Стратегічна зміна тактики ведення воєн
Відомий історик Ніл Фергюсон, який пов’язаний з Інститутом Гувера у Станфорді, США, оприлюднив у своїй колонці коротку аналітику, в якій викладає своє бачення структури Другої Холодної війни, в яку сьогодні втягнені світові потуги. Його аргументи, як завжди, – влучні, об’єктивні та переконливі. Тому варта всім, хто цікавиться міжнародною політикою сьогодення і хоче знати, яким буде наше вже недалеке майбутнє, з нею ознайомитися.
Дещо з творчої біографії автора. Н.Фергюсон народився 1964 року в Шотландії, відомий як історик і письменник, проф. Гарвардського університету, він співпрацює з цілою низкою авторитетних експертних інститутів. Теми його зацікавлення є, серед інших, – світова історія, історія економіки, англосаксонський імперіалізм тощо. Автор ряду дуже популярних публікацій, з яких деякі перекладені й на українську мову («Еволюція грошей. Фінансова історія світу», «Цивілізація. Як Захід став успішним»).
В центрі аналітичної колонки Н.Фергюсона стоять проблеми міждержавних стосунків, які поступово міняються у великому трикутнику світових потуг різної силової ваги – США, Росії і Китаю. Хоча Європа лишається поза кадром цієї аналізи, але вона,поза всяким сумнівом, відіграє і далі відіграватиме у цій стратегії одну з важливіших функцій. Пропонуємо переклад цього аналітичного коментаря, і після нього – деякі зауваження.
Редакція
Під час Холодної війни виникали дивні поведінкові комбінації. Коли Йосиф Сталін у грудні 1949 року зустрічав Мао Цзедуна в Москві, між ними не спрацювала очікувана тепла приязнь. «Мені треба тут зробити лише три речі», – нарікнув Мао. «По-перше, поїсти. По-друге, виспатися. І – спорожнитися». Вкінці Мао усе таки отримав підтримку совєтів, яку так дуже потребувала його нова Китайська народна республіка. У відплату за цю послугу він був змушений повоювати у Корейській війні під стягом Сталіна. Цей химерний дует попросив пізніше про розлучення. У 1969 році совєтські війська розпочали з китайцями війну за спірний кордон.
У новітній Другій холодній війні примхливий дует складають сучасні лідери – Сі Цзіньпінь і Владімір Путін. Ніякі інші світові політики не зустрічалися так часто, як вони. Сі назвав уже Путіна своїм «найкращим другом». Однак, у порівнянні з роками 50-тими, ролі сьогодні змінені. Китай виріс нині на велетня, тоді як Росія – підступна, дрібна помічниця. За владарювання Сі Китай залишається назовні вірним доктрині Маркса й Леніна. Путін повернув Росію до царизму.
Для США та їхніх союзників цей новий чудернацький дует дивує експертів більше за пару Сталіна й Мао. Коли треба було вибирати між Сталіном і Гаррі Труманом, Хрущовом або Двайтом Айзенгауером, більшість лідерів Західної Європи не довго вагалися, вони станули по боці Америки. Сьогодні потугу Народної республіки Китаю становить не так її військова сила, вона має радше економічну причину. З цим фактором набагато важче боротися. Тому Друга Холодна війна характерна низкою прикмет, які її дуже сильно відрізняють від Першої Холодної війни.
По-перше, США так тісно переплетені з Китаєм, що доводять багато експертів, так напр. колишній міністр фінансів Генк Паулсон, і тому фактично розлучення між ними треба вважати ілюзорним. Їхні стосунки тримаються не тільки на торгівлі та фінансах, тут ідеться також про культуру. Цього року приблизно 370.000 китайців записалися в американських університетах. Кількість громадян СССР, які на підставі угоди про культурний обмін від 1958 року прибули до Америки, становили всього лише 50.000 осіб , і цю цифру треба розтягнути на період понад 30(!) років.
Друга велика різниця полягає в тому, що традиційні союзники Америки вже не сильно горять, щоб приєднатися на сторону Вашингтону, і виступати проти Пекіну. Це стало, зокрема, ясним у спорі навколо компанії Huawei-Гуавей, світового лідера у сфері телекомунікації та ІКТ-рішень нової генерації «5D». Американська влада перестерігає країни перед закупом пакету е-технології від Гуавею. Усе таки, незначна кількість держав (перший крок у цьому напрямі зробила Австралія) погодилася на бойкот з американцями. Британський та німецький уряди злагіднили свої негативні позиції, не в останню чергу тому, що західний конкурент навіть не наближається до низьких цін компанії Гуавею.
Марк Андреесен, один із ризикових капіталістів у Кремнієвій долині, ствердив, що «software (прикладні цифрові програми) пожирає увесь світ”, маючи на увазі, що найважливіший тренд останніх 30-ти років полягає в тому, що програми Майкрософту, Apple та інших компаній докорінно змінюють усю економіку сектор за сектором. Але, якщо sоftware усе поїдає, то саму страву готує і подає фактично hardware (апаратне забезпечення, цифрові пристрої). Без т.зв. Закону Мура (кількість напівпровідників на комп’ютеному чипі подвоюються приблизно протягом кожних двох років) ми б не піднялися від примітивних програм для текстових обробок, пошукових пограм і ПК-ігор на наших робочих екранах з 90-тих років до надзвичайно потужних швидкостей теперішніх смартфонів. Саме тому Друга Холодна війна йде передусім за перевагу в виробництві hardware – цифрових апаратів, ніж за будь-що інше.
Ілюзією січня 2020 р. є твердження, що підписану торговельну угоду між Китаєм і США минулої середи оглядачі подають як важливе досягнення. В реальності, поле боїв Другої Холодної війни вже перемістилося від торгівлі у сферу технології. США посилюють тиск також на головних продуцентів напівпровідників у світі, як на тайванський Semiconductor Manufactoring Company, щоб його не продали китайцям. Те саме стосується і нідерландської компанії ASML, яка складає машини для виробництва чипів.
Тоді коли Друга Холодна війна набирає обертів, Росія в такій ситуації може відігравати лише другорядну роль. Вона не є великим гравцем на ринку цифрових апаратів та програм. Що може Путін запропонувати іншого, ніж великий запас здебільшого перестарілих ядерних систем озброєнь і традиційних військових «зелених чоловічків», які достатньо проявили себе в Україні та Сирії, але напевно не блискуче? Відповіддю на це є – незрівнянний талант для ведення гібридних та інформаційних воєн. Друга Холодна війна точитиметься навколо більше речей, ніж тільки поведінки однієї примхливої пари політиків. Якщо США хочуть перемогти у змаганнях Китай, так як вони свого часу перемогли Совєтський Союз, тоді Дональд Трамп і його наступник повинні відсвіжити для себе уроки дипломатії з другої половини 20-го віку: союзники важливі, але дружні вороги також не погані.
Наступного року мине півстоліття з того дня, коли Генрі Кіссинджер здійснив таємний рейс до Пекіну, цим він пробив дорогу для встановлення дипломатичних контактів між Америкою і Китаєм. Це було ключовою подією для Холодної війни, коли Вашингтон використав розрив між Китаєм і Совєтами для того, щоб із Пекіном насправді формувати спільний фронт проти Москви. Кінцева мета американської стратегії в наступних – після 2020 – роках повинна бути спрямована до дзеркального повторення того самого маневру, однак цим разом із метою роз’єднати Путіна та Сі, щоб залучати Росію до спільної західної позиції, яка має запобігти, щоб крихка до розламу Росія не була поглинута сильнішим Китаєм.
Але як бути з дуетом Дональда і Влада? Жодні стосунки не створили для Трампа більших проблем. Може він у майбутньому виявиться стратегічно таки вдалим кроком? Він може стати колись головною проблемою в перебігу Другої Холодної війни.
ПС. Декілька зауважень:
Незважаючи на всі вагомі аргументи та факти, які Н.Фергюсон наводить і використовує, що накреслити нинішню політичну ситуацію та конкурентні змагання між трьома світовими потугами, він усе таки має на оці конкретні інтереси насамперед США. Ті самі, що їх всіма способами проголошує і домагається реалізувати нині чинний господар Білого дому. До речі, Америка вийшла не тільки переможцем у 2-ій Світовій війні, вона завдяки тодішньому геополітичному укладові сил у світі стала також економічно найсильнішою країною у світі. Тому вона могла у Першій Холодній війні взяти на себе провідну функцію захисника свободи й миру не тільки Заходу, а й у світі.
Чи в Другій Холодній війні Вашингтон здобуде ті самі лаври переможця у принциповому відстоюванні миру, свободи та добробуту, спираючись лише на економічному аргументі, дозволяє нам сумніватися в успішності тієї політики. Загалом, економіка завдячує свій розвиток передусім людській дії, в тому й політиці та волі демократичної більшості у кожній суверенній державі. А точно не навпаки. Про це мудро сказано в одному українському новорічному віншуванні, де колядники вітають господаря дому (і держави): «Воля – це і є заможність, воля – це і є добробут». Скільки тієї людської волі сьогодні ми спостерігаємо, і нею користуються – громадяни в автократичній Росії та в червоному Китаї?
З аналізу та з «гіпотетичного» висновку Н.Фергюсона читач виносить враження, зокрема, про «практичність» американців, яка часто заважає їм побачити ситуацію загалом та у перспективі. Так, Росія може бути певною противагою для стримування Китаю. Але не «путінська Росія» – скажений пес не може бути «дружнім ворогом». Звільнивши Росію від «путінізму, можна розраховувати на відновлення певного балансу сил. Залишивши ситуацію «як вона є», зберігаючи status quo, – що дуже намагаються зробити лідери Німеччини та Франції,- вони отримають тільки збільшення власних проблем.
Ще один важливий момент полягає в тому, що економічне (точніше – ринкове) зростання Китаю здійснюється перш за все за рахунок недалекоглядних дій західних компаній (за підтримки західних урядів), які не прорахували наслідки переведення до Китаю власного високотехнологічного виробництва. Тепер вони намагаються «переграти ситуацію» переведенням заводів, наприклад, до В’єтнаму або, під тиском, на Тайвань, який і без них розуміє небезпеку марксистського Китаю.
Отже, коротко – це ще буде довга розмова…
Варта звернути увагу ще на одну обставину, яка може кинути світло на відмінність в оцінках явищ та поведінки політиків у контексті вільних демократичних держав. Нам поможе цю відмінність краще зрозуміти нещодавно померлий в Англії Роджер Скрутон, філософ і автор концепції модерного консерватизму. З приводу його книжки «How to be a conservative» Р.Скрутон ще в 1915 р. дав інтерв’ю, в якому він своє розуміння світогляду консерватизму зводить до короткої формули. Це, фактично, «Природний потяг людини до збереження всього, що є добре». Автор підкреслив, що існують різні тлумачення цієї формули, але консерватист повинен завжди бути відкритим до діалогу. «Це дуже рідкісна людська чеснота,- каже англійський філософ, – готовність до компромісу, до дискусії, до перемовин. Воно належить до надважких завдань людини».
У контексті політичному Р.Скрутон визнає, що: «Політичний консенсус відрізняється по всьому світу… Існує істотна відмінність (ментальна) між Англосанксонським світом та Європейським континентом. Вона лежить у тому, що європейці успадкували нарощене протягом віків природне, тобто звичаєве право, яке зростало віднизу догори. Тоді коли в англосаксонських країнах (UK, USA) правову систему було накладено згори».
Повище спостереження пояснює, чому англійці та американці на загальні проблеми у світі, в тому й на міждержавні стосунки, дивляться зовсім по-іншому та по-інакшому, ніж корінні європейці. Іноді їхні погляди бувають зовсім несумісні між собою. Прикладків на підтвердження не бракує.
Над перекладом і ПС із зауваженнями
працювали Андронік Кармелюк і Артем Галицький
