Драматичні події кожного дня збурюють наше суспільне життя, влада й опозиція говорять різними мовами, а емоційно збурені народні маси щораз більше охоплюють революційні настрої. Ці складні й вагітні новизною та загрозами процеси в країні ми аналізуємо разом із дрогобицьким публіцистом та науковцем, керівником громадської організації Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова Олегом БАГАНОМ.
– Пане Олеже, чому політичні вимоги опозиції такі радикальні і всеохопні: відставка Уряду, Президента, повернення до Конституції 2004р. і т.ін. Чи це не занадто гостра позиція?
– Ні! Річ у тому, що в основі теперішнього політичного конфлікту лежить зовсім не питання актуальної євроінтеграції. Це лише на поверхні, це лише той ідеал уявлень більшості в нації, при чому – молодої більшості, за яким та прагнула будувати майбутнє. І ось зараз об цей ідеал влада витерла свої казармові чоботи. Суспільство, відповідно, дуже ображене. Але одночасно українське суспільство пройняте великим почуттям обманутості, гострої ненависті до несправедливості, які зріють у ньому від 1991р. Саме тоді в новій, незалежній Українській державі почав формуватися злочинний союз колишньої комуністичної управлінської номенклатури і великого бізнесу, який часто мав комсомольське і кримінальне коріння. Розвиток цієї згубної для країни тенденції благословив перший Президент України Леонід Кравчук. І про це треба нагадувати, а не запрошувати його на всі можливі телепередачі і «круглі столи» як експерта. Від 1992р. він мав усі повноваження (пам’ятаєте, централізований, з великими виконавчими можливостями інститут представників Президента по всіх куточках України?), але цілком нічого не зробив, щоб хоч якось унормувати державу. Відтак почалася незаконна, бандитська приватизація багатств країни, внаслідок якої ті перейшли до рук невеликих організованих груп посткомуністів і криміналітету. Подібні процеси відбувалися майже в усіх країнах постсоціалістичного табору, однак лише в Україні, Росії, Казахстані, Азербайджані (країни Середньої Азії не беру до уваги, бо у них велика ментальна і соціальна специфіка) ці процеси були дуже нахабними, масштабними і цинічними. Нові капіталісти не просто пограбували майже всю промисловість, вони попридумували різноманітні фінансово-юридичні схеми, як розкрадати бюджет держави, інвестиції, природні багатства і т.ін. Тобто поприсмоктувалися до країни, як гігантські п’явки. Якщо в Азербайджані, Казахстані і Росії ще в 1990-і рр. завдяки надмірно сильній владі тамтешніх президентів вдалося централізувати процеси капіталізації і підпорядкувати їх винятково інтересам нового управлінського класу – довколапрезидентській бюрократії (цілком не народу – ні!), то в Україні почалася боротьба регіональних капіталістичних еліт, в якій перемогла наразі донецька група.
Ще одним вирішальним фактором, який сформував відмінність України, була наявність Галичини в її складі. Саме галицький електорат і галицькі політики створювали ту критичну масу соціальних процесів, які унеможливлювали тотальний прихід до влади відверто антидемократичних сил. Якби не Галичина, ми давно вже б отримали в Україні режим на кшталт Лукашенкового в Білорусі (коли країна консервується у совєтчині, неосталінізмі), або Путінового в Росії (коли країна уярмлюється союзом державної бюрократії і капіталу). Тож в історіософських, геополітичних, цивілізаційних вимірах Галичина є не маргінальним, упослідженим, маловажливим регіоном, як це теоретично «обґрунтовують» політологи, куплені за гроші донецьких і дніпропетровських олігархів, а якраз регіоном центровим, пасіонарним, геополітично визначальним. Це головний форпост протистояння російському імперіалізмові в Східній Європі.
– Але ж Галичина давала передусім імпульси національні, а не економічні…
– Власне, національна ідеологія давала можливість українським демократичним політикам сконцентруватися довкола вищих ідеалів і принципів, аніж тимчасова економічна вигода. Відтак в Україні не змогли перемогти чисті неосталіністи (проект з Н.Вітренко і їй подібними меншими демагогами) чи чисті «прагматики», замасковані під «соціал-демократів» (типу В.Медведчука і Ко), що повело б нас вже давно до російсько-білоруських зразків.
І тут ми підійшли до другої великої причини сучасного конфлікту – до національного питання, яке в Україні залишається нерозв’язаним. У 1990-і рр. сталося так, що більшістю капіталів, адміністративних ресурсів заволоділи вихідці зі зросійщених великих міст Центральної і Східної України. Це було закономірно, бо саме ці соціальні стратуми домінували за радянських часів. Фактично відбулася майже повна перемога українського «Ольстеру» (це поняття увів ще Д.Донцов, пояснюючи, чому Україна програла в Революції 1917-1920 рр.). «Ольстер» – це гримуча суміш росіян із імперсько-шовіністичною свідомістю, малоросів-холуїв і зденаціоналізованих елементів інших національних меншин в Україні, які цілком відкидають українську ідентичність, зневажають українську культуру і мову. Підтвердження цьому – 90% «українських» телеканалів, які утримують олігархи-«ольстерці» і в яких нема й краплини української культури та ідеології, які щодня виливають на наші голови тони інформаційного бруду, космополітичного цинізму і туги за «великою країною» – СРСР.
Інакше кажучи, національна революція, до якої на початку 1990-х рр. закликали ідеологи-націоналісти й окремі, але малі, націоналістичні партії, так і не відбулася. А саме національна революція мала дати українцям сконсолідованість, наступальність, соціальне унормування і мала запобігти тому злочинному розграбуванню країни, яке я описав вище. Однак більшість українців відвернулися від націоналістів, як від «ідіотів», збаламучені ліберальною пропагандою, яка йшла від Заходу, і сподіваннями, що поступово, шляхом переконань вдасться українізувати, зробити патріотичним більшість населення Південної і Східної України і тоді вже, «на вільних, демократичних виборах» перемогти рештки посткомунізму в країні. Та ці «рештки» не те, що не піддавалися «лагідній українізації» (саркастичний вислів А.Мухарського), а самі перейшли в агресивний наступ проти українства, усіляко принижуючи і зневажаючи його (зразком тут може бути поведінка чільного ідеолога і стратега «Ольстеру» – п.Табачника, міністра освіти і науки України за сумісністю).
Ще за влади Л.Кучми склався режим «внутрішньої окупації» (поняття В.Іванишина), тобто правління національно відчужених від країни політичних еліт, які розглядали і розглядають державу як величезний інструментарій та «ангар із запасами», засобами яких вони неймовірно збагачуються. Жодних планів з розвитку економічного, соціального, демографічного, культурного, геополітичного і т.ін. України ці еліти не мали, хіба що якісь короткотермінові проекти з інвестиціями, більшість з яких вони тут же розкрадали. Тож, закономірно, Україна виявилася серед найзанедбаніших держав Європи. Ідеальним виквітом режиму внутрішньої окупації та ідеології «ольстерства» стала Партія регіонів, утворена на базі кількох проросійських партій і середовищ: в ній домінують представники т.зв. «компрадорського капіталу», тобто ті, хто використовують промислові ресурси країни для власного збагачення і співпрацюють із закордонними фірмами та капіталами, які не зважають на інтереси країни, її більшість складають неукраїнці за походженням, її ідеологія базується на хитрому змішуванні постсовєтчини, неосталінізму і космополітизму. Стратегічною метою її є тотальна денаціоналізація і русифікація України, перетворення її на васальну щодо Росії державу з планом збереження своїх статків і можливостей.
Очевидним підтвердженням факту, що в країні здійснюється ця антиукраїнська окупація є таке явище, як поведінка міліції, силових структур: зауважте, за всі роки незалежності міліція ніколи силовими методами не розганяла демонстрацій проросійських, прорадянських партій, хоч ті іноді поводилися дуже агресивно (наприклад, у своїх виступах проти НАТО), однак при цьому міліція регулярно розганяла і била тільки активні виступи українців.
Отже, тепер, коли у 2010р. «Ольстер» переміг на президентських виборах і почав поступово здавати саму суверенність держави (Харківські угоди і т. ін.), ота «більшість українців», якій 20 років ліберали морочили голову, нарешті виявила, що «ідіоти-націоналісти» мали рацію. Так почалося масове голосування за націоналістичну «Свободу». Нарешті, електорат Галичини і ширше – всієї Західної України – почав підтримувати ту політичну тенденцію, яка цементує, а не розхитує нашу державність. Нарешті, він перестав масово підтримувати олігархічну партію «Батьківщина» чи традиційне українське «провансальство» (теж поняття Д.Донцова), типу «Нашої України» з її суто етнографічним В.Ющенком, який ходить у вишиванці, збирає якісь глечики і прицмокує над українськими бідами. Відтак у 2012р. Україна у кількісному плані наймасовіше у Європі проголосувала за націоналістичну політичну силу. Це феномен, який налякав усіх лібералів Європи й України (звідси – стільки брехні і підступів щодо «Свободи»).
Зараз на майдані люди розлючені, бо вони усвідомлюють, що влада при усіх президентах системно крала гігантські матеріальні багатства країни, регулярно кидаючи мільйони людей в соціальні поневіряння, що встановився режим правління цинічних «ольстерців», де панують мафіозні стосунки, казнокрадство, бездушна бюрократія, що в національному плані країна зупинена, а без чіткої національної ідеології, без моральної та вольової спаяності на національній основі, без жертовності, відданості та героїзму, стимульованих націоналізмом, держава загине. Тобто лише зараз завершується та національна революція, яка розпочалася у 1988-1991 рр., і яку заговорили, замаринували в компромісах українські «провансальці» і ліберали.
– Якими Ви бачите сценарії можливого розвитку подій?
– Очевидно, влада піде на силовий план протидії революції. Янукович і його команда просто не вміють інакше мислити. Вони зневажають це суспільство, демократію, якісь там «національні устремління хохлів» і при цьому дуже люблять владу. Очевидно, революція затягнеться. Найбільшим досягненням сучасного Майдану є те, що на ньому почала формуватися справді нова українська нація. Це молодіжний, студентський насамперед Майдан. Подумайте, десятки тисяч людей вийшли на вулиці, вони гідно захищають свої громадянські права – це вже якісний процес народження нової нації. Навіть ті сотні тисяч, які не відважилися або їх не пустили вийти на вулиці, ті, котрі в Інтернеті чи в телевізорі спостерігають за революційними подіями, також докорінно, хоч і непомітно наразі, ментально перероджуються.
В аспекті геополітики Україна є дуже важливою для Заходу, насамперед, для Америки. Чому? Бо за останнє десятиліття відбулося відносне послаблення США як наддержави, стратегічного лідера на планеті. Водночас дуже просунувся вперед Китай: зараз його економіка і фінансово-політичні впливи охоплюють всі континенти світу. Китай впевнено крокує до стратегічного лідерства на материку Євразія, конкуруючи з Індією і Росією і явно випереджаючи їх. Натомість США, щоб утримати свої геостратегічні переваги, мусять зміцнювати свій союз із Європою і одночасно розширювати та посилювати її впливи. Оскільки Європа, роз’їджена лібералізмом, зараз є лише економічною потугою і не має військової наступальної стратегії, то США вимушені брати на себе цю останню функцію. Єдиною формою зміцнення ЄС, а водночас і геостратегічної лінії США, є посилення ролі ЄС на схід насамперед. А на сході Європи, як відомо, найбільшою країною є Україна. Тож висновок зрозумілий: Америка особливо зацікавлена у входженні України в зону розширення західної цивілізації, щоб у такий спосіб не допустити посилення в Євразії Китаю, що наступає, і Росії, яка занепадає, але чіпляється за свої колишні імперські міфи, ідеологеми та стратегеми («об’єднане слов’янство», «православна цивілізація», «соціалістичне братерство» і т.п.). Тобто ми можемо сподіватися на активне втручання Америки в ситуацію в Україні.
У цьому контексті випливає ще один висновок: ліберальні традиції України (максимальна свобода, активне підприємництво, правова свідомість і т.ін.) виявилися надто слабкими, їх легко змела і спрофанувала неототалітаристська хвиля, тобто традиції російського бюрократизму, деспотизму (логіка: «я – начальник: ти – дурак»), тотальної корупції, які українське суспільство успадкувало від російської царської і комуністичної імперій. Власне, це стратегічно підтримують і режим Путіна, який в Росії вже давно «зачистив» усіляку демократію, і режим Януковича, котрий планує те саме зробити в Україні. Єдиною протидією цьому, єдиним фактором зміцнення держави як ідеологія і спосіб політичної поведінки може тепер стати український націоналізм. З цим повинен погодитися і Захід, який традиційно уповає на ліберальний космополітизм. Інакше, як через націоналізм, врятувати «Європу» на сході Європи неможливо.
Розмовляв Петро МАЦАН
