1) Цей тиждень показав, що і влада, і опозиція – невиправні опортуністи. Щойно хоч трошки знижується суспільний тиск, автократи в оточенні Януковича і “сірі кардинали” в опозиції починають свій звичний “междусобойчик”. Ні перші, ні другі не зробили висновків з Майдану – вся політична верхівка має бути підзвітною. Окремі питання до опозиції, яка претендує на ціннісні відмінності від влади: замість показувати пальцем на владу, слід подивитися на колоду в своєму оці. Цей Майдан проти практик Турчинова, так само як і проти практик Януковича. Чудовий виступ Андрія Шевченка в парламенті минулого тижня (http://www.youtube.com/watch?v=EusRx47It8c) почався добре – з усвідомлення вини всієї Верховної Ради, а закінчився як завжди – погана Партія регіонів. Справді?
2) Тиск і включеність громадянського суспільства не можуть бути сталими і імпульсними одночасно. Енергія активістів мусить інституціоналізуватися, інакше через 15 хвилин після розв’язання кризи отримаємо нову “зраду Майдану” будь-ким, хто нагорі. Автомайдан, Правий сектор, Центр ЮЕЙ, hromadske.tv та інші інституції мусять забезпечити сталість свого впливу, інакше ситуація може швидко погіршитися вже у пост-майданній країні. Суспільству потрібен не тільки героїзм Матросова чи Гастелло, але й свої бостонські чаювальники, спроможні до перетворення протесту в нову систему. Тому вже зараз треба думати про завтра, вже зараз треба мати бачення і стратегію. Навіть недосконалі плани на завтра кращі за їхню відсутність. Якщо тиск громадянського суспільства не стане постійним чинником, то недоконаний Майдан (як у 2004) далі посилюватиме невразливість політичної верхівки. Чиновники, армія, які побачили, що для помаранчеої влади Майдан-2004 по-суті став технологією, а не переоцінкою цінностей, тепер не поспішають “переходити на бік народу”, щоб не пошитися в дурні.
3) Нові політики і нові політичні структури мусять дорослішати і розуміти чим відрізняється політична роль від громадської. ДемАльянс, Воля, Сила людей і інші проекти, які претендують на свіжість наразі стоять на колії Руху, Батьківщини і УДАРу, пропонуючи свої рішення в старих підходах. Має бути навпаки. Потрібна нова якість, яка не може бути популістською. Має бути поєднання трьох компонентів: ефективності, результативності і служіння. Цього не мають старі неповороткі, процесні і самозакохані партії. Влада лежить під ногами, але нові партії не демонструють відповідальності, вирозумілості, зваженості, розсудливості, які переконають (переважно консервативного) українського виборця в тому, що їм можна доручити цю владу. Пікетування “поганих хлопців”, “правильні” заяви – це добре, але що далі? Де пророблені рішення, де план дій? Я не бачу системної роботи нових політиків з експертним середовищем, а це означає, що неофіти навіть якщо прийдуть до влади (наприклад внаслідок виборів у Київраду) будуть “розбиратись в ситуації”. Ми всі вже там були з численними “командами професіоналів”. Ця домашня робота має бути зроблена до, а не після. Тому сидіння в кімнатах з фліп-чартами зараз, можливо, важливіше за мороз на вулиці. “Старі” опозиціонери, на жаль, переважно деградували до рівня охоронців, які надають послуги з недоторканності, а хтось має приносити нові сенси в політику. Інакше ми матимемо знову бюлетні з пропозицією голосувати за цинізм Тигіпка, волюнтаризм Тимошенко, популізм Кличка чи всеядність Порошенка і голосувати якщо не проти всіх, то псувати бюлетень нецензурною лайкою. В що Гацько, Соболєв, І.Луценко, Солонтай вірять настільки сильно, що готові з цим навіть опонувати своїм виборцям і програвати вибори? Чи вони можуть бути одночасно хребетними і результативними?
