День відновлення незалежності стає справжнім новим роком української нації та держави, точкою чергової біфуркації, новим осмисленням шляху боротьби за право існування українців на землі.
Як багато в цьому слові тепер, ще більше буде попереду. Ми стали свідками численних див, які теологи, а не історики, мають повне право описувати як неймовірні, непояснювані, нераціональні та приховані.
Чи існувала Україна та українці до незалежності? Звичайно, і протягом ХХ століття вони мінімум чотири рази намагалися не просто проголосити своє право на власну державу та власну волю на своїй землі, а і захистити його. І кожного разу ціна була вкрай високою.
Чи кожного разу вдавалося втриматися? Ні. Але кожного разу збройний опір окупанту закладав традицію та сенс боротьби, давав нові імена героїв та героїнь, за якими була правда, сила та воля. Саме безумовне право на свободу піднімало малі та великі маси проти окупантів.
У 1991 році національні сили були в меншості, але використали історичний момент слабкості імперії та комуністичної номенклатури, аби примусити визнати незалежність.
Чи буває народ готовим до своєї незалежності? Чи готовий він нести її не тільки як паляницю, а як важкий хрест відповідальності за всіх українців, які відтепер є родиною? Наскільки просто і легко було сміятися роками з тих, хто говорив про те, що спільна ідентичність є вимогою безпеки, правилом гігієни, запорукою майбутнього?
Скільком було невтямки, що імперія з моменту проголошення нашої незалежності буде готувати сили, аби знову повернути нас у минуле? Скільки будували бачення майбутнього на обіймах з ворогом?
Третина часу теперішньої незалежності минула в кривавій боротьбі за право бути на своїй землі. На жаль, значний час ані політична влада, ані саме суспільство не хотіло сприймати визвольну війну як факт повсякденного життя. Як відповідальність, від якої не втекти.
Ми отримали незалежність дорогою ціною чотирьох попередніх спроб. Ціною Голодоморів, ГУЛАГу, Освенціму, Явожно. Ціною зламаних доль поколінь. Знищених лідерів спротиву. Викошених косою репресій представників української культури, чия провина була в одному – вони творили українську культуру, а не російську.
Але всі ці передвісники незалежності, я це напевно знаю – твердо вірили в українську націю, в український народ. Що варто лише буде йому спробувати повітря свободи в власній державі, як він розпросторить свої крила, буде обирати і валити фальшивих вождів. Виходитиме на майдани, аби повертати гідність навіть тим, хто забув або не хотів вчити уроки історії.
Сьогодні українська нація – це мільйони українців, які прожили гнів, паніку та депресію не раз і не два. Аби стати перфекціоністами, переживши підйом національної єдності. Чимало людей досі сумує за часом повної мобілізації, бо він переживається легше, ніж прийняття суворої правди.
Ми стаємо нацією козаків. Озброєним народом, якому зась вказувати на місце на планеті Земля. Ми виросли над своїм гнівом. Ми стали карою для загарбників. Ми навчилися любові до своїх, яка вища за наші розбіжності та старі уявлення.
Україна проживає історичні часи, коли здобута демократія стає воєнною демократією. Прикметник «воєнна» тут головний. Це вимога тотальної війни, в якій ворог готовий знищити не тільки українську державність, але й все, що стоятиме цьому на перепоні. Наші міста та села. Наших людей.
Армія стає головним інститутом суспільства. Від неї залежить життя або смерть мільйонів українців. Якщо ви зустріли новий день – то виключно завдяки їм. Героям, які дали всім нам шанс на майбутнє.
Громадянське суспільство відправилося на війну, не чекаючи на особливе запрошення. Саме ці люди виявилися найбільш готовими боронити державу та її інституції, які не раз були опонентами, а іноді й ворогами.
Саме тому, нам належить пам’ятати, що після перемоги на нас чекає новий виклик. Повернути країну не тільки до мирного життя, а й до демократії. Де прозорість та підзвітність будуть нормою.
Мені дуже хотілося б вірити, що влада гідно віддасть свою долю в руки народу після перемоги. Розуміючи, що багнети прекрасна річ, але на них неможливо всидіти.
Пильнуймо нашу незалежність. Пам’ятаймо її ціну.
Станіслав Федорчук
