Серед тисяч моїх студентів Ігор Мірошниченко, який навчався в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вирізнявся особливою революційністю. Таким він був під час своїх студій, таким залишився і в подальшому житті – скрізь, як кажуть, ліз на барикади.
Під час організованої нардепом-регіоналом Вадимом Колесніченком провокаційної виставки в Українському домі щодо кривавих подій на Волині в 1943 році він так вимагав надати мені слово, що міліція його затримала. Довелося мені тоді їхати серед ночі до Шевченківського районного суду Києва й майже до ранку чекати на вирішення його справи – необхідно було підтвердити, що він нікого не бив, а лише дуже голосно просив, аби мені дали виступити.
Випущений тоді на свободу Ігор Мірошниченко залишився самим собою і як один з чільних діячів Всеукраїнського об’єднання «Свобода» час від часу відзначається якимось революційними актами. Але ось днями бачу його інтерв’ю на одному з телеканалів, де мій колишній студент розмірковує над тим, як нам бути після перемоги з прикордонними територіями сусіда, які є етнічно українськими і з яких росія сьогодні здійснює агресію проти нашої держави.
Тож Ігор Мірошниченко вважає ці терени назавжди втраченими для України, бо, мовляв, російська пропаганда давно вже вибила там історичну пам’ять у місцевого населення, відтак немає рації тратити зусилля на те, аби її повернути.
Так, різні наші розселення протягом тривалого часу перебували поза зв’язком з матір’ю-Україною. Скажімо, Велике Закарпаття у кілька разів довше гнобилися завойовниками, ніж козацька Кубань, але ніколи не корилося злій мачусі-долі. У 1919, майже через тисячу років з часу відірвання від Русі з центром у Києві, заголосило все – від Тиси до Попраду – про загальний збір до Хуста, де вирішило возз’єднатися з братами за карпатськими перевалами.
А як тоді лунали голоси про це з Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Слобожанщини, Нижнього Подоння, Ставропілля, Чорноморщини, Бесарабії! З огляду на це Рада Народних Міністрів УНР 14 лютого 1918 року вважала за можливе погодитися на укладення миру з радянською росією за умови, що до складу Української держави включається «частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропільську губернії, Путивельський повіт Курської губернії, чотири повіти Вороніжської губернії, українську колонію на Сибірі – Зелений Клин на Амурі. Крим остається під впливом України…Питання відносно Бесарабії вирішає Українська Народня Республіка на підставі самовизначення націй, по згоді Румунії і Бесарабії, після виводу з території останньої військ Совіта Народних Комісарів».
Мій особистий досвід спілкування з українцями на вказаних теренах свідчить про те, що там Україна ніколи не вмирала. Наприклад, вже далекого 1974 року голова колгоспу в селі Дякове тодішнього Антрацитівського району Луганської області Іван Стрельченко запропонував мені порівняти його батьківщину з сусіднім російським населеним пунктом: «Давайте поїдемо в росію…».
За невисоким пагорбом у долині ми в’їхали в звичайне, як мені здавалося, українське село – до того вже доводилося бачити російську дєрєвню. А тут – такі ж вулиці, палісадники, соняхи біля таких же хат, як у Дяковому. У сільському магазині, куди ми зайшли, всі присутні розмовляють українською мовою… Що ж це за росія?..
То вже через десятки років, коли я зайнявся вивченням розселення українців у світі, мені стало зрозуміло, що славної пам’яті добрий господарник Іван Стрельченко, в майбутньому герой соціалістичної праці, завіз мене в таке ж українське поселення колишнього Голодаївського району Ростовської області, яке москва відібрала в УСРР у 1924 році. Територію таки відібрала, але українську душу тих селян і через сорок років після страшного Голодомору в 1932 – 1933 роках не змогла вийняти. Тому вони й спілкувалися із гостями з Великої України рідною їм з материнського молока українською.
П’ятнадцять років тому довелося бути на Кубані, заселену 1792 року запорожцями. Скільки часу минуло відтоді, скільки зазнали кубанці переслідувань за свою проукраїнську впертість, а базар у Краснодарі і досі балакає мовою запорозького козацтва. Справді, чиновники цвенькають по-російськи, а ті, хто на землі, розмовляють так, як і їхні далекі предки.
А що вже говорити про станиці, що залишилися з українськими назвами. Їх не вдалося змінити царським властям на початку ХХ століття, щоб назавжди вбити українську пам’ять. Не вдалося і Денікіну нагаями й мотузками задушити українськість тут. Не змогли й більшовики упокорити Голодомором і депортаціями національно свідомих станиць до Сибіру й Казахстану.
І свідченням цього – сьогоднішній інтерес кубанців до витоків власної історії, аналіз ними тих подій, котрі давали можливість повернутися в лоно матері-України понад сто років тому.
Так, таких допитливих там переслідують «истинно русские», яких ще називають москалями, допомагають їм у цьому й місцеві перевертні. Але ж і перед розпадом російської імперії в 1917 році ситуація була аналогічною. Тоді й була проголошена Кубанська Народна Республіка, яка тяжіла до України.
Жаль, звичайно, що в гетьмана Павла Скоропадського не виявилося соборницького державного мислення, щоб підтримати рідну Кубань, про що закликав його голова Кубанської Законодавчої Ради Микола Рябовол, прибувши спеціально до Києва наприкінці травня 1918 року. Зробили катастрофічну помилку й члени Кубанського уряду на чолі з Лукою Бичем, котрі до повернення Миколи Рябовола зі столиці України поспішили підписати в Ростові-на-Дону угоду з білогвардійськими силами для спільної боротьби проти російських більшовиків. Цим віддали збройну силу нащадків запорожців у руки російських шовіністів, котрі гострили ножі і на саме українство.
А через два місяці гетьман Павло Скоропадський, чомусь у першу чергу дбаючи про інтереси Всевеликого Війська Донського, погоджується відступити йому Олександро-Грушівський (нині – Шахти), Ростовський і Таганрозький повіти, які з самого початку заснування входили до Катеринославської губернії. Таємним додатком до цієї угоди гетьман зобов’язувався за рахунок Української Держави ще й сформувати три корпуси для захисту донців. Свого війська остання не розбудовувала.
Понад сто років тому Україна не змогла повністю особоритися. Тож величезні масиви її етнічних теренів залишилися під контролем сусідів. Якщо говорити про російську федерацію, то з Стародубщини, Слобожанщини, Нижнього Подоння, Кубані й Чорноморщини, як і з білоруських нині Берестейщини й Гомельщини, ворог постійно завдає смертоносних ударів по землях Української метрополії. Так має бути завжди?
Це питання має постати перед колишнім моїм студентом, а нині політиком Ігорем Мірошниченком, якщо він утверджується в проводі національно-державницьких сил.
До речі, одна з провідниць там, славної пам’яті пані Слава Стецько – довголітній Голова Проводу Революційної ОУН, народний депутат України трьох скликань, з приводу подібної ситуації розмірковувала ось так: «Коли російська федерація як імперія розвалиться і якщо Кубань попроситься до України, то нам що, відмовити їй у цьому?».
Що можна до цього додати…
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
