Дамоклів меч «русской вєсни» висить над Україною століттями. Минулорічна весна закарбується в національній пам’яті надовго. Те, про що давно попереджали дослідники закономірностей розвитку квазіімперій, стало реальністю: ретельно підготувавши військову агресію, Кремль перейшов до дій. І словом, і ділом атакував він обезкровлену постмайданівську Україну, анексувавши Крим та підірвавши ситуацію на Донбасі.
Минув важкий рік. Сьогодні, навіть без глибокого соціологічного дослідження, можна констатувати неймовірні зміни у свідомості українського суспільства. Збройний опір проти московських окупантів загартував і об’єднав націю від Сходу до Заходу, від Півдня до Півночі. Націю солдатів, волонтерів та жертводавців.
Але новий рік приніс і «новую русскую вєсну». Як виявилось, ворожий ведмідь взимку не спав, не пиячив безпробудно, а готував свіжий виток наступу на усіх фронтах: військовому, інформаційному, економічному, дипломатичному, релігійному. В останні дні у соцмережах з’явились тривожні вісті про старт проекту із озвученою вище назвою – «новая русская вєсна». За даними різних джерел, його головна мета – нарощення дестабілізації в Україні та розширення «новоросії» на весь південно-східний регіон.
Здавалось, ніби уже й нічого нового. Здавалось – не такий уже й страшний ведмідь, як його малюють. Якщо ми зуміли, за великим рахунком, справитись із загрозами у році минулому, то тепер має бути легше. Наша оборона вже значно міцніша, загартована у боях, а, отже, готуймось до адекватної відповіді.
Проте, уже давно викладено у теорії та доведено на практиці тезу про те, що найкраща оборона це – наступ, це – атака. Ті, хто відсиджуються у захисті, звісно, не завжди програють, але їм дуже важко стати переможцями.
Отож, на порядок денний постало питання української альтернативи або української весни. Звичайно, не хочеться калькувати назву, але, виглядає, що українці таки мають право на власну весну. Адже, якщо пожартувати, навіть кліматично вона у нас настає швидше.
Зрештою, справа не у назві. Питання у готовності держави до переходу від оборони до наступу. Держави, у повному розумінні цього слова, у співдії влади, з усіма її потужними механізмами, та громадян. Незважаючи ні на що, в Україні повинні формуватись інституції, які повинні виконувати роль координаційних центрів між владою та громадськими активістами, спрямовувати зусилля в одному напрямку, підвищувати ефективність роботи як одних, так і других.
Повномасштабний український наступ, навіть, з урахуванням складної соціально-економічної ситуації та війни на Донбасі, може дати шанс на повноцінну і остаточну перемогу над ворогом.
Але будь-яка офензива потребує глибокої, комплексної підготовки та чіткого плану. Вона у жодному випадку не може носити однобокий, стихійний чи хаотичний характер, адже за таких умов апріорі буде приреченою на поразку. Українська весна не розпочнеться з помаху чарівної палички окремо взятого урядовця, політика чи, навіть, впливового дядька з-за кордону.
Звитяга можлива лише у випадку вироблення продуманої програми, створення повнокровної матриці, запуском глибинних процесів відродження сильної нації. Як зазначалось вище, деякі із цих процесів уже незворотньо запрацювали. Залишається лише вміло скористатися цим весняним пробудженням українства, не розтратити його, а спрямувати у русло ефективного державотворення.
Україна як ніколи потребує масштабного проекту, якщо хочете – новітньої, адаптованої до викликів сьогодення, національної ідеї. Вона не повинна носити якогось локального чи дріб’язкового характеру. У свій час Ярослав Стецько наголошував: «Силу людям дають лише великі дороговкази, візії і змагання за них». Силу подолати занепадницькі настрої на кшталт «всьопропало», гідно пережити тимчасові соціально-економічні негаразди, зрештою, перемогти у війні українцям може дати лише наступальна візія.
Нещодавно Прем’єр Яценюк анонсував початок роботи над так званим «планом Маршала для України» – документом, який повинен стати базою для проведення національних реформ. Попередньо він передбачає розробку першочергових кроків для відбудови економіки держави. З цього, безперечно, варто розпочинати, але у жодному випадку цим не варто обмежуватись. Адже дуже небезпечно запускати реформи в окремих галузях, уділяючи для інших роль другорядних. Із плану відбудови економіки його потрібно трансформувати у проект повномасштабного українського відродження. Це виглядає абсолютно реальним, якщо до напрацювання цього плану підійти не формально, а з залученням усіх продуктивних українських та проукраїнських сил у всьому світі. Тоді вдасться він справжнім, наступальним і переможним. Тоді, незважаючи на час у календарі, і настане така бажана українська весна. Та українська весна, яка просто не відчує холодного північного подиху фальшивої «новой вєсни», а мобілізує усе українське суспільство на солідарну реалізацію потужного національного проекту.
І десь в районі занедбаної красної площі сидітиме, а чи лежатиме маленький карлик, який ризикнув звисока подумати про 17 миттєвостей весни, яка йому ніколи не належала…
Олег Вітвіцький
