Деколонізація – інтегральне завдання української нації

Тези до виступу на Форумі українських справ «Від декомунізації до деокупації»

Якщо говорити про основну тему нашої панелі – деколонізація України – необхідно коротко окреслити сам факт такої колонізації, дійових осіб колонізаційних стратегій в Україні, а також розрізнення завдань: межі декомунізації, межі деокупації і межі деколонізації.

Факт насильницької комунізації України очевидний і має чіткі часові рамки. Бо тісно пов’язаний із явищем окупації Української Народної Республіки 1920 року з боку Російської держави, що сповідувала комуно-большевизм. Наслідки того періоду усуваються, зокрема, в рамках Закону про декомунізацію.

Поняття «Деокупація» ще не прозвучало в нових Законах, однак вже є цілий корпус законопроектів, які де-факто передбачають таку роботу. Тобто, усунення не лише наслідків панування комуністичної ідеології, але й численних феноменів окупації як такої – демографічних, економічних та гуманітарних втрат, які відбулися через військовий контроль України з боку Московщини.

Проте факти окупаційного розбою можуть бути цілісно витлумачені тільки через поняття «російського колоніалізму», історія якого ширша за ХХ століття, і значно складніша за саму окупацію та комунізм. Звісно, на теренах України існували й інші потужні колоніальні гравці: Польща, Румунія, Угорщина. Але їхній спадок істотно нівельований у різний час самою Москвою – своєрідним контр-колоніалізмом, який здійснювався у різних формах у ХІХ і ХХ столітті.

Можна твердити, що московські колонізаційні практики ширші, глибші, тотальніші й часом витонченіші, ніж інших країн – учасниць колоніальних процесів на теренах України. Саме тому увага передусім московському колоніальному досвіді в Україні.

Перше. Російська політика колонізації має 500-літню історію. Депортації – найбільш екстремістська форма колонізації з боку Москви – використовувалася від самих початків.

1. Московська держава вдавалася до етнічних чи то пак крайових депортацій у випадку з підкоренням Новгородської республіки – після 1478 року, примусивши новгородців до переселення на південні терени Московії.

2. Так звані «черемиські депортації» – після окупації Казанської держави 1545 року. Тоді західна частина Казанської держави, населена фіно-угорським народом марі, відмовилася визнавати окупаційну московську владу – почалася серія «черемиських воєн», які тривали півстоліття і принесли Марій-Ел виняткові втрати – кожен другий загинув у боротьбі з ворогом. Проте закінчилися ці війни саме депортаціями марійців на Муравський шлях у теперішній Курській області. Невдовзі більшість депортованих організовано перейшла кордон Речі Посполитої і утворила стійку етнографічну групу «барських черемісів» у Брацлавському воєводстві.

3. Карельські депортації – після Столбовського миру 1617 року із Шведським королівством. Московія примусила усе карельське населення переселитися з Інгерманландії у пограниччя Біларусі, до теперішньої Тверської області РФ. Відтоді там було більше карелів, ніж у самій Карелії.

4. В Україні – депортації «литовських людей» з Новгород-Сіверських земель, окупованих у 16 столітті. У 17 столітті – це була тактика військових залог у найбільших полкових містах Гетьманщини, постійні спроби колонізації лівобережних полків російськими кріпаками, стимулювання мішаних шлюбів і підготовка переселення усіх 10 лівобережних полків Гетьманщини на Урал – уже у 1700-ті роки. До речі, відомості про підготовку цієї депортації були відомі українському уряду Іоанна Мазепи ще 1706-го року, і це стало найбільшим аргументом Гетьмана перед Генеральною Радою на користь укладення союзницької угоди із Шведським королівством. Власне, союз із Карлом ХІІ і запобіг депортації українців на Урал, вже за часів Петра.

Друге. Анексія Гетьманщини Російської імперією 1782 року, яка, до речі, не була класичною окупацією, але відкрила можливості для нових колонізаційних практик. У ХІХ столітті її інструментами були: різноаспектна гуманітарна політика, зокрема маніпуляції з історичною пам’яттю, зміна ідентичності Української Церкви – аж до запровадження синодального архітектурного стилю (наприклад, і зараз коли приїжджає до Корця чи навіть Почаєва то таке враження що ти десь у Костромі чи Суздалі – шатровий стиль, або псевдо візантійський, а часто-густо навіть карельський дерев’яний) і головне – мовне московщення, яке супроводжувалося систематичним терором проти самої української мови (безпрецедентний Емський указ 1876 року, який мав на меті не просто обмеження використання української мови, а прищеплення корінному населенню травматичних психологічних стереотипів).

Але і в ХІХ столітті Петербург не забував про улюблені з часів середньовіччя демографічні інтервенції великоруським населенням в Україну. Особливістю цього періоду колонізації були ситуативні союзи Імперії з українцями на Правобережжі для боротьби з польською колонізацією – це широко відомий факт. Те саме робила Росія, наприклад, у Литві – заснувала у 186-тих роках литвомовну початкову освіту на противагу польській, але згодом не змогла контролювати нею ж народжений литовський націоналізм.

Третє. Період совєцької окупації України ніби стоїть поза контекстами етнічної колонізації, яку здійснювала комуністична Москва. Фактично, ми не зауважуємо саме демографічної колоніальної стратегії СССР в Україні до Другої світової війни. Прямих депортацій не було, а навіть саме переселення понад 2 мільйонів русскіх та білорусів у період Голодомору 1932-1933 на українську територію, ретушується під «насичення трудовими ресурсами» знелюднених територій. Вказується, що колоністи прибули й осіли у теперішній Донецькій, Запорізькій, Одеській та Харківській областях.

Але зараз зібрано дані, що СССР на початок 1930-их років мав чіткі плани на етнічну колонізацію всієї зони окупації України. І кількість первісно переселених в Україну колоністів-московитів була удвічі більшою. Проте наступив 1934 рік, голод тривав по інерції і він почав нищити й самих московських колоністів поза волею російської влади! По-друге, на відміну від півдня України, 1934 року почалося масове повернення українців до своїх сіл, тим часом як залишені господарства облікувалися як «вимерлі» і до Москви подавалися відповідні заявки на кількість колоністів. Криворізький історик Олена Романенко свідчить про масові міжетнічні бійки протягом всього 1934 року між колоністами з Росії та українцями-поворотцями. В окремих районах ці етнічні протистояння переростали у затяжні бої, де на боці московських колоністів виступали регулярні війська Красної Армії.

Все це опосередковано свідчить про наявність у Москві чітких документів про ОРГАНІЗОВАНУ, детально, до хати, прораховану колонізацію України з боку комуністичної Росії. А оскільки заміщення населення відбувалося в межах одного, селянського класу, то це не може бути пояснено комуністичною доктриною – тільки московською колоністською, що здійснювалася в уявних інтересах панування московської нації в Україні.

Після Другої світової війни Москва відмовилася від тотальної «сільської колонізації» русскімі і вдалася до міської, випробуваної ще в Російській імперії: 100 тисяч паспортних русскіх заїжджало на території УССР ЩОРОКУ з 1951 року. Останні 70 тисяч колоністів по інерції заїхали в Україну навіть 1990 року. Чисельність русскіх в Україні була збільшена з 2 мільйонів на момент окупації 1920 року до 11 мільйонів – на момент ліквідації СССР.

Естонія, після відновлення незалежності, зайнялася саме ДЕКОЛОНІЗАЦІЄЮ, наслідком чого стали славетні «сірі паспорти» для осіб, що потрапили в Естонію у період совєцької окупації. В Україні деколонізаційна програма була зірвана на початках – коли прийняли так званий «нульовий варіант» громадянства.

Четверте. 11 мільйонів русскіх не гарантували Москві потрібний колонізаційний ефект, бо самих українців так і не ризикнули депортувати (хоч підготовка до цього велася включно до 1951 року, як тепер стає відомо). Плюс самі по собі 11 мільйонів русскіх, навіть міських, не забезпечували колонізаційний паритет. Чому? Бо українці все-таки володіли потужною маскультурою, українці застосовували асиметричні форми опору і виявляли здатність до асиміляції самих русскіх в умовах ворожої окупації.

Відмовившись від прямої депортації за кримськотатарським зразком, Москва вдалася до модерних форм русифікації, ґрунтом якої була совєцька пропаганда, маскультура, кіно, освіта, і винятковий ментальний налигач – НОВОЯЗ. Саме НОВОЯЗ став потужним джерелом сили русскіх в Україні, і саме тому «мовна тема» до цього часу є настільки принциповою для менеджера колоніалізму в Україні – путінської Москви, Російської Федерації.

Ще одне ноу-хау – включення Православної Церкви в совєтизацію та русифікацію України. Після 1991 РПЦ, яку за законами НОВОЯЗУ нарекли «Украинская православная церковь», стала потужним ідеологічним партнером Москви, єдиною публічною, вертикально-інтегрованою структурою, яка працює на колоніальний проект навіть під час війни з Російської Федерацією.

Відтак саме колоніальною політикою можна пояснити деякі парадокси політичного життя України. Наприклад, як можливий союз і дружба комуністів, Московської патріархії та олігархів? Пояснення просте: комуністи, РПЦ і олігархи – складові української колоніальної матриці. Поза колоніальною оптикою зрозуміти це неможливо.

П’яте. Феномен колонізації України після 1991 року розглядають у категоріях русифікації. Але русифікація – лише інструмент колонізації. У чистому вигляді вона вимагає постійного центру сили, зовнішнього замовника, яким останні 25 років справді була Москва. Але сама вона не осягнула б таких масштабів робіт – у формально незалежній державі. Тепер колонізована Україна САМА СЕБЕ русифікує, заохочує до того оточення, сама інвестує в це і отримує насолоду!

Тільки в межах психології колонізованого суспільства можна пояснити поширені побутові факти, які наводив Тарас Гребеняк, анонсуючи Форум. У магазині дві продавчині спілкуються по-українськи. Підходить Тарас і пані до нього: «Что Вам, молодой челавєк?» Що це, наслідки комунізації? Непрямі. Наслідки окупації? До певної міри. Але точно і вповні НАСЛІДОК КОЛОНІЗОВАНОЇ ПСИХІКИ. Коли у власній країні, навіть не втративши української мови, ти рахуєш оточення як МОВНО ЧУЖЕ, легітимізуючи цей здогад у формі безумовної російської комунікації ІЗ НЕЗНАЙОМИМ, із зовнішнім, не з локального кола друзі-родина-особливі обставини.

А чи можна пояснити комуністичним минулим чи русифікацією коли сільська, україномовна молодь МАСОВО комунікує у соціальних мережах по-русскі? Це взагалі унікальний феномен.

Є й набір інших фактів, які поза межами колоніальних теорій не пояснити. Наприклад, коли від Турки до Новопскова і від Мукачевого до Маріуполя масовий українець слухає російську музику…

Завдання

1. Колоніальна реальність погано пояснюється і затуманюється. Існує цілий каталог модерного НОВОЯЗУ, який активно діє в Україні. Один із них – русскоязичний украінєц. Це взагалі блискучий винахід, адже ніби запит на збереження наслідків русифікації витікає ЗСЕРЕДИНИ КОЛОНІЗОВАНОЇ СПІЛЬНОТИ.

2. Непублічно ми самі визнаємо статус-кво колонізованих сфер нашого життя і ніби живемо з ними у паралельному світі, у різних гетто. Мені довелося брати участь в засіданні Експертної комісії Держкіно України з приводу серіалу «Нє зарєкайся!» З перших секунд було очевидно – це українське колоніальне кіно. Але його автори принесли трейлери, які свідчили: це цілком патріотичне кіно, яке виховує гордість за державу Україна і стимулює до боротьби за неї ДО ЗАГИНУ. Натомість сюжет скроєний так, що чомусь україномовні персонажі – вбогі, або злодюжки, або й просто неповносправні. Причина – дві групи впливу в українській державі, які структуровані й протипоставлені: українська громада і колоніальна громада, яка часто-густо маскується за псевдо етнонімом «русскоязичний украінєц».

3. І останнє. Якщо справа декомунізації має регіональні особливості, якщо русифікація сягає свого апогею на сході, а на заході її практично не видно, то колоніальна проблема – СПІЛЬНА ДЛЯ ВСІЄЇ УКРАЇНИ.

Візьмемо Львів. Комунізований? Ні. Окупований? Місцями. Колонізований? Безумовно. Простий приклад. Десятки глянцевих журналів Естонії для жіночої фокус-групи. Населення Естонії 1,5 млн., відкидаємо русскіх – 1 млн. естонців, жінок 600 тисяч, діти – маємо півмільйона ПОТЕНЦІЙНОЇ АУДИТОРІЇ цих журналів. На цю аудиторію в половину Львова – 10 ЕСТОНОМОВНИХ ГЛЯНЦЕВИХ ЖУРНАЛІВ. Скільки у Львові глянцевих українських журналів для жінок? Один. «Жінка». Журнальна пропозиція у газетних кіосках Львова – майже винятково російськомовна.

Висновок

Проблематика «деколонізації України» виплескується поза межі ХХ століття, декомунізації та деокупації. Деколонізація – інтегральне завдання української нації. Ґрунт успішної деколонізації буде створено шляхом декомунізації та деокупації.

Ростислав Мартинюк