Йосиф Сірка
На увазі мається не чужинців (чи й українців), які вивчили російську, щоб нею читати, спілкуватись. Йдеться про тих, які проживають в Україні ціле життя, але її мова для них „недоступна”. На цьому поділяються і ЗМІ оліґархів, для більшості яких українська залишається чужою. У будь-якій цивілізованій країні такі оліґархи мали б проблему, але не в Україні, де вони контролюють не тільки фінанси, але й політику і, зокрема, мовну політику через свої радіо-, теле-канали та друковане слово.
Я не маю нічого проти російської мови, щоб нею користуватись, але дивує мене, що на російськомовних телевізійних каналах, чи по радіо майже ніколи не залучують україномовних. Цим створюється враження, що всі в Україні знають і розуміють російську, а вживання української для українців російськомовних недоречне, бо ж останні не тільки не розмовляють дерєжавною, але й не розуміють її. Чи й справді воно так?
Гадаю, що це не відповідає дійсності, хоча є багато таких, які завзято тримаються російської з іншої причини – глибокі корені шовіністичного виховання до „світової мови”, яка замінить усі інші, які зникнуть. Якщо б російська імперія СССР не розпалася, то численні мови – союзних і автономних республік та районів за наступних сто років вже б і не згадували. Їх би замінила одна „світова” російська на основі „злиття націй” до одної „російської”. Хіба не такий результат з десятками народів, які колись жили своїм життям, але в Московській державі зникли назавжди – сьогодні лише історики догадуються, скільки їх було, якою мовою послуговувались. Зрештою, вже від російських царів завелось – куди ступила російська нога – так там зразу накидали й російську мову.
Постійні дебати про двомовність в Україні є штучним підживлюванням надій імперських амбіцій на нову колонізацію країни, яка живила й допомагала століттями розбудовувати Російську імперію. В дискусіях часто чуємо „арґументи” та приклади двомовності в Канаді, Бельгії, але ніколи не згадується факт, що йдеться про рівноправні етнічні групи, які споконвіку жили (в Канаді переселилися) на ці території. Тут вони жили своїм „етнічним” життям, а різні чинники спричинились до того, що вони опинились в одній державі. Але між ними майже завжди панувало порозуміння, яке стало базисом для спільної держави.
В Україні ж російськомовні не є етнічними (корінними) мешканцями. Вони приїхали, переважно, як переселенці, щоб окупувати хати вимерлого через штучний голод українського населення. А пізніше до них долучились різні пришельці, щоб працювати в потужній індустрії, яка існувала в Україні. За цими робітниками та селянами слідували партійні кадри російськомовних більшовиків, які й запроваджували „повзучу” русифікацію.
Таким чином, порівнювати російськомовних українців до етнічних франзузів -, англійців – переселенців у Канаді, чи етнічних французів і фламанців у Бельгії некоректно. Та і „проблема” створюється штучно, щоб оминати Конституцію, де ясно сказано про державну мову. Сам президент Порошенко мав вже два роки часу, щоб своїм підписом ліквідувати цю проблему – визнати незаконним внесення до Конституції закону Ківалова і Колесніченка. Замість цього, він „підлив дьогтю до вонгню”, мовляв більшість в АТО вживає російську.
Не сумніваємось у патріотизмі російськомовних українців, але дуже сумнівним є
твердження, мовляв, коли б Турчинов підписав ухвалене рішення ВР щодо згаданого Закону К&К, то не було б АТО. Добровольці, які поклали свої життя та й сьогодні вмирають за Вільну Україну не керувалися антиукраїнським законом, але патріотизмом за свою Батьківщину. А мова для них залишилася такою як і до фашистського наступу Путіна зі закликом порятунку російськомовного населення.
Щоб дискутувати про двомовність в Україні, то слід виходити з ґносеологічних коренів постання російськомовних, а не пропаґандистських тверджень, що двомовність в Україні буде проявом демократії. Демократія полягає не у двомовності, але у відповідальності та дотримувані законів, а в Конституції зазначено дуже чітко, що державною мовою є українська.
З цим мали рахуватись в студії Радіо Свобода – якщо людина не володіє державною мовою, нехай буде радником, але не міністром, чи якимось іншим держслужбовцем. В Европі нема країни, де б цей принцип порушувався, а в Україні таке „новаторство” запровадили з приходом до влади П.Порошенка. А щодо Радіо Свобода та інших закордонних радіо, ТБ (ВВС), то вони вже давно зрозуміли, що до незалежних країн слід звертатися їхньою державною мовою.
Тому існує Радіо Свобода вже десятиліттями українською – для України та російською для Росії. Якщо лише читати матеріяли української редакції, то можна не помітити, що у прямій мові часто виступають російською мовою, яку встигли перекласти на українську. Та це не біда, бо така вже праця журналістів, які намагаються подавати об’єктивну і всебічну інформацію, яка повинна базуватися не тільки на одному джерелі, чи окремому погляді на певну проблему.
Мене дещо вразила передача ведучого Олександра Лащенка 12.1.16 під заголовком слів пані Ніцой: „Наша влада не стоїть на захисті української мови і прав україномовних”.
Гостями в студії були письменниця Лариса Ніцой, як представник україномовних та публіцист Юрій Володарський, як представник російськомовних. Мені важко повірити, що пан Володарський, народжений у Києві, живе й працює в Україні, а української не знає. У мене закрадається думка, що він, інтелігентна людина, здатний не лише розуміти, але й дискутувати українською, чого він не зробив.
Незважаючи на спроби ведучого Лащенка та Володарського домогтися визнання від Л.Ніцой, мовляв, тема державної мови зараз не на часі, бо країна знаходиться у війні, дискусія ствердила протилежне. А почалось все з того, що пані Ніцой висловила своє обурення (яке знайшло своє продовження у Фесбук) тим, що в столиці України у крамниці їй на українську мову демонстративно відповідали російською.
Пані Ніцой наполягала на тому, що в Україні конституційно затверджена державна мова українська і це входить у сферу обслуговування громадян України державною мовою. Арґумент пана Володарського базувався на приватній власності, мовляв, крамниця приватна, то мову визначає власник, який міг би вимагати від продавців вживати ту, чи іншу мову.
Я прожив понад 31 рік у сусідній з Україною Словаччині, яка має також національні меншини. Цю країну, щодо колоніяльного-імперського минулого, можна прирівняти до України. Тут колись панувала у вищих колах тільки угорська (мадярська) мова, словацька отримала свій статус завдяки поетові, філософові, лінґвістові, авторові словацького мовного стандарту (який став основою літературної словацької мови), депутатові парламенту Угорського Королівства Людовітові Штурові (1815 – 1856) щойно в ХІХ ст..
За час існування Чехословаччини 1918-1939, 1945 – 1993 ця мова була державною на адміністративній словацькцй території республіки. Після проголошення самостійної Словацької Республіки 1993 р. тут появилася короткочасна проблема з національною меншиною угорців, мова яких значно відмінна від словацької. Національні меншини українців, поляків, чехів з питанням мови не мали проблеми, бо її розуміли й так. На допомогу запровадженню єдиної державної мови прийшов законодавчий орґан – Парламент, який ухвалив закон про обов’язкове вивчення словацької мови в школах, а депутатів зобов’язав виступати тільки державною мовою – за порушення – фінансова кара. Притім, слід мати на увазі що у Словаччині відсоток угорців до словацької національності більший, ніж росіян до українців в Україні. Тут є також словаки, які розмовляють угорською, але нікому навіть на думку не спаде запроваджувати другу державну мову та ділити громадян на «угромовних».
Пан Володарський в Україні вважає не демократичним – відсутність російської як другої державної. Нерозуміння Ю. Володарським законних вимог Л.Ніцой щодо законності української мови в українській столиці, нагадує твір краяна Володарського – Валерія Марченка (1947 – 1984) «Київський діалог». У цьому творі (1972 р.) Валерій дискутує про русифікацію, українську мову та українську культуру зі своїм знайомим Аліком, який також виріс у Києві, але ніяк не міг втямити, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він назвав це «насадженням», сучасні кремлівські пропаґандисти це називають „насильною українізацією”), зрештою, за самостійність.
В статті Марченка подане драматичне становище української культури й мови в обставинах повзучої русифікації. Двоє молодих киян – свідомого українця, який розкриває страшну картину нищення національної культури й мови від 1929 року і до початку 1970-х, та «малороса» Аліка, якого все влаштовує. «Київський діалог» 1972 р. дуже нагадує «дискусію» Л.Ніцой, Ю.Володарськогою під керівництвом О.Лащенка 45 років пізніше.
За свої переконання молодий В.Марченко (йому було всього 25 років) поплатився волею 6 років колонії та 2 роки заслання. 1981 року він повернувся до Києва, але не перестає боротись за права людини за права існування української мови. 1983 року він рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР „Про посилення вивчення російської мови у школах України”, яку назвав „найсвіжішим Валуєвським указом”. Саме ця справедлива оцінка „інструкції” викликає асоціацію до нардепа Є.Балицького, який хоче за державні кошти пропаґувати імперську мову, в надії, що вона колись стане державною.
КГБ довго незабарилось з реакцією, Марченка негайно арештують, а в березні 1984 р. його, хворого на нирки, засуджують на 10 років суворих таборів та 5 років заслання. Не помогли жодні протести членів Гельсинської групи 37 – річний журналіст, перекладач, літературознавець та правозахисник пішов із життя. А навчався він в Київському університеті та в Університеті Баку. Знав кілька тюрських мов (з яких перекладав). Крім української і російської володів і англійською, цього року йому було б щойно 70 років!
Юрій Володарський також народився в Києві, закінчив Тартуський університет в Естонії, публіцист, оглядач літератури, що свідчить про те, що може і вміє трудитись, але, коли йдеться про українську мову, то тут у нього „пробуджується” совєтське виховання, яке йому втовкмачило поняття величі імперської мови, від якої він не може відмовитись навіть в незалежній Україні. А це веде за собою потім „нелюбов” до української музики, надію на другу державну мову, запровадження якої чомусь пов’язує з демократією. Засуджує українських націоналістів, про яких знає лише з джерел совєтської антиукраїнської пропаґанди.
Пан Володарський обурюється, що не може слухати радіо, бо там у тих 35% відсотках української музики – „поганий продукт”, але ж він публіцист, то чому не вимагати від радіо виконання доброго продукту, бо він є. Численні завоювання українських співаків та гуртів перших місць на різних фестивалях (відомі не тільки Руслсна та Джаміла) є свідченням високої якості українського продукту, якого так бракує Володарському.
Між іншим, Марченко відстоював думку, що радянський режим цілеспрямовано не давав українській літературі, мистецтву, кіно розвиватись і робити якісний продукт. А сьогодні продовжують гальмувати все українське бездушні оліґархи та власники телеканів, які пішли у владу, або її контролють, щоб збагачуватись, щоб купувати суддів, адвокатів, поліцю, але не для того, щоб вивести країну з колоніяльного ярма.
Тому то й досі не було засуджено жодного казнокрада, зрадника, який продавав інтереси держави та її суверенітет. Режим, який дбає більше про те, щоб не образити минулу колоніяльну систему та не засудити тотальну русифікацію країни, не може себе звати національним, бо він є свідченням колоніяльної адміністрації.
Тому й бачимо зволікання з ліквідацією Закону Ківалова-Колесніченка, який був прийнятий з усякими порушеннями. ВР України відголосувала за його ліквідацію, але не підписали цю ухвалу, ані Турчинов, ані Порошенко, та і Конституційний Суд України щось довго роздумує – може і тут дехто надіється заробити мільйони?
Отже, двомовність не проблема, бо вона ще довго буде, а якщо дотримуватись Конституції, а не кремлівської пропаґанди, то і проблеми не буде. Але передумовою залишається – дотримування Закону всіма – оліґархами, україно- і російськомовними.
На 26-році незалежності слід, нарешті, збагнути, що підставлені українцям московські граблі , які спочатку мали „форму” „спільної Русі”, потім „спільну християнську віру”, потім „спільну пролетарську державу”, потім були „братами” (поки не захопили Крим і окупували схід України), які нагадують біблійного Каїна, який вбив свого брата Авеля. Зараз ці граблі набрали форми „російськомовних. Отож, різні форми московських грабель будуть так довго бити по українському чолі, допоки ми їх не знищимо. Зрештою, в епоху комп’юторів вже й граблі замінюють іншою сільгосптехнікою – згрібають вже трактори.
Торонто, 15.1.17 р.
