Петро Іванишин
Періодично воююче українство перебуває в тривожному очікуванні виборів. Здіймаються різні інформаційні хвилі і багато хто сподівається на ветеранів як на основну і рушійну силу змін у державі. От, мовляв, прийдуть з фронту хлопці та дівчата і покажуть корупціонерам, де раки зимують! Очікування ці, вочевидь, можуть бути і слушними. Але в політичному просторі не все так просто. Схожі запити мала, наприклад, Європа після Першої світової. Але у Франції, Німеччині, Британії, Італії чи Московщині не маса ветеранів сама по собі, а певні політичні партії й рухи досягали успіху й влади. І не завжди це приводило до революційних змін. А там, де приводило, то не завжди на користь народу.
Ветерани, як і решта суспільства, ставали елементом або заручником тих чи інших політичних ідей та організацій. Згадаймо наш успішний Зимовий Майдан 2013-2014 рр., негайну московську агресію у лютому 2014 р. і позачергові президентські та парламентські вибори в цьому ж році. Хто там переміг? Так, серед членів політичних сил з’явилась маса колишніх революціонерів та фронтовиків АТО. Але чи відігравали вони самостійну політичну роль у владі всіх рівнів, чи не стали заручниками старих добрих олігархічних кланів, політтехнологи яких й до того вміло використовували різні привабливі для електорату обличчя – дисидентів, письменників, співаків, учених? Хороші, світлі, мужні люди, які проявляли чудеса героїзму під час повстання і на фронті, стали заручниками не зовсім хорошої системи.
І все ж люди-воїни, люди боротьби, люди з характером справді повинні і, за певних умов, тільки й можуть бути справжніми політиками. Про це свідчать історичний досвід і політична герменевтика. Якщо тільки пам’ятати, що політика – це не служіння сильним світу цього, не егоїстичне використання посад для власного чи родинного збагачення, не реалізація антилюдяних, антинародних та антинаціональних утопій універсалістського типу. Усе це – політиканство, антиполітика. Справжня політика – це важлива сфера національної культури. Це – теорія та практика державного будівництва, мистецтво реалізації суспільних ідей, здобуття та утримання влади, узгодження індивідуальних і групових інтересів із загальнонародним благом. Але передусім – це важлива спільна, національна справа.
Народи завжди помічали неоднаковість тих чи інших людей. Тому давні мудреці виокремлювали різні життєві, екзистенційні типи. І тільки деякі з них – ті, що мали сильний характер і пройшли відповідний вишкіл, навчання, – були спроможні гідно нести тягар влади, тягар відповідальності за долю земляків. У середньовічній Європі панувала думка, що суспільство – це організм, де кожен повинен виконувати власну Богом дану функцію. Тому виокремлювали три стани, які були не такими непроникними, як варни у давніх індоєвропейців: «ораторес» (ті, хто моляться – духовенство), «беллаторес» (ті, хто воює – шляхта, лицарі) і «лабораторес» (ті, хто працює – селяни, ремісники, купці). Панувати (і їх цьому довго навчали) могли тільки два перші стани – люди молитви (інтелекту) і меча.
Там, де політична еліта, яка складає лише кілька відсотків будь-якого суспільства, перетворювалась на замкнені касти, де керували не кращі, а гірші, зате «свої», де ставились соціальні бар’єри здібним до керування особистостям, – там неминуче відбувався занепад держав і народів. Не випадково, одна з ключових історіософських теорій Вільфредо Парето, яку підтримували і В’ячеслав Липинський, і Дмитро Донцов, стверджує, що історія – це «кладовище аристократій». Виживають ті суспільства, де відбувається постійне оновлення правлячого класу – циркуляція еліт. «Разом з провідною верствою стоять і падають народи», – писав Д.Донцов і відзначав такі її основні риси: шляхетність, мудрість, мужність, державницький інстинкт.
Керувати повинні тільки мудреці–філософи (аристократія мудрих). Але як вони з’являються? Не за походженням і не через вибори, вважав грецький філософ Платон. Бо діти можуть не вдатися у батьків, а на виборах часто перемагають не мудрі, а некомпетентні маніпулятори-демагоги. Тому треба брати дітей із уродженими задатками воїнів-охоронців та мудреців і ретельно виховувати їх у спільних закладах, спостерігаючи за фізичним та розумовим розвитком. Найкращі серед них продовжують навчання за допомогою складніших предметів – математики, астрономії, філософії і після п’ятнадцяти років практичного досвіду на військовій та адміністративній службі (на цей час їм виповнюється 50 років) отримують можливість керувати полісом. Причому, керувати всупереч бажанню: осягнувши справжню мудрість, ці філософи-воїни правлять тільки з необхідності, з чистого альтруїзму, безкорисливо. Найвища мудрість людини влади – не прагнути бути володарем. Таким чином, за Платоном, не тільки екзистенційні звичайні люди, виробники, що керуються в житті емоціями, пристрастями, не можуть стати політиками, а й просто воїни чи філософи. Тільки поєднання потужної, несамовитої волі охоронця із фізичною силою та глибокою мудрістю внаслідок тривалого вишколу дає тип володаря, здатного осягнути мистецтво влади. Унікальний тип лідера, філософа-охоронця, який, не маючи сім’ї і приватної власності, живе тільки заради процвітання полісу, заради блага всього народу.
І хоча ні таких виняткових правителів, ні такого ідеального полісу ніколи не існувало, все ж платонівську логіку формування політичної еліти намагалися і намагаються так чи інакше наслідувати в усіх успішних країнах. Для цього прагнуть поєднати вроджені вольові здібності молодої людини із тривалим і глибоким навчанням відповідних дисциплін та військово-політичною практикою.
А тепер повернемось знову до наших потенційно демобілізованих фронтовиків. Цю величезну групу людей меча (сотні тисяч), які отримають реальний і часто багаторічний воєнний досвід (від 2014 р.), утворять дуже різні люди. Насамперед, це звичайні мобілізовані солдати та сержанти, вимушені воїни, які з честю і гідністю виконували свій обов’язок перед Батьківщиною. І таких більшість. Далі маємо справу з професійними, кадровими військовими і добровольцями, які, як люди честі, з обов’язку чи за власною волею взяли до рук зброю. Усі вони, в платонівській термінології, за певного вишколу, можуть продовжувати бути воїнами-охоронцями. Без такого вишколу і без приналежності до національно зорієнтованих політичних організацій, обравши кар’єру політиків, вони можуть легко стати заручниками політичних сил та політичних ігор між цими силами. Їхній бойовий досвід і набутий авторитет може бути використано як прикриття у власних чи іноземних цілях тими, для кого загальне (національне) благо не є цінністю. Як уже не один раз бувало.
Ті ж люди меча, що захочуть отримати ґрунтовну філософсько-політичну освіту, захочуть здійснювати справжню політичну діяльність і використовувати владу для розбудови національної держави, неминуче стануть консолідуватися в політичні структури й рухи, ґрунтовані на національній ідеї як базовому світоглядові. Такі націоцентричні політики – державники, соборники, революціонери, як їх окреслював Євген Коновалець, – здатні вивести Батьківщину із вразливої неоколоніальної пастки, побудувати здорову національну політичну систему, замінити лібералістичну «постдемократію», що є прикриттям олігархату, націократією (національним народоправством), здійснити всебічний розвиток українців та гарантувати громадянам іншого етнічного походження свободу, справедливість і добробут.
І ще одне. Саме такого типу філософи-воїни, люди ідеї і чину, і жодні інші, здатні забезпечити реальний захист України від будь-якого вторгнення будь-якого імперіалізму – військового, політичного, економічного чи культурного.
