Олег Баган
Від перших місяців української незалежності 1991 р. новим імперативом наших сподівань в просторі міжнародної політики стали систематичні пошуки головного союзника України, який би надійніше підпер її суверенність. Спочатку таким союзником стала Польща і це протривало всі 1990-і рр. і захопило 2000-і: тоді Варшава стала надійним адвокатом України в просуванні наших проєвропейських інтересів та устремлінь, польські еліти активно включилися в розгортання всебічного полілогу з Україною, розпочалися знакові кроки із історичного примирення двох народів, які в минулому мали страшні конфлікти. Усе це принесло значні плоди: польські політики, справді, стали важливим рупором в Європі і світі з ретрансляції українських ідеалів, на саму Польщу велика частина українського суспільства почала дивитися, як на модель успішних реформувань та трансформацій постсоціалістичного, посттоталітарного суспільства. Поте під кінець президентства Л.Кучми (початок 2000-х рр.) Україна врешті постала перед обличчям Європи гігантським скопищем корупції, казнокрадства, цинічно-ненажерливого олігархату та огидного малоросійства. Міф про Україну як про «молодшу сестру Європи», «дещо занадто поруйноване суспільство», якій треба трохи допомогти, щоб вона увійшла до європейської спільноти, розвіявся. Польські еліти почали тверезіше дивитися на Україну, на її метальні й цивілізаційні сутності, і, закономірно, дещо охололи до цього союзника, в багатьох аспектах безнадійно хворого й отруєного міазмами охлократії, плебейства й самонеповаги. Згодом до влади у Польщі почали приходити тверді консерватори (партія «Право і справедливість»), які цією ідеологією лише маскували правдиві принципи націоналізму, якими вони керувалися, вони ще тверезіше подивилися на правду українського буття, ще ретельніше відмежувалися від українського політичного й соціального бруду і вирішили частково повернутися до давніх геополітичних стратегем імперської політики Польщі на сході Європи, тобто до планів та ідей гегемонізму та легкого шовінізму, до старої Яґеллонської імперської ідеї, в планах якої український простір розглядається лише як простір для польської експансії. Після гострих заяв польських політиків вже в 2010-і рр. у сфері історичної пам’яті, щодо української внутрішньої ідеології (критика ними ідей українського вольового націоналізму, історичних практик ОУН і УПА) стало годі говорити про Польщу як головного союзника України.
Після «революції троянд» 2003 р. в Грузії і приходу до влади відверто демократичного, прозахідного уряду М.Саакашвілі на перше місце в сфері союзницьких пошуків України вийшла Грузія. Ця країна історично близька нам: цивілізаційно ми спільно тяжіємо до Чорномор’я, в українців і грузинів розвинулися потужні форми визвольного, антиімперського націоналізму, чим два народи завжди вельми лякали Москву, і тому регулярно накликали на себе дуже жорстокі репресії з її боку; геополітично Грузія й Україна пов’язані тим, що географічно стоять на південно-західній межі російського імперського простору, і тому мусять якось взаємодіяти, аби вижити. Після кардинальних і бурхливих реформ президента М.Саакашвілі Грузія постала новою моделюю для України: мовляв, так, Польщу, цю середньоєвропейську цивілізацію, ми наслідувати не можемо, але ось рідну нам за совєтською спадщиною Грузію «потягнемо» наслідувати в усіх аспектах. У 2008 р. нас ще більше здружила війна Росії проти Грузії. Однак незабаром виявилося, що грузинські реформи програють совєтському менталітетові: після реформатора М.Саакашвілі до влади прийшов олігарх Б.Іванішвілі, соціальні трансформації виявилися поверховими і цю трагічну кавказьку країну (1/3 її території виявилася окупованою Росією) знов великою мірою накрили мороки бідності, нестабільності, тупцювального розвитку.
Нарешті, у 2010-і рр. чітко вималювався новий головний союзник України на геополітичному горизонті – Литва. Особливо ця лінія посилилася, коли владу в цій гордій, завзятій маленькій країні очолила Даля Грибаускайте – політик твердий, принциповий, активний. Сьогодні ця жінка, здається, є найпопулярнішим політиком в Україні і, якби так вона, уявно скажемо, виставила свою кандидатуру на президентських виборах, то, мабуть, перемогла б. І це справедливо: саме Д.Грибаускайте показала світові, що таке роль особистості в історії і політиці, зуміла вивести геополітичну стратегію своєї цілком не потужної держави на рівень особливо впливової в Європі; саме Литва є сьогодні головним «сторожовим псом» Європи супроти імперських та деструктивних зазіхань Росії, її рішуча політика, різкі заяви, сувора настороженість і войовничість супроти російського монстра раз у раз будять європейців з млосного сну загальної ситості та благодушної ліберальної ілюзорності і нагадують, що «Ганнібал біля воріт!», «Рим – у загрозі!».
За 1990-і і 2000-і рр. ми побачили, як три колишні совєтські нації Балтії – литвини, латвійці й естонці – перетворилися на три глибинно модернізовані, мобільні, високоосвічені, пройняті пружним націоналізмом народи. І на чолі їх стоїть саме Литва: перейнята міцною ідеосанкрезією проти всього совєтського, максимально окциденталізована, горда в своєму націоналізмі. Це, справді, сьогодні єдиний геополітичний союзник України, який розуміє всі наші болі (Литва ніколи не спокуситься маривами власного імперіалізму, як Угорщина та Польща, щоб сваритися з сусідами перед обличчям російської загрози), який пережив всі ті самі етапи націотворення, що й українці, який найглибше є зацікавленим в розумній, міцній та надійній геополітичній конструкції Середньої Європи, тобто простору між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем, щоб максимально стабілізувати її.
У цьому місці настав час поговорити про геополітику Великого князівства Литовського, яке колись, на недовгий час, стало найбільшою державою Середньої Європи, вкинуло в її цивілізацію особливі ферменти і розтануло, щоб бути для нащадків вічним привабливим маривом, вічною спокусливою fata morgan’ою як країна вільної гармонії станів і народів, релігій і культур. Відлунням саме цієї держави є сучасна Литва.
Спочатку трохи історії. Литовська народність сформувалася в Середньовіччі із п’яти головних балтомовних (лето-литовських) етнічних груп: ятвягів, голіндів, жемайтів, авкштайтів і, власне, литви. Ці народи згуртувалися, загартувалися і зміцніли в ХІІ–ХІІІ ст. під натиском німецьких рицарів-хрестоносців, які прийшли в Балтію, щоб християнізувати язичників і робили це дуже жорстоко. У ХІV ст. Литва не тільки вистояла перед хрестоносцями, а й сама поволі пішла в наступ, особливо в південному напрямку, на землі русичів (в нинішню Білорусь), які переживали тоді об’єктивно-фатальний період загальної деградації. До кінця ХІV ст. Литва за князів Гедиміна й Ольґерда захопила центральні землі теперішньої України – Волинь, Полісся, Сіверщину, Поділля, Середнє Подніпров’я. Піком її експансії можна вважати 1450 р., коли держава Вітовта Великого на півдні сягала Чорного моря (Хаджибей, нинішня Одеса, був її головним портом), на соді її землі простягалися далеко за Смоленськ і Брянськ і підпирали Москву на віддалі якихось 200 км., на заході через Підляшшя Литовські володіння вклинювалися в корінні польські мазовецькі простори, а на півночі князівство тонким клином виходило через Жмудь до Балтійського моря.
Видатний український історик та історіософ Мирон Кордуба (1876 –1947) вважав, що саме перехід українських етнічних земель під владу Литви став вирішальним моментом в історії України й, великою мірою, всієї Східної Європи (стаття «Найважливіший момент в історії України» – «Літературно-науковий вісник», 1930, №6). Якраз у ХІV–ХV ст. в умовах політично відкритого Великого князівства Литовського в Україну прийшли перші переломні західні цивілізаційні віяння: католицькі духовні впливи, міське (магдебурзьке) право, яке сформувало нову культуру міст, етика рицарства, латиномовна культура; якраз межі ВКЛ розірвали єдність русько-православного простору, який тягнувся від Подніпров’я до Білого моря і Волги, дали можливість встоятися новій українсько-руській ідентичності і цим витворити своєрідний бар’єр перед майбутньою експансією Москви на захід; якраз Литва стимулювала нову колонізацію та боротьбу на південному фронтирі українського етнічного простору, з чого народився феномен українського войовничого козацтва. Інакше кажучи, українська нація, як і білоруська, сформувалася в своїх головних цивілізаційно-ментальних особливостях саме у литовських період.
Велике князівство Литовське не встояло перед викликами історії: спочатку його «всмоктала» в себе, хоч і менша, але етнічно міцніша, польська держава і так постала в 1569 р. Річ Посполита, а згодом частинами його простір проковтнула Москва, успішно використовуючи для цього демагогічну й облудну пропаганду «єдності русько-православного світу», що давало їй можливості раз по раз робити своїми агентами, найманцями й донощиками всіх тих православних русичів, які повірили, що Москва йде їх «визволяти», їм «допомагати», їх «духовно й релігійно просвітлювати». Однак історична спадщина ВКЛ, хоч і зовні не дуже видима, покрила весь простір від Балтики і майже до Чорного моря, надавши трьом основним народам в ньому – литвинам, білорусам та українцям – ментальних ознак вірності окцидентальним принципам організації своєї цивілізації, пройнявши їх власне середньоєвропейським духом культуротворення та естетичного сприйняття світу, прищепивши їм особливу громадянсько-демократичну свідомість. Тому цей простір був таким ненависним для ординсько-деспотичної Москви, тому вона з таким шаленим завзяттям викорінювала в ньому всі рештки пам’яті і самобутні форми культури, систематично знищуючи ці три народи впродовж ХVІІІ–ХІХ ст.
Велике князівство Литовське мало свою геополітичну ідею. Вона базувалася на чотирьох головних принципах: 1) творити забороло проти наступу німецьких хрестоносців, серед яких часто було багато рицарів з усіх країн Західної Європи, на півночі; 2) організовувати системне протистояння наступові Москви на сході; 3) стреміти до Чорного моря на півдні; 4) вибудовувати систему союзів з народами Середньої Європи на заході (знаменитий з’їзд правителів цього макрорегіону в Луцьку 1429 р. на запрошення Вітовта Великого). Усі ці постулати міжнародної політики князям Литовсько-руської держави до кінця не вдалося виконати, і в цьому полягала основна причина занепаду ВКЛ, проте вони залишилися його геополітичним заповітом у понадчасовому вимірі.
В сучасності геополітична ідея ВКЛ знову проступає основними своїми контурами. Зрозуміло, історія внесла в неї корективи, тому, скажімо, 1-й принцип – протистояння німецькому наступові – відпав сам собою. Три інші – до сьогодні актуальні. І те, що нинішня Литва займає надактивну саме середньо- та східноєвропейську позицію, тобто не перетворюється на маргінальну регіональну державу, хоч і успішну в соціально-економічному плані, але з вузькою геополітичною перспективою, як Латвія чи Естонія, а будує ширші плани, підтверджує нашу тезу.
Зрозуміло, великою проблемою для геополітичної мобілізації цього простору є сучасна Білорусь – національно анемічна, авторитарна, залежна від Росії. Водночас такий стан Білорусі є тим викликом, який повинен якраз актуалізувати геополітичну ідею Великого князівства Литовського як неодмінного фактору для стабілізації простору на межі Середньої і Східної Європи (цю межу традиційно географи проводять по Дніпру і до Ризької затоки на Балтійському морі), між Балтикою і Чорним морем. Утримання Білорусі як суверенної держави, постійні цивілізаційні й культурні впливи на неї з боку Європи, стимулювання в усіх аспектах білоруської національної ідентичності – це ті аксіоми, які єдині можуть забезпечити простір Середньо-Східної Європи від інвазії в різних формах Росії. Тож тема Білорусі має стояти головною на повістці дня в міжнародній політиці всієї Середньо-Східної Європи: допоки Білорусь буде зберігати в собі цивілізаційну пам’ять, яку в ній витворило ВКЛ, як це ще є зараз, доти вона буде опиратися цілковитому поглинанню її з боку Росії.
Другий заповіт геополітичної ідеї ВКЛ: активна міжнародна політика на Чорному морі. Колись саме литовські князі подарували для поляків ідею «Польщі від моря до моря», яку самі не змогли реалізувати. Сьогодні роль головного протагоніста, лідера чорноморських ініціатив повинна взяти на себе Україна. Тому такі постулати, як активна союзницька політика з державами Закавказзя (Грузія, Вірменія, Азербайджан) і підтримка поневолених народів Кавказу, геополітична співдія з Туреччиною, включення балканських держав в чорноморські ініціативи, нові культурологічні та торгово-економічні проекти в просторі Чорного моря, побудова нового великого міста-порту на березі Чорного моря з тим, щоб воно стало символом і провідником наступальної політики України в Чорномор’ї, тощо – це аксіоми нашої геополітичної ідеї.
Третій заповіт геополітичної ідеї ВКЛ: організація системної міжнародної оборонної лінії щодо Московії. Тут напрошується ще одна історична підказка: ще в ХІV ст. литовські князі зрозуміли, що для ефективного протистояння агресивності Московського князівства потрібна геополітична співдія із тюркськими державами, які б атакували Москву з півдня. Сьогодні очевидним є, що саме від мобілізації тюркських народів і держав, які тягнуться від Кавказу до Сибіру, залежить, наскільки теперішня агресивна Росія буде підважена геополітичною активністю та демографічними процесами в середовищі цих тюркських держав та народів. Тому живою ідеєю спадщини ВКЛ є підказка провадити з боку всіх держав Середньої Європи, передусім з боку України, відкриту політику союзів та співпраці з країнами Центральної Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан) для формування в них нового геополітичного візіонерства, яке б відводило їх від совєтської спадщини, будило сильніші національні почуття, орієнтувало б на окремі цивілізаційні програми розвитку з геополітичним проектом того, що саме тюрки мають бути головною міжнародною силою в Серединній Євразії, а не Росія.
І четвертий заповіт геополітичної ідеї ВКЛ: активна політика в просторі самої Середньої Європи. Колись чеські гусити планували запросити на престол незалежної Чехії великого литовського князя Вітовта і це була одна з небагатьох ініціатив, яка мала по-новому зміцнити цивілізаційну своєрідність Середньої Європи. Сьогодні роль країн із простору колишнього Великого князівства Литовського якраз має полягати в тому, аби «відтягувати» всі середньоєвропейські держави (від Польщі до Північної Македонії та Болгарії) від однозначної, в чомусь засліпленої, орієнтації на Захід, що веде до демографічного висотування середньоєвропейських народів, коли вони мільйонами покидають свої країни і виїжджають на багатий Захід, до заникання їхніх своєрідних культур, коли вони всуціль вестернізуються ментально, втрачають свою оригінальність, до нерозуміння ними загроз з боку Росії, коли середньоєвропейські еліти стають пасивними, в усьому покладаючись на США й НАТО й відмовляючись від активної оборони цивілізаційних сутностей Середньої Європи (сьогодні великі і впливові проросійські середовища є в Угорщині, Словаччині, Чехії, навіть в колись ультра антиросійській Польщі, не кажучи вже про Сербію і Болгарію). Тож ідея країн з простору Великого князівства Литовського нині полягає в тому, аби мобілізувати й націлити Середню Європу на глобальне цивілізаційне протистояння Росії в усіх аспектах міжнародного життя.
Підсумок. Теперішнє зближення України і Литви, яке відбувається об’єктивно, без зусиль якихось політичних груп і течій, означає реанімацію геополітичної ідеї Великого князівства Литовського, яка, своєю чергою, має органічну та сакральну історичну традицію. Це закономірний результат цивілізаційного, духовно-культурного, ментального розвитку наших народів. Історичною місією Великого князівства Литовського було зміцнювати і розвивати самобутність східної частини Середньої Європи і ця місія залишається вічною та насущною для сучасності, хоча і в дещо змінених суспільно-політичних умовах.
Сьогодні литвини є найбільше антиросійською нацією в Європі. Цим антиімперством пройнята вся суспільна і культурна свідомість цього народу. Суттю теперішнього історичного моменту для всієї Євразії є проблема повернення на світову політичну арену Росії як суперімперії. За це зараз змагається в надзусиллях режим В.Путіна. Він кладе на карту все, чим володіє Росія. Закономірно, що головним об’єктом російської експансії стає Середня Європа, хоча метою є, безумовно, ширші і масштабніші плани. Тож війна на Донбасі – це лише перший удар. Що цей удар буде мати свою «тяглість» передусім розуміє «сторожовий пес» Європи. Тому так послідовно і так скрупульозно використовують литовські політики й ідеологи всі можливі міжнародні важелі впливу і засоби пропагандивної дії, аби протистояти цій російській експансії. Сучасні українські політичні еліти мають усвідомлювати це і вибудовувати геостратегію держави так, аби вона максимально ефективніше включала цей фактор активності малого, але вельми мудрого і завзятого народу, народу, що у свій час створив понадчасову геополітичну ідею Великого князівства Литовського, від реалізації якої залежать стабільність і самобутність Середньої Європи.
