До подій у ніч на 11 січня біля Святошинського райвідділу

День 10 січня багато в чому був схожий на попередні, проте ще зранку відчувалася якась смутна тривога, більша ніж зазвичай. Інтуїція то чи ні, але я дуже часто відчуваю коли має щось трапитися. Нажаль не завжди звертаю належну увагу на те, а найбільш прикро що не в усіх випадках маю можливість якось змінити хід подій. Приміром перед звірячою розправою беркутів над студентами в ніч на 30 листопада весь день відчував гостру тривогу, але перебував тоді ще вдома, у Маріуполі, бо працював. Схоже відчуття мав й напередодні штурму на 11 грудня, знав що треба кидати все та їхати до столиці. Приїхав вранці, втрутитися безпосередньо в бій вже не встиг, лиш поповнив разом з друзями усе прибуваючу силу силенну людей. І от тепер, коли минав місяць від того штурму, я знов відчув що має статися щось дуже серйозне. Відкидав ту тривогу, намагався про це не думати, бо гадав що раз я давно вже на Майдані, то без мене воно вже ніяк не обійдеться. Не обійшлося. Але несподіваним стало те, що цей раз події розіграються зовсім не на Майдані. Коли в інтернеті побачив інформацію про стрімку ситуацію на Києво – святошинському судилищі одразу спробував дізнатися докладніше та долучитися до організації допомоги, та побачивши що це все надто довго рушив разом з кумом Вадимом до суду. Дорогою бачили зграю із десятків двох тітушок які грілися біля вогнищ, але було не до них. Вже в дорозі дізналися, що сталося біля так званого суду, йти туди вже особливого сенсу не було. А також взнали, що Автомайдан заблокував автобуси з «беркутами». Помчали туди. Встигли. Коли підійшли побачили багато автомобілів які заблокували беркутів, чимало людей вже було навкруги. Відчувалося піднесення навколо, але й відчуття що так просто це не завершиться. Гнів до нелюдів теж відчувався яскраво та масово. Приїхали пожежні машини, але одразу відступили перед фотоспалахами. Чути було, що Автомайдан заблокував ще й беркутів які їхали на допомогу своїм корешам. Ходив навколо, спілкувався та фотографував. Також дивився чи то правда є, що поряд причаїлися ще ворожі сили, які готові у будь-який момент атакувати. Та настав момент коли поспішив чомусь стати якраз там де, якби сутичка що спалахнула незабаром переросла у тотальне зіткнення було би дуже гаряче. Був серед тих, хто зустрічав беркутів які вилазили з другого та третього автобусів. Раптом почався бій, почулися вдари та крики, трохи війнуло газом. Кум порадив зняти жилет преси перш ніж почну ламати вражу силу, але я махнув рукою — хай знають вороги, що журналістів ображати може бути небезпечно! Та тільки от беркути, що посунули з третього автобусу так і не наважилися нікого вдарити, а лише проштовхувалися. Знати б це заздалегідь, то ліпше б не штовхався, а розвернувся б в інший бік, бо якраз там і була сутичка, там постраждали люди. Бій припинився швидко, але не знати було чи надовго. Людей та автомобілів стає все більше, самооборона діє чітко, намагається не дати битві спалахнути з новою силою, але багато людей психологічно готові вже до винищення беркутів та інших бандюків. Тому спрогнозувати подальший розвиток подій було важко, один-єдиний зайвий вдар міг швидко радикалізувати протистояння, вивести його за межі мирного. Постраждало б багато людей, а нелюдам довелося б постраждати усім. Помічаю, що якраз у трикутнику між підземним переходом та беркутами з другого та третього автобусів людей небагато, але це нічого думаю, бо ж я якраз саме тут. Народ зажадав щоби беркути познімали маски. Доки тривали непрості переговори вірогідність битви меншала, бо попри те що ворог міг ще кинути у бій приховані неподалік резерви, бойовий дух оточених беркутів, долаючи опір амфетамінів таки стрімко танув. Причини падіння ворожого бойового духу були як у тому, що людей швидко стало багато й потік людський зростав далі, так і в тому, що беркутів гнітили наші щирі та натхненні гасла, зокрема «Смерть ворогам!!!» Їм довелося серед розбурханого людського моря почути це багато разів і вони згадали страх. Також дії Самооборони, яка показала себе доволі вишколеною та здатною контролювати ситуацію ніяк не додавали бандитам- беркутівцям впевненості. Зокрема приголомшили ворога чіткими та ефективними діями козаки. І те як було виконано гімн також показало ворогові, що не з рабами має справу, а з вільними людьми!

Зрештою «беркути» зламалися, їх пропускали до території райвідділу лише без масок вузьким коридором ганьби. Огорнуті тваринним страхом, оточені переможцями та хвилями праведного гніву, вони жалюгідно простували туди, куди їм поки що дозволив народ. Гадаю кожен беркутівець зрозумів тоді, що другий раз їх вже ніхто нікуди не відпустить.

Слава Україні!!!