Соціальні мережі в Україні давно перетворилися на гібрид реального й вигаданого, фактів та фейків, раціонального й надто емоційного. В умовах війни вони більше нагадують щось на кшталт бабів під під’їздом – своєрідного «інформбюро» вулиці/кварталу/району. Засміченість того, що раніше вважалося одним із джерел інформації, набула просто колосальних розмірів. Такою ситуацією успішно користуються росіяни, які чудово розуміються на значенні контрпропаганди для перемоги у війні. Вчергове повторюся, успішна кампанія більшовиків по виведенню ключового гравця Першої світової на Східному фронті в Москві не забута, модернізована під виклики сучасності й успішно використовується в Україні. Більшовикам вдалося переключити бойові дії з німецького фронту на внутрішні землі. Від того вони мали свій зиск у вигляді влади на постімперському просторі.
Наразі ж росіяни намагаються перемогти українців не лише у прямих зіткненнях. Зважаючи на результати 2,5 років повномасштабної війни й задіяні росіянами ресурси та їхні втрати – результат так собі. Їм потрібний вибух з середини. Як у 1917-му. Щоб українець став ворогом українця. Чи вдається це їм? Більше ніж.
Воююча країна потребує не лише важкої техніки та систем ППО. Вона потребує людських ресурсів, для фронту перш за все. В наших реаліях ті, хто відповідають за мобілізаційні процеси, у інформаційному просторі все більше набувають «слави» співробітників НКВД, а бусик ТЦК вже інколи називають «чорним воронком». Мусимо констатувати, що саме цей напрямок інформаційної війни українська влада програє (а чи зробила щось для зворотного?). Соціальні мережі переповнені відеоматеріалами суперечок та силових конфліктів між військовими з ТЦК та цивільними. Меседжі про насильницьку мобілізацію у росіян, на відміну від добровольців-українців, таким чином вже не працюють. Картинка на загал формується зовсім не на нашу користь.
Наступною топ-проблемою, яка в умовах воєнного стану мала би прирівнюватися до державної зради, продовжує залишатися корупція. Як на регіональному рівні, так і на вищих щаблях влади. Скандали із зниклою гуманітарною допомогою, завищені кошториси на відбудову зруйнованих ракетними обстрілами будинків, дерибан на ремонтах доріг й тому подібне, перелік можна продовжувати на кілька сторінок. Корупція тригерить не лише українське суспільство. Але й надто сильно – західне, де громадяни й резиденти не розуміють розмитого терміну «бюджетні кошти», але чітко усвідомлюють, що усі бюджети формуються з їхніх податків. Саме вони починають задавати питання щодо того, куди витрачаються їхні гроші. Йдуть на допомогу Україні, чи осідають у кишенях чиновників і наближених до них. На відміну від України, західні політики дуже чутливі до настроїв своїх виборців і не ігнорують їхні занепокоєння. Чи варто говорити, що для України означатиме скорочення допомоги, не лише військової, але й фінансової та гуманітарної? І хто, зрештою, буде кінцевим бенефеціаром?
Загалом, в черговий раз звернути увагу на російські ІПСО у соцмережах мене спонукав допис мого колишнього студента Богдана, який з університетської аудиторії пішов на фронт, щойно закінчивши бакалаврат. Вмотивований боєць «Азову» нечасто «з’являється» у соцмережах з очевидних причин. Днями він висловив свої думки щодо реакції на засилля російського інформаційного сміття, наголошуючи, що розуміє сутність того, що відбувається, «бо розуміти і діяти комусь явно не дано».
Молодий військовий закликає зняти нарешті рожеві окуляри й припинити розводити моралі на гострі сьогоденні теми. Нарешті варто усвідомити, що світ не ідеальний і часом несправедливий. Але чи може ось ця несправедливість змінити внутрішній стрижень людини, вплинути на його моральні якості? Чи, зрештою, людина має бути чесною із собою до кінця? Не нарікати на погану владу, чи корупцію, чи інші негаразди, а усвідомити, що є речі більш важливі в довгостроковій перспективі.
Чи варто далі підігравати російським спецам від пропаганди й роздмухувати пожежу внутрішнього протистояння? Богдан вважає, що «найкращими ліками від дурних думок є дія. Робіть щось, щоб бути тими, ким ви себе намагаєтесь позиціонувати, інакше все марно».
Залишатися собою й іти за своїми принципами до кінця. Усвідомлюючи, що владу можна змінити, переобрати, знайти нових достойників і довірити їм бути керманичами. Лиш тільки землі рідної іншої не знайдеш. Історія такі шанси в лотерею не розігрує.
Юрій Щур
