»). Тоді, у 80-ті, у нас на факультеті вона викладала телевізійну справу і водночас секретарювала на факультетському компартбюро. Почалася тонка делікатна розмова, з якої я ніяк не міг добрати – що ж, власне, сталося і послужило причиню візиту. Несподівано прояснилося: «Олександре, а навіщо Ви вжили там, у Книзі… коли писали… слово… Бог?» – запитала Тамара Володимирівна. Я спочатку знову ж таки не втямив ЩО і про ЩО в мене запитують. «Ви маєте написати, пояснити… Ця людина, що Вас за…», – вела далі викладачка, але я вже нічого і нікого не чув і не бачив: змалечку – покуть, образи, Різдво, як водиться в нас у Житомирі, на Поліссі, благочестиві празники, національні традиції, що їх передавали мені мої бабуся.
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?..
Степи мої запродані
Жидові, німоті.
Сини мої на чужині,
На чужій роботі…
спливли в пам’яті рядки з «Кобзаря».
«Ви мусите з’ясувати… Вас викличуть туди…».
Я сів і написав про Україну, її землю, людей, Т.Шевченка, про все – мені близьке і дороге – і якщо комусь щось видалось не таким, – писав я, – то нехай… У такому-от дусі. За день потому мене закликав до себе доцент Олександр Гнатович Мукомела – він тоді виконував обов’язки декана факультету. На його столі лежав списаний моїм почерком папір. «Саша, це треба написати не так, – сказав він. – Сідай і пиши те, що я тобі продиктую…». В «процесі» Олександр Гнатович перевзув мене з 45-го розміру в 36-й,пояснивши силу-силенну речей. Тоді саме на факультеті, зокрема на нашому курсі, йшла мовчазна війна між студентами русомовними, що спілкувалися між собою куренівсько-деміївським примосковленим сленгом, котрий видавали за «російську» мову і нами, що вперто стояли на всьому українському. Так почався для мене посутній дорослий Шевченко і знайомство з КҐБ – Комітєтом ґосударствєнной бєзопасності…
Невдовзі, буквально за тиждень, на семінарі з історії української мови, хтось із дівчат-одногрупниць, відповідаючи, прохопився московським словом. Ольга Михайлівна Пазяк – кандидат філології, доцент з нашої кафедри стилістики, пуристично спинила, попросила виправитись та ще й розтлумачити, чому потрібно так, а не так… Мовчання затяглося. Я не стерпів: «Так лише москалі кажуть, – кинув спокійно. – «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», – додав наостанок Шевченкове. Ольга Михайлівна підвела мене. Вертикально і суворо – на всі сто – змусила попросити у групи вибачення – за ввесь старшобратній російський народ. Потім – уже наодинці – крута лекція на взірець того, що справжній Шевченко, звісна річ, не заборонений, але скільком людям – і то немалим числом – потоптано й поламано долі. Тим паче, що на факультеті, зокрема на нашому курсі, була своя «третя сторожа»: аж через цілих п’ятнадцять літ, травнем місяцем, один із найулюбленіших моїх викладачів, безпосередньо, у приватній розмові, завважив мені, що в кожній групі (а в нас на курсі їх було чотири), тільки офіційно значилося по три «стукачі», котрі неухильно й ревно трималися трьох «З»: заходили, запам’ятовували, здавали.
Може, батько останню корову
Жидам продав, аби вивчить
Московської мови…
З московською мовою і москалями назагал, за Шевченком, переходили буттєво речі просто чудовезні. До неймовіру! Вже редагуючи своє «Слово» і коментуючи час по час ту чи ту інформацію або ж подію в українському радіо, завітав якось був на гостину до приятеля. Хазяйський син, іще зовсім зелений школяр, дружив лише з «російським» словом – з огляду на те, що його дід свого часу, в 70-ті роки минулого століття, перебував з «освободітєльной» місією в Європі – отож, мама в мадярах до української школи, ясна річ, не ходила й українською не розмовляла. Проте сталося так, що тут, у Києві, хлопчина пішов до НАШОЇ, української, школи – не цілеспрямовано, а лишень через те, що була найближче. І йому, першокласникові, поклали домашнім завданням вивчити напам’ять щось із Шевченка. На вибір. З доброї волі. Попросив мене допомогти. І ми вивчили.
Ляхи були – все взяли!
Кров повипивали.
А москалі і світ божий
В путо закували!
От цю строфу хлопець і задекламував на уроці. То тільки треба уявити. Українська школа, де всуціль помосковлена атмосфера – на перервах, у побуті, практично повсюди панує чуже слово, в дитячих мізках потворні телевізійні бойовики, чорні квазімодні ігри та інші знадні нелюдські вартості, і раптом русявий хлопчина хвацько і захоплено: «Ляхи були – все взяли…».
Вчителька отетеріла – й одразу ж до директора: в класі привселюдно читають ворожі, антидержавницькі вірші. Налякались – і кріпко. Допиталися хто, коли і навіщо навчив. Хлопець – розіп’ятий на хресті – зізнався. Ось так, початком 90-х у столиці Української держави я ходив до української школи боронити українського генія і його ще такого юного, одначе вже свідомого апологета, з яким по-чоловічому ми відтоді на певний час затоваришували.
Вже опісля були речі приємніші і тепліші. Хоча до певної міри дражливо-сумні. Моєму школяреві, звісно, й надалі давали завдання пізнавати Шевченка – «Садок вишневий коло хати…», «Хрущів, що гудуть над вишнями…», «Лілею», «Руту», «Хрещатий барвінок»… Але брати то все напам’ять хлопцеві було не зовсім просто! Бо семантика слів, їхня значеннєва суть, власне саме слово було йому поза свідомістю, цілком чуже, незнане і небачене. Тоді ми йшли до парку, чи в гай, де перед очі чаклували бджоли, означення нектар, пилок, стільники виходили на живий зміст, Шевченкове слово світилося, вбиралося в колір і запах, дихало. За хвилину-другу римовані рядки вже були хлопцевим набутком… Так поставав і відкривався достоту справжній Т.Шевченко: йому, молодшому, – свіжими, першими гранями, мені, багато старшому, – новими, несподівано-педагогічними, просто людськими…
Певно, маємо частіше брати до рук «Кобзаря» і читати – знявши з цієї напродиво народної книжки офіційний намул, канонічну зашореність і накинутий порабований коментар, читати без купюр, цілого, з плачем і болем, звитягою і погордою – живого Шевченка. Бо слухати з повійної національної телевізії та кволих радійних студій наших – тих чи тих нездалих, випадково-тимчасових, хай і «законних» поводирів – їй-богу вже бридко.
Теплий кожух – тілько шкода
Не на мене шитий.
І розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Я цілковито собі складаю справу з того, ЩО і ЯК згадую, і стовідсотково відповідаю за все. Адже ніколи не зійде з пам’яті 22-й день травня 91-го року, коли ми з Юрієм Покальчуком були на прямому радійному ефірі у Бориса Гривачевського (Борис робив тоді на І-му каналі свою круту «Незалежність»), а слухачі телефонували в студію і німо кричали про брутальний глум, що його чинили на Чернечий горі міліціянти над українським людом. А перший натоді чоловік у державі – Леонід Кравчук – про те, звісна річ, ні сном, ні духом нічого не відав. Що вже говорити про брунатно-знаковий – рівно за десять років по тому – мов чорний гарячий сніг, кривавий 9-й березневий день – «України без Кучми»…
А голод стогне на селі…
І стогне він, стогне по всій Україні.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднії люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду раді, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок
Хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі і інному краї
Наш брат хуторянин себе показав.
А Бог куняє. Бо се було б диво,
Щоб чути і бачить – і не покарать…
