Любомир Хахула
Сучасна російська агресія проти незалежної України ведеться не лише зброєю, але й ідеологічними засобами, гібридними методами. У зв’язку з цим важливої актуальності набуває праця істориків та політологів, які намагаються викрити брудні кремлівські фейки щодо нашого історичного минулого. Власне цим керувалися науковці Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, Прикарпатського, Львівського, Волинського та інших університетів, які підготували фундаментальну працю «Росія – Україна: зради, союзи, війни» (Львів, 2022; 2-е вид. 2024; відповідальний редактор Микола Литвин; співавтори Леонтій Войтович, Микола Вітенко, Павло Гриценко, Олег Павлишин, Ігор Соляр, Микола Посівнич, Василь Ільницький та ін.).
У новій праці критично проаналізовано кремлівські міти про традиції панславізму, багатолітню любов і дружбу до нас «старшого брата», спільність російсько-української історії. Насправді автори книжки доводять, що Московське царство сформувалося у ХІV ст., значно пізніше Русі, Руської землі, яка до монгольської навали об’єднувала лише Київську, Чернігівську та Переяславську землі. Далі дослідники розповідають про брутальну московську експансію, зокрема військ Івана ІІІ наприкінці ХV ст. проти Великого князівства Литовського і Руського, показують перебіг експансії з використанням тактики вигорілої землі у ХVІ ст. Аналізують документи Березневих статтей Переяславської ради 1654 р., які переросли з військового союзу проти Речі Посполитої в державне закабалення України з Московією. Лише після Гадяцької унії 1658 р. та ганебної поразки під Конотопом 1659 р. московіти почали шукати порозуміння з козаками. Однак антимосковські повстання гетьмана І. Мазепи за незалежність, похід П. Орлика 1711 р. ще раз засвідчили небажання українців підкорюватися московським імператорам. У книзі стверджено, що імператриці Катерині ІІ вдалося зброєю та підкупами скасувати гетьманщину, а також Вольності Війська Запорозького Низового. Російські правителі прагнули також виграти бій на культурному та церковно-релігійному фронтах, відгородивши Україну від Заходу. Жорстокою була політика царату в галузі національної освіти та науки. Кремль намагався також інспірувати москвофільський рух в Галичині, підтримавши фінансово «Общество ім. М. Качковського, львівську газету «Галіцкая Русь». Однак спротив легіону УСС царській армії у роки Великої війни, а згодом Армії УНР червоному та білому війську засвідчили небажання українців єднатися ні з більшовиками, ні з білогвардійською Росією. Зокрема у нарисах Миколи Литвина та Олега Павлишина показано спроби Кремля дискредитувати соборну УНР, завадити консолідації українських земель. Ігор Соляр показав ставлення західноукраїнських партій міжвоєнної доби до СРСР, підрадянської України, ствердив солідарність галичан із голодуючими наддніпрянцями в 1932−1933 роках. Микола Посівнич реконструював образ ленінсько-сталінської Росії і росіян в публіцистиці Степана Бандери.
Розкриваючи складний літопис Другої світової війни, автори книги аналізують сталінські депортації та репресії населення. Особливо зацікавить читачів нарис Василі Ільницького про створення радянською карально-репресивною системою більше сотні т. зв. агентурно-бойових груп, які діяли під виглядом осередків ОУН і УПА й здійснювали провокативні заходи як проти підпілля, так і проти цивільного населення. Чимало сюжетів книги присвячено добі незалежності України, зокрема аналізу російських пропагандистських наративів інформаційно-психологічних операцій Кремля проти України на етапі підготовки та збройного вторгнення 2014 року. Насамкінець погоджуємося із висновком відповідального редактора про те, що новітня російсько-українська війна є не лише викликом для українців та світу, але й нагодою чіткіше побачити українські проблеми і перспективи, зокрема в ЄС та НАТО. Вважаємо, що автори книги, насамперед Микола Вітенко, Микола Литвин, Олег Павлишин, Ігор Соляр, заслуговують присудження Національної премії України ім. Б. Патона 2024 р.
